Статус:
Offline
Реєстрація: 11.01.2007
Повідом.: 34971
Реєстрація: 11.01.2007
Повідом.: 34971
Толстая книжка о тонких вещах
Новый роман Оксаны Забужко «Музей покинутих секретів» - современный эпос современной Украины: семейная сага трех поколений, события которой охватывают период от 1940-х годов до весны 2004 года. Товста книжка про тонкі речіЛюблю товстезні книжки. Коли книга в руках – це епос, коли попереду 800 сторінок, що можна читати з ранку до ночі, коли можна із головою пірнути в життя трьох поколінь героїв, мені чомусь через те стає добре. Якщо, звісно, автор талановитий. Зазвичай від цього поринання у чуже вигадане життя страждає сон, робота й особисте життя. Останніми днями не маю вільного часу взагалі, бо читаю «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Оксана Стефанівна говорить, що писала цей роман кілька років. Маю підозру, що п’ять з них пішло лише на те, щоб набрати на клавіатурі все, що думалось і збиралось протягом більш тривалого часу. Нагода запитати про це, до речі, була, адже пані Оксана зустрічалась із читачами у Харкові, презентуючи свій роман. Але ж тоді я ще не тримала його в руках. Може, зустріч з письменником потрібна не в той день, коли книга з’явилась на полицях, а за місяць-два, коли вона вже прочитана. У будь-якому разі, в книгарню на зустріч я так і не доїхала, натомість на одну родину придбали аж три примірники «Музею» – собі, на подарунок і… ну ще комусь на подарунок. Дівчачі секретики, закопані під землю. Квіточки, ґудзики, бісер, сріблясті обгортки – все під прозорий скалок, присипати зверху землею, потому пальчиком відтерти так, щоб у круглому віконечку подивитись разом на цю красу. Засипати землею і зберігати цю таємницю разом. Який тут зв’язок із голодом 30-х років? До чого тут тема смерті? Чому це суто дівоча забавка? Оксана Забужко нанизує всі запитання на сюжетні лінії роману. А головне – якщо на часі стоїть питання вибору шляху (а саме про вибір сьогодні точаться дискусії всюди, чи не так?), якщо нема з ким порадитись, якщо важко розібратись: це позиція чи просто поза, це вибір вирішальний на все життя чи ситуативна задачка, що не варта довгих роздумів, якщо питання моралі, відповідальності, обов’язку постали саме зараз, то варто і читати останній роман Забужко просто зараз. Життєві рішення все одно доведеться приймати самостійно, ніхто ж тут не має ілюзій з цього приводу, чи не так? Єдине, в чому допоможе таке читання – це не зрадити собі. І оцінити, наскільки справді неважко сьогодні залишатись собою: легше, ніж на допиті у КҐБ, легше, ніж коли від відповідей залежить життя безневинних людей, легше, ніж у гетто… То якого біса зраджувати собі сьогодні, хто і чим може завадити залишатись собою і спокійно дивитись на себе у дзеркало після прийнятих рішень? Великий пласт епопеї – національне підпілля на заході України. Не пишу «на Західній Україні», бо слова матеріальні, і особисто я не хочу знати якихось окремих Західної та Східної Україн. З сюжетною гілкою про УПА все надто важко. Адже ми всі настільки розхитані цією історією, розхитані навіть не на рівні знання, не на рівні політичних поглядів. Ми розхитані генетично. Чи має хтось з українців гарантію, що його двоюрідний дід по мамі не розкуркулював його ж троюрідну бабку по лінії батька? Хто може з українців бути упевнений, що його дідусь загинув у Львові не від рук боївки УПА? Усі ми – нащадки епохи, що розмінювала життя і долі. Який вибір робили наші предки у цій ситуації – ось що важливо для Оксани Забужко. Адже за все зроблене і незроблене відповідають наступні генерації, і нікуди від цього не подітись. Як назвати невідворотність долі, не так вже й важливо. Прихильники попсового буддизму скажуть – карма, домогосподарки запевнять, що це і є фен-шуй, християни побачать у цьому особисту родинну Голгофу, забобонні попередять: пороблено до сьомого коліна. Але авторку це не обходить, суть не в назві. Нищівна дія злочину і рятівний вплив будь-якого, навіть невеличкого доброго вчинку – ось що я бачу за історіями партизанів Гельці та Михайла, Дарининої мами та каґебешніка з архіву. У романі потойбічний неспокутуваний злочин проривається у сьогодення найбільш явно у головній трагічній події фабули – під час загибелі Влади Матусевич на трасі під Борисполем. Решта невипадкових збігів обставин лише позначає цю лінію. Чи змінять українці своє ставлення до вояків УПА після цього роману? Мій скромний прогноз – лише одиниці. По-перше, ті, хто і без пані Оксани не вважав Українську Повстанську Армію фашистською, хто не вірив радянським підручникам історії, - всі вони просто отримають підтвердження своєї впевненості. Ті, для кого Бандера – фашист, Мазепа – зрадник, а українізація – насильство, думку свою не змінять. Хоча б тому, що не дадуть собі ради із вісьмастами сторінками українського (мережаного, розкішного, живого!) тексту. А з тих, хто не мав часу і потреби замислюватись над цим періодом історії України, можливо кількадесят людей і знайдуть хвилину подумати. Але що надумають – це велике питання. Бо у вивченні історії (а надто – в інтерпретації та оцінюванні) працює суворий закон квантової механіки. Як тільки хтось звертає увагу на явище – воно перестає бути таким, яким було без спостерігача. Цей процес нагадує мені археологічні розкопки. Якщо не будемо копати – не дізнаємось, як все було. Але якщо почнемо виймати з-під землі історію шар за шаром – порушимо порядок, в якому матеріальні свідоцтва зберігалися, а в гіршому випадку – зруйнуємо і самі старожитності. І це – зауважте – ризик, якому піддають історичні пласти професіонали. А чорні археологи взагалі не опікуються нашаруваннями, споконвіку риють штольні вглиб курганів. Пощастить – натраплять на коштовності. Не пощастить – залишаться лежати в метрі від скарбу, зненацька засипані культурним шаром землі. І навіть якщо ми спробуємо виділити самі лише факти – звідки їх будемо брати? З документів, зі спогадів свідків. Тобто з джерел, створених людьми для людей. Як праві маленькі діти, що погрожують: «Зараз зроблю тобі темно!», - і закривають долоньками очі. Ми навіть уявити не можемо, як вони праві. Автор: Татьяна Райда
Новый роман Оксаны Забужко «Музей покинутих секретів» - современный эпос современной Украины: семейная сага трех поколений, события которой охватывают период от 1940-х годов до весны 2004 года. Товста книжка про тонкі речіЛюблю товстезні книжки. Коли книга в руках – це епос, коли попереду 800 сторінок, що можна читати з ранку до ночі, коли можна із головою пірнути в життя трьох поколінь героїв, мені чомусь через те стає добре. Якщо, звісно, автор талановитий. Зазвичай від цього поринання у чуже вигадане життя страждає сон, робота й особисте життя. Останніми днями не маю вільного часу взагалі, бо читаю «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Оксана Стефанівна говорить, що писала цей роман кілька років. Маю підозру, що п’ять з них пішло лише на те, щоб набрати на клавіатурі все, що думалось і збиралось протягом більш тривалого часу. Нагода запитати про це, до речі, була, адже пані Оксана зустрічалась із читачами у Харкові, презентуючи свій роман. Але ж тоді я ще не тримала його в руках. Може, зустріч з письменником потрібна не в той день, коли книга з’явилась на полицях, а за місяць-два, коли вона вже прочитана. У будь-якому разі, в книгарню на зустріч я так і не доїхала, натомість на одну родину придбали аж три примірники «Музею» – собі, на подарунок і… ну ще комусь на подарунок. Дівчачі секретики, закопані під землю. Квіточки, ґудзики, бісер, сріблясті обгортки – все під прозорий скалок, присипати зверху землею, потому пальчиком відтерти так, щоб у круглому віконечку подивитись разом на цю красу. Засипати землею і зберігати цю таємницю разом. Який тут зв’язок із голодом 30-х років? До чого тут тема смерті? Чому це суто дівоча забавка? Оксана Забужко нанизує всі запитання на сюжетні лінії роману. А головне – якщо на часі стоїть питання вибору шляху (а саме про вибір сьогодні точаться дискусії всюди, чи не так?), якщо нема з ким порадитись, якщо важко розібратись: це позиція чи просто поза, це вибір вирішальний на все життя чи ситуативна задачка, що не варта довгих роздумів, якщо питання моралі, відповідальності, обов’язку постали саме зараз, то варто і читати останній роман Забужко просто зараз. Життєві рішення все одно доведеться приймати самостійно, ніхто ж тут не має ілюзій з цього приводу, чи не так? Єдине, в чому допоможе таке читання – це не зрадити собі. І оцінити, наскільки справді неважко сьогодні залишатись собою: легше, ніж на допиті у КҐБ, легше, ніж коли від відповідей залежить життя безневинних людей, легше, ніж у гетто… То якого біса зраджувати собі сьогодні, хто і чим може завадити залишатись собою і спокійно дивитись на себе у дзеркало після прийнятих рішень? Великий пласт епопеї – національне підпілля на заході України. Не пишу «на Західній Україні», бо слова матеріальні, і особисто я не хочу знати якихось окремих Західної та Східної Україн. З сюжетною гілкою про УПА все надто важко. Адже ми всі настільки розхитані цією історією, розхитані навіть не на рівні знання, не на рівні політичних поглядів. Ми розхитані генетично. Чи має хтось з українців гарантію, що його двоюрідний дід по мамі не розкуркулював його ж троюрідну бабку по лінії батька? Хто може з українців бути упевнений, що його дідусь загинув у Львові не від рук боївки УПА? Усі ми – нащадки епохи, що розмінювала життя і долі. Який вибір робили наші предки у цій ситуації – ось що важливо для Оксани Забужко. Адже за все зроблене і незроблене відповідають наступні генерації, і нікуди від цього не подітись. Як назвати невідворотність долі, не так вже й важливо. Прихильники попсового буддизму скажуть – карма, домогосподарки запевнять, що це і є фен-шуй, християни побачать у цьому особисту родинну Голгофу, забобонні попередять: пороблено до сьомого коліна. Але авторку це не обходить, суть не в назві. Нищівна дія злочину і рятівний вплив будь-якого, навіть невеличкого доброго вчинку – ось що я бачу за історіями партизанів Гельці та Михайла, Дарининої мами та каґебешніка з архіву. У романі потойбічний неспокутуваний злочин проривається у сьогодення найбільш явно у головній трагічній події фабули – під час загибелі Влади Матусевич на трасі під Борисполем. Решта невипадкових збігів обставин лише позначає цю лінію. Чи змінять українці своє ставлення до вояків УПА після цього роману? Мій скромний прогноз – лише одиниці. По-перше, ті, хто і без пані Оксани не вважав Українську Повстанську Армію фашистською, хто не вірив радянським підручникам історії, - всі вони просто отримають підтвердження своєї впевненості. Ті, для кого Бандера – фашист, Мазепа – зрадник, а українізація – насильство, думку свою не змінять. Хоча б тому, що не дадуть собі ради із вісьмастами сторінками українського (мережаного, розкішного, живого!) тексту. А з тих, хто не мав часу і потреби замислюватись над цим періодом історії України, можливо кількадесят людей і знайдуть хвилину подумати. Але що надумають – це велике питання. Бо у вивченні історії (а надто – в інтерпретації та оцінюванні) працює суворий закон квантової механіки. Як тільки хтось звертає увагу на явище – воно перестає бути таким, яким було без спостерігача. Цей процес нагадує мені археологічні розкопки. Якщо не будемо копати – не дізнаємось, як все було. Але якщо почнемо виймати з-під землі історію шар за шаром – порушимо порядок, в якому матеріальні свідоцтва зберігалися, а в гіршому випадку – зруйнуємо і самі старожитності. І це – зауважте – ризик, якому піддають історичні пласти професіонали. А чорні археологи взагалі не опікуються нашаруваннями, споконвіку риють штольні вглиб курганів. Пощастить – натраплять на коштовності. Не пощастить – залишаться лежати в метрі від скарбу, зненацька засипані культурним шаром землі. І навіть якщо ми спробуємо виділити самі лише факти – звідки їх будемо брати? З документів, зі спогадів свідків. Тобто з джерел, створених людьми для людей. Як праві маленькі діти, що погрожують: «Зараз зроблю тобі темно!», - і закривають долоньками очі. Ми навіть уявити не можемо, як вони праві. Автор: Татьяна Райда
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
