Вона була красуня з
Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за
гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як
годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не
воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось
намалював.
Вона не чула зроду про
Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш -
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать
шуряк.
Вона сказала:
- Перестань, бо вижену.
- У тебе, - каже, - небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки
голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались
зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не
зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті
марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося
маляра.
Все якось так - то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки,
-
коли над нею не було вже
стелі,
а тільки небо, небо і зірки...
