Студія Суголосся.

Студія Суголосся.

Вас щиро вітає Деркачівська районна літературна студія «Суголосся», яка минулого року відзначила своє 55-річчя та зростила чимало відомих письменників.
Весна красна квітами, а «Суголосся» – поезіями.
Від дивовижно теплого весняного подиху цьогорічний квітень майже водночас наповнився пролісками, калюжницями, нарцисами, тюльпанами, кульбабками, конваліями та неодмінно здивував і втішив кожну небайдужу людину.
Так само і в нашій літсторінці, після плідної праці робочих засідань «Суголосся» зібралися разом різноманітні вірші авторів. І ми теж сподіваємося на приємне враження наших читачів. Бо кожна квітка і кожен вірш прекрасні та неповторні!

*******
Я — в облозі дощу, ти — в полоні буденних обставин.
Там кричать: «Не пущу!» Тут і сам не ступнеш за поріг.
То звучать голоси, вимагають од мене застави,
то жалючіш оси кожна крапля в ранковій порі.
Змовкне, знову шумить, як в лещата, узявши в обійми.
Сонце вийде на мить пересвідчитись, що ми живі.
Знаю, здалеку ти прошепочеш: «Не біймось!»
Всенькі гострі кути стеше час на моїй голові.
Із полону втекти — треба хисту, бажання й удачі.
Ув облозі щити — допомога не вельми значна.
Полонянці у путь — замикали кайдани ледачі.
Коваленки кують? Чи громи, що оточенцю знак?
Між дощинками звук то обпік, а то знов охолонув…
До простягнених рук чи босоніж, чи без підошов…
Заблукали слова, мов чужі, між облоги й полону.
Але так не бува, щоб ніхто за дощем не ішов.

Віктор Бойко

РУДИЙ

Іще змалку в Стьопка рудого
на життя загрози прямі.
Всі дівчатка липли до нього.
А чого – не знали й самі.
Вже й доросленьким привередам
подих зопалу забива.
Липнуть. Наче тарілка з медом,
а не Стьопчина голова.
І пішло гулять по народу,
на великий Степанів гнів,
ніби сам він рудий не зроду –
від помади почервонів.
Й нині кличуть Стьопка рудого.
Тільки от яка дивина:
досі липнуть жінки до нього,
а в Степана вже сивина.

Віктор Тимченко

******
Спішить шовковий березень до квітня,
таке блаженство вільного чуття!
Що аж набухли на бузкових вітах
бруньки-криївки ніжного життя.

І ми вчимося знов не нудьгувати,
як в куці дні тягучої зими.
Під тином волохаті цуценята
в зубастих грищах кубляться щомить.

Усі намірились кудись спішити
і оживати серцем знов і знов.
Мій друже, глянь – на белебні при житі
уже лунає зелені любов.

Зимовий вітер вже не дме із лугу
на протягах забілених пустель,
і захищає від морозу вуха
в стрімкім зеніті сонце золоте.

І ми спішімо, поки ще не пізно,
в розвинену гармонію життя
й гучну під неї заведімо пісню
весняної природи відчуття.

Микола Чумак

*********

Як небо прояснене, проліски в лісі.
Неначе до неба, до них нам з тобою.
Ми високо в мріях лише підвелися
і крила розтерли до крові, до болю.

А проліски жваві низенькі-низенькі.
Хіба що покрову торішнього вищі.
Хтось дозволу в ліс йти питає у неньки.
І та не перечить – нема ж бо трави ще…

Лиш проліски сині, як небо, як очі,
що будуть дивитися знічено в липні.
Бо сонце промінням коли залоскоче,
тоді хто спитає? Тоді – хоч осліпни.

А поки у березня – повна обойма,
як небо, прояснених пролісків в лісі.
І щоби дістатися їх нам з тобою,
ми дозволу в неба питати звелися.

Тетяна Очеретянова

********


Дорожкой лунною чего ищу я, кроме…
И объяснить – задача нелегка.
Там где-то ветер мой кораблик гонит
в далёкую страну за облака.

А где они, заоблачные дали,
расскажет розовеющий рассвет,
и почему туда дороги нет –
воздушного письма не передали.

Не долететь, а может, и не надо.
Но мне никто не властен помешать.
Разбудит предрассветная прохлада.
Как парус на ветру, дрожит душа.

И всё-таки минута мне дана
забвенья, что скрывает тишина.

Светлана Снегина

Літературна сторінка червень 2016

* * *

На широких луках доріжка вузенька.
Жайворонок тонко в тишу вплівся.
Ось уже й мантачка голосисто дзенька –
із самої смерті викрешує пісню.
Виклепана звечора, скупана в світанні,
посвистує коротко замашна коса.
І трава, хитнувшись в подиху останнім,
із коси спадає тихо, як роса.

Ну, а їй би дощику, їй би з тиждень ще оце.
Жила у мовчанці, мовчки й помира.
Найперша у світі сонцева хрещениця,
наймолодша в лузі вітрова сестра.

Не достигла? Байдуже! Бо трава не жито.
Норовиста сила у хлопця в руці.
Підтинає з розмаху літо недожите,
а слідком покоси – зелені рубці.
... Відгримлять, відкотяться крутохмарі весни,
і дихне незвіданим тиша снігова.
Аж тоді, косарю, аж тоді воскресне
незбагненним СМУТКОМ молода трава.

Віктор Тимченко


ЄДНАННЯ

Рожеве літо спеку зносить,
дозрілі скошено жита.
а ще зиму, весну та осінь
життя окрилене жада.

Вони – на врожаї пророки,
поетам – зваба до пера.
Природа у ці пори року
відроджується й завмира.

Прапрадідівські телепати
в праправнуках глядять міцну
любов до ґрунту та лопати,
аби будити цілину.

І я інтелігентську спину
гну й набуваю мозолів,
щоб біоструми безупинно
текли з коріння та землі.

І, проростаючи на волі
у цій просвітницькій порі,
я сіль збагнув людської долі
в єднанні зерен і ріллі.

Микола Чумак

* * *

Скачуть там, за вікном, молоді, а ще більше зелені.
Їм ще жити — як я вже на білому світі пробув…
В них нуртує жага при бажанні рости невтоленнім,
де немає брехні та підстав проклинати добу.
Потяг рушить ураз — і за вікнами регіт одрине,
стане мулько очам, ніби протяг торкає з дверей,
і водночас несе соло травня слабке, комарине,
і відлуння його із собою в прийдешнє бере.
Там, як я при вікні, у вагоні хтось з нинішніх юних,
і розважливо бачить, як скачуть у тихому дні,
молоді, мов трава, і від кожного стеляться луни,
й світлофор, як тепер, умикає зелені вогні.

Віктор Бойко

Щира усмішка неодмінно з’являється на обличчі людини, коли зненацька яснішає небо, розкриваються квіти або завітають вірні друзі із улюбленими піснями та й ще з новими влучними гуморесками. Їх чимало у нашого земляка Петра Григоровича Головка, який нещодавно відзначив свій ювілей. А народився він 14 липня 1946 р. в Деркачах, де закінчив восьмирічну школу № 3. 1961 р. вступив до Харківського верстато-інструментального технікуму. Під час служби в лавах Радянської Армії опублікував свої перші вірші в армійській газеті «Красный воин».Працював провідним конструктором, керівником технологічного цеху на Деркачівському турбокомпресорному заводі, провідним інструктором організаційного відділу в райкомі Компартії в радянський час. Із 2010 р. – член літературної студії «Суголосся». Його гумористичні вірші, регулярно публікуються в літературній сторінці районної газети. Їм притаманна влучна оцінка ситуації, дотепне трактування навіть буденної події, чисто народна афористичність.
В обласному галузевому конкурсі колективної народної творчості наш земляк посів третє місце серед авторів (2011).
Тож, із ювілеєм, шановний Петре Григоровичу! Здоров’я Вам, щастя та творчого натхнення! А нашому уважному читачу щирої усмішки та приємного настрою!
Керівник літстудії «Суголосся» Тетяна Очеретянова
* * *
Я люблю мечтать о вечном:
о любви, друзьях, врагах.
Счастлив я?
О да, конечно,
если счастье не в деньгах.
* * *
Как дальше жить?!
На сердце мрак и стужа –
никто меня не хочет,
кроме мужа…
* * *
Проблемы все в доме
решаются папой.
А кто у нас папа –
решается мамой!
* * *
Конкурс «Наставник и мода»
вдруг натолкнулся на мель.
Лучшим учителем года
признан отцовский ремень.
* * *
Аксиома в народе гласит,
да и жизнь подтверждает, бесспорно:
у хорошей хозяйки – муж сыт,
у плохой – сыт по самое горло.
* * *
Решенье принимал совет учёный.
И был вопрос: «А возводить ли в сан?»
Сказать бы – «Да»! –
Но труд не допечённый,
сказать бы – «Нет!» – А как же ресторан?
* * *
Жизнь – борьба.
И вновь с разбитой рожей.
Спорить с истиной
ты вряд ли станешь.
На пустой желудок –
фиг что сможешь.
А на полный –
фиг тебя заставишь.
* * *
Жизнь – театр, сплошное представленье.
Парадокс – основа мирозданья.
Не любить красавиц – преступленье,
а любить – сплошное наказанье.
* * *
Проще бывает на практике:
мило и сердцу приятно –
это когда всё работает,
но ничего не понятно.
Чуть посложнее с теорией:
стенды, макеты – наглядно.
Пусть ничего не работает,
а по бумагам – понятно.
Хуже всего, где теория
с практикой в тесном контакте –
где ничего не работает.
а почему – не понятно.

* * *
Только здоровые люди
могут чихать на простуды.
* * *
Воду в ступі
припиняй товкти,
фіксувати марно часу біг.
Знай, сьогодні
перший день із тих,
що іще лишилися тобі.
* * *
Тихо мурлычет, совсем без желания…
В голосе том неподдельный минор:
– Здравствуйте, – холодно и…
– До свидания.
Спонсора нету, какой разговор!
* * *
Мамонт вымер на земле давно.
Сильных – нет, а слабых ждёт опала.
Хвост у нас отпал, но всё равно
им вилять привычка не отпала.
* * *
Життя, повір, такенне стерво,
яке дається тільки раз,
потрібні вам сталеві нерви,
щоб склалося усе гаразд!
Сидиш «за пазухою» в Бога,
чи з глузду з’їхав, чи здурів.
Життя викидує такого!
То ж зупинись
та… підбери!
* * *
Живу в достатке – всё достало:
чердак трещит, душа – устала!
* * *
Рубашка мужа – то лицо жены.
Дебелый лён и в меру грубый.
Менталитетом вы поражены?
Лицо мужчин – супруга в шубе.
Петро Головко

ЗИМОВЕ «СУГОЛОССЯ»
Ось і добiгає кiнця грудень – перший місяць зими і останній в році. Але, краще, – підсумковий. Бо, в такому разі, літературній студії «Суголосся» не зайве буде ще раз нагадати уважному читачеві про свої творчі досягнення. Тож почнемо!
У січні цього року в районній бібліотеці відбулася творча зустріч із В. П. Тимченком у зв’язку з виходом його нової збірки поезій «Земля та небо наяву». А у жовтні, на своєму ювілейному вечорі в деркачівському РБК, В. С. Бойко презентував одразу два своїх видання: «На середині дороги» (оповідання) та «На белебні» (поезії).
Ці обидва творчі вечори наших знаних земляків-письменників іще дужче зміцнили літературне «Суголосся» із Клубом пісенної поезії ім. Ю. Візбора. Тож сподіваємося, що число охочих узяти участь у музично-поетичному фестивалі влітку зростатиме.
Неодмінно збільшиться і кількість нових збірок поезій деркачівських авторів, серед яких завжди були, будуть і є переможці різноманітних літературних конкурсів. Тож 2016 року ними стали: Ніна Лебеденко, переможець конкурсу «Людина. Доля. Епоха» (у номінації «Проза») та міжнародного конкурсу «Грані майстерності» у номінації «Любовна лірика»; Діна Мамедова, лауреат конкурсу «Сад Шевченка» 2-й сезон (у номінації «Поет-читець») та Тетяна Очеретянова, лауреат обласного конкурсу ім. О. С. Масельського у номінації «Поезія» (вдруге).
Наші щирі привітання їм, а уважному читачеві літературної сторінки приємних вражень і гарного настрою у новорічні свята!
Сергій Остапенко
* * *
За вікном причаїлася осінь,
разом дивимось з нею у сад.
Тепло ще і вітри не голосять,
хоч надворі давно листопад.
Осінь ловить ще сонячний промінь.
Я люстерком пускаю зайчат.
Зирить в шибку здивований спомин,
повернутися кличе назад:
у співучу весну, тепле літо.
Та немає давно вороття.
Все було, все оте вже прожито:
повертає на зиму життя.
Людмила Кийко
ЗИМА
Сонця-сонечка нема –
скрізь така важка зима!
З нею я не згодна!
Сніг – краса холодна.
Вкрала яблучка, лихá,
шкіриться морозами.
На здоров’я зазіха –
ні душі, ні розуму!
Яна Спольник, учениця 6-го класу Козачолопанського НВК
* * *
Наші вчинки – це зірки,
що поведуть нас у майбутнє…
* * *
Падають сніжинки, білі порошинки.
На землю лягають і швидко зникають.
Отак і вся зима:
була – й нема!
ПРО ГОЛОСИ
Голоси такі всі різні!
Є масні, єлейні, прісні,
а бувають компромісні
чи невиправдано злючі
та до того ж ще й колючі!
А бувають аж залізні!
Хочеться від них втекти –
інші голоси знайти:
лагідні, співучі, ніжні.
Ангеліна Самойлова, учениця 8-го класу Козачолопанського НВК

* * *
Прокинься, чоловіче,
прийшла до нас зима!
Красива, білоброва,
нітрохи не сумна.
Вже сплять сухі дерева,
і кущики всі сплять.
Пішла надвір малеча
у різні ігри грать.
Тонесенькі стежинки
ведуть зимою в ліс.
Там зайчики і білки,
рудий хитрющий лис.
Люблю я зиму білу
і цю блискучу мить,
коли з гори на санках
хлопчак малий летить.
Еліна Соловйова, учениця 6-а класу Деркачівського ліцею № 2
* * *
Від першого і до останнього рядка
Думок моїх і почуттів біжить ріка.
Біжить вона вперед без берегів і меж.
І я біжу за нею, поспішаю теж.
Десь поряд з нею, десь від неї відстаю.
Ніхто не зможе зупинить ріку мою.
Десь тихо-тихо хлюпне хвиля з-під весла,
Десь промінь сонця з-під пташиного крила.
Мов гострий ніж, розріже тишу чайки крик…
Я захопилася, а рідний берег зник.
Прямую знову до останнього рядка,
Із ніг мене збиває течія стрімка…
Тече думок і почуттів моїх ріка…
Наталка Скребець
ЗНАХІДКА
Розшукалось неждано
Фото – босе хлопча
У полатаних штáнях,
Зріст – сестрі до плеча.
Мама латку наклали
В ті зажурені дні,
Мов печатку зухвалу
Повоєнну мені.
Знов роз’ятрює смуток
Ця картина німа –
Вже немає матусі,
І сестрички нема…
І прямує до неба
Мій полатаний шлях,
Хоч дивлюся на себе
Вже в сучасних штаня́х.
Микола Чумак
* * *
Груднева буденна доба,
іще не остання – тридцята.
Розчинені шафи дверцята.
На кожній полиці – журба.
Як спогади, речі старі.
У спогадах мрії новіші.
Нічого, нічого, крім віршів,
собі не надбала за рік.
Тепер їх узимку самій
читати не перечитати.
Ніхто ж не спитає: «Чия ти?»,
хоч як одягтися зумій.
Шукаю у шафі суть я.
Нарешті, скінчу перемірку.
Журбу оберну на ганчірку,
й хтось витре об неї взуття.
Тетяна Очеретянова
* * *
З новим роком, синичко!
З новим роком, горобчику!
Вік у нас невеличкий.
Боже, дай не наврочити.
Вже й весна недалечко,
в крихту дзьобиком влучити б —
не хвилюйся, сердечко,
таж мороз не розлючений.
Снігом всю не засипле
горобину некльовану.
Місяць всміхнений виплив —
вже очікує повені.
З вами я — майже пташка
ви зі мною — мов діти.
Хай нам буде не важко
у польоті радіти!
Віктор Бойко
НОВОГОДНЯЯ СКАЗКА
Я люблю новогоднюю сказку,
запах ели, свечей волшебство
и улыбку загадочной маски,
разноцветных огней торжество,
карнавальную красочность шествий,
и оркестра весёлый призыв…
Я люблю возвращение в детство,
про года в этот миг позабыв.
Я люблю, если дарит подарки
в новогоднюю ночь Дед Мороз.
Там в снега все разряжены парки,
звонкий смех твой, счастливый до слёз.
Гаянэ Багаджиян
* * *
Не треба, зимо, не втішай,
не гріє віхола холодна…
Твоя пухова біла шаль
у пору цю доречна й модна.
Мені ж вона не до лиця,
мені б з волошками у житі.
Зима без краю і кінця,
і міцно дні до днів пришиті.
Вже зараз геть не до санчат –
оця розвага для онука.
Санчата з гірки швидко мчать
і зупиняються на луках.
Усе довкола замело –
дай Боже, щоб до урожаю.
Зима у сон гука село
і вже ялинку наряджає.
Ніна Лебеденко
* * *
Мне хочется верить, что не на Земле,
а там, где-то в бездне небесной,
в чернеюще-грязной кометной смоле
кому-нибудь я интересен,
Что кто-то уставился в свой телескоп,
пустоты минуя глазами,
и в петлях запутанных жизненных троп
находит меня временами.
И лучше не кто-то, а лучше – она,
сидит у вселенского края.
И в дождь одинокий у кромки окна,
меня иногда вспоминает.
И ждать соглашается тысячи лет,
и знает, что мы будем вместе.
Люблю помечтать я, встречая рассвет:
кому-нибудь я интересен.
Всеволод Летаргиев
* * *
До вівтаря прямує спраглий люд.
Затісно, бо вже кожне прагне раю.
І на подвір’ї Храму душі п’ють
єлей, що у ті душі заринає.
Величні звуки з криласу стремлять,
луною відбивають від амвона.
І на очах прочан вже мерехтять
сльозинки віри. Б’ють небесні дзвони.
Хто має хист – шепоче навздогін:
«Помилуй, Боже! Хай живе Надія!»
Співає хор. Чарує душі дзвін.
Бринить ефір. Лунає літургія.
Володимир Михайленко
СКАРБ
Ця фотокартка після смерті
знайшлась в кишені боковій
у дідуся. Краєчки стерті.
Військова дівчина на ній.
Напевне, ніжністю п’янкою
колись утішився солдат.
Ще й, може, винесла із бою
напівживого у санбат?
Й війна, й життя – усе минало.
Але за ним одне слідком:
і наяву, й вві сні зринала
фанерна зірка над горбком.
Скипав, коли, бувало, судять
про фронтових дівчат жінки.
Він не ховав – носив на грудях
болючий скарб усі роки.
Нема ні імені, ні дати.
У піджачку носив старім.
Неначе давній борг віддати
хоч так хотів – теплом своїм.
Віктор Тимченко

* * *
Звёздами, негаснущими звёздами
вымощены вы, пути войны,
от Поволжья до Берлина вёрстами
жизнями погибших без вины.
Память, не дающая забвения.
Над пустой Хатынью вновь дожди.
Может, это слезы откровения?..
Только здесь оставшихся не жди.
Не вернётся дед, лишь фотография,
а на ней он вечно молодой.
В дневниках измятых биография –
это след, оставленный войной.
Светлана Снегина
* * *
Голос мой не слышен в ночи:
хоть ори в простор, хоть завой! –
Тот боец уже не кричит…
Да вот боль не стёр за собой.
Он же думал: «Мир не ослеп!»
Ну а я: «Поможет нам Бог...»
…Ложка супа тёплого, хлеб
да с изюмчиком творожок.
«Что вы, мама, – мне говорил, –
Украина будет цела!
Я боролся, что было сил,
и любимую защитил…
Что ж она ко мне не пришла?»
…Отрешенно спит ночь в углу.
Юность павших – взором за мной…
А слова мои – вширь и вглубь,
их, спасённые вышиной.
Людмила Елисеева
* * *
Меморіальна дошка і гвоздики.
Як символ крові, пам’яті, журби.
Це відгук серця на той стогін дикий
бійця, – на землю що від куль грудьми.
Подивишся, – неначе крапля крові
на пелюстках червоних квіточок.
Солдати за країну в бій готові,
а в небі менша й менша зірочок…
Діна Мамедова
* * *
И песня – коням под копыта,
душа нараспашку и вскачь,
и жизнь, что ветрам всем открыта,
судьба, что хоть смейся, хоть плач.
Бескрайнее дикое поле,
небесная синь надо всем
и счастье, что плещет на воле,
да случай – источник проблем.
Манящие тайнами дали,
изменчивый нынешний век,
глаза, что в себя всё вобрали,
неистовый времени бег.
Сергей Стеценко
СЕКСТИНСКАЯ МАДОННА
О, Рафаелю, генієм творця
проник ти в таїну краси Марії.
І де вона сама іще дитя
та немовлятко на руках леліє.
Невинна, мудра, тиха і проста
вона дарує людству свого Сина.
О, Матір-діво, речнице життя,
небесним материнством захисти нас.
Олена Голуб

А ВЖЕ ВЕСНА, А ВЖЕ КРАСНА…
Снігові кучугури поступово зменшуються. Позаду сильні морози. Вже весна на порозі! І кожна небайдужа людина з нетерпінням очікує від неї теплої сонячної погоди, перших квітів, а від літературної студії нових ніжних віршів, присвячених жінкам.
Однак за ранню весну важко поручатися, бо березень ще й лютому втре носа! Та в «Суголосся» віршів вистачить до будь-якого свята! Так, 17 січня наші поети взяли участь у районному фестивалі «Різдвяні піснеспіви» (Д. Мамедова, Т. Очеретянова, Св. Снєгіна), 17 лютого в концертній програмі, присвяченій Дню пам’яті Небесної сотні (В. Бойко, Св. Снєгіна, Д. Мамедова).
А зі сторінки нашої доброзичливої газети «Вісті Дергачівщини» любих жінок вітає майже все «Суголосся», від малого до великого!
Секретар «Суголосся» Сергій Остапенко
* * *
Мой кот Максим такой смешной.
Он ходит хвостиком за мной!..
Играем мы в бега и в мяч.
Потом устраиваем матч.
Ещё Максим мой любит спать.
Его с дивана не согнать.
Потянется, проспится,
потом уж веселится.
Он любит есть котлетки,
а я люблю конфетки!
Элина Соловьёва, ученица 6-го класса лицея № 3
* * *
Що за врода у дівчини?
Ой, чи трудно вгадать!
Десь у казці позичила
та й забула віддать.
Вкрала сонце очима,
і хіба то біда,
що аж сліпне хлопчина,
коли в них загляда!
Й поспішає за нею
у веселім теплі
все, що є над землею,
все, що є на землі.
Бо таке щось у дівчини
весняне, молоде,
що ніде не позичити
і не вкрасти ніде.
Віктор Тимченко
* * *
Забуде сніг до ранку, що він – сніг,
погодиться з бурульками під дахом,
що і водою б він зробитись міг,
якби котив південний вітер шляхом.
Згадаєш ти, що я тобі не брат, –
звичайно, краще пізно, ніж ніколи.
В країні Щастя не буває страт,
якщо не в сніжному завої поле.
І якщо тóй мене вже зіб’є з ніг,
вертатимусь до тебе, як до тями…
Забуде сніг до ранку, що він – сніг.
В країну Щастя поспішить дощами.
Віктор Бойко
* * *
Раптово виникла весна –
мені спинять її несила!
А я так лагідно просила,
щоб не збивала з ніг вона.
І не зривалось у галоп
сумнівне, давнє, наболіле...
Милує небо крокус білий.
Милує, знов кохалось щоб.
За невимовністю думок
моїх (за сімома замками!) –
твоя відвертість, що квітками
прикрасила б життя рядок.
Радіє весняний капіж.
Кумедно дощ рядками хлюпа.
...Якщо тобі я геть нелюба,
чому ти в серці так болиш?!
Людмила Єлисеєва
* * *
Жизнь бежит, бежит вперёд, день о ночь толкается.
Что хочу я рассказать, каждого касается.
Уважай седую старость, относись к ней нежно.
Знай: она в конце концов станет неизбежной.
Год за годом мчится жизнь всё скорей, скорее.
Незаметно, незаметно человек стареет.
Всю-всю ночь на небе ясном светлый месяц бродит.
Знаю-ведаю, что старость и ко мне подходит.
Жизнь бежит, бежит вперёд, день о ночь толкается.
Что хотела рассказать, каждого касается.
Екатерина Кимнатна
* * *
В дитинстві тягнувся мій час, наче нитка.
Клубок розмотався і легко і швидко.
Так гупає серце – залишилось трішки.
Вже не загальмуєш! Натягнуті віжки…
Доводиться підтюпцем бігти за часом
ізлегка, а то ще й з болячками разом.
Та щиро признаюся – я не журюся!
Погляну в люстерко – іще й не бабуся.
І вже не лякає розпуття на розі.
Пенсійний мій вік – наче карта в дорозі.
Від буднів до лісу чкурну легко з хати
ще трішечки літ у зозульки прохати!
Діна Мамедова
* * *
Скоро мама приедет ко мне
и начнутся намёки-расспросы.
Просочатся до самых корней
на рассвете июньские росы.
И размякнет сухая земля.
И секреты раскроются сами,
как цветы. А пока гул шмеля –
что я завтра поведаю маме?
Ведь не всё же про внуков, детей,
про работу в две смены в киоске.
Может, ты мне подскажешь, где те,
белоснежные жизни полоски?
Я пораньше с работы приду.
Положу их на видное место.
И светлее всех в первом ряду
будет ночь перед самым приездом.
Татьяна Очеретянова
ЖІНКАМ
День восьмий. Березень. Жіноче свято.
Щось дивне хочеться подарувати:
чудовий теплий сонячний промінчик,
подвір’я, хату, яблуню, ослінчик.
Банально – купу грошей. Краще – казку,
де всі жінки – царівни-златовласки.
Але найперше і найголовніше,
щоби жили всі в мирній, щедрій тиші.
Веселки виграють у кожнім слові.
Красуні, ми для вас на все готові.
Слова кохання линуть виднокраєм…
О, Боже, кожен день здається раєм!
Володимир Михайленко
* * *
Говорим мы всё реже с тобой о любви.
Лишний раз не спешим улыбнуться.
А на грубости так и щедры, и добры.
И труднее к былому вернуться.
Почему же боимся мы нежными быть?
Почему чувства прежние прячем?
Почему разучились друг друга любить?
Почему, почему всё иначе?
Что за дело нам слушать чужую молву?
Почему мы так вздорим беспечно?
Лишь любовь в силах нас удержать на плаву.
Потому что любовь – всё же вечна.
Гаянэ Багаджиян
* * *
Так здравствуй, мартовский рассвет
и утра поцелуй пьянящий.
Метелей зимних больше нет.
Весны начало приходящей!
Звенит капель, бегут ручьи,
а с крыш низверглись водопады.
Вот руки ласковые. Чьи?
Мелькнула тень. Скажи – куда ты?
Ты призрачна или жива?
Неуловимый женский облик.
Как могут скудные слова
слепить тебя из малых толик?
То ты проста, как жизнь реальна.
С глазами мамы и душой.
Нераспечатанная тайна…
Нет, ты не можешь быть чужой.
Ты – женщина, дыханье Бога.
Вселенской сути полнота.
Ты есть к познанию дорога.
Ты – истина и красота.
Светлана Снегина
ОБІДАТИ МАТУСЯ КЛИЧЕ
Загрались хлопці у війну.
Зове обідати матуся.
Хлоп’ята ці, з дитинства друзі –
в вогонь і в воду крижану.
Дорити б шанець до темна,
бо близько вже ворожі танки,
а ще дожити б до світанку –
єднає думка всіх одна.
Не сміх дитячий – щирий мат,
бо помирати – це ж не грати.
Не з камінців летять гранати,
і вже не з дошки автомат.
В усіх поранені серця,
а на вустах слова відверті.
Хоча півкроку лиш до смерті –
за батьківщину до кінця!
Такі красиві й молоді,
відмийте кіптяву з обличчя.
Обідати матуся кличе.
Та досить вже, додому йдіть!!!
Ніна Лебеденко
* * *
Т. Г. Шевченку
Пробач, Тарасе. Нам усе здавалось,
що заповіт ми виконали твій.
Не раз же, батьку, дружно повставали
й ввижалося: жили в сім’ї новій…
Даруй, поете, що не впильнували,
здобуту волю ми не вберегли –
не досить Україну шанували,
твої слова до всіх не донесли.
Однак скажу, що ми надію маєм.
І між житейських бур, лихих завій
все ж ненависних ворогів здолаєм,
вшануємо тебе в сім’ї новій.
Людмила Кийко
* * *
Когда душа словами иссушена,
тебя принимает трасса млечная.
Сегодня небо – моя отдушина,
сегодня космос – моя бесконечность.
Вонзаюсь в звёзд горячих движение,
ломаю сотни комет-переносиц.
Сегодня небо – моё влечение,
сегодня космос – мой авианосец.
И против грусти лучше оружия
не будет, хотя и этого мало.
Сегодня небо – моя жемчужина,
сегодня космос – моё одеяло.
Всеволод Летаргиев
* * *
Навесні ти наснилась мені осяйна,
наче сплетена з сонячних променів теплих...
Навесні ти для мене сама – як весна!
Твої губи від вітру весняного шерхли...
Твої ніжні розпалені губи – вони
так жадали цілунків весни...
Олександр Мовчан
* * *
Весна в окно и в дверь стучится,
и в сад зовёт, и манит в лес;
на душу благодать ложится;
и радость плещет до небес.
Ласкает солнышко лучами,
бодрит приятно ветерок,
а даль размокшими губами
жуёт следы от зимних ног.
И трели слышатся повсюду,
и звон серебряный ручья;
благоговеет, внемлет чуду
в час пробуждения земля.
Весна стучится всё сильнее,
мечты взлетают к небесам,
и дали кажутся роднее,
и льнут все к солнечным лучам.
Сергей Стеценко
СКУЛЬПТОР
Так, Господи, Ти Скульптор наш,
різьбиш нас, ліпиш повсякчас.
Й мене серед усіх таїн
сформуй за образом Своїм.
Та тільки де він, стилос Твій,
де зріз на камені твердий?
Натомість власне тіло враз
ламаєш в жертві за всіх нас.
І проливаєш кров святу,
щоб змити гріх, нечистоту.
У мить Причастя відпада
все зайве: відчай і біда.
Натомість чиста, як весна, –
душі скульптура осяйна
Враз постає весни шедевр!
А Скульптор де? За це помер.
Олена Голуб

Молодцы!