Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
Тиждень поспілкувався з бійцем одного з підрозділів, що беруть активну участь в антитерористичній операції на Сході
На Сході країни нарешті із третьої спроби, головним чином, як подейкують, через рішення МВФ про виділення Україні 17-мільярдного траншу та ризик відмови у ньому у випадку утрати контролю над цими областями, стартувала довгоочікувана антитерористична операція, яка відразу перетворилася з поліцейської акції на справжню війну. Нині в ній бере участь до 10 тис. українських військових, міліціонерів та гвардійців. Як же вони бачать усю цю ситуацію? Тижню вдалося поспілкуватися з бійцем одного з підрозділів, що беруть активну участь у бойових діях. Ні рід військ, ні частину не вказуємо із цілком зрозумілих причин.
В УМОВАХ ТАКОЇ ВІЙНИ ПОТРІБНО ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЧАСУ ПРИДІЛЯТИ САМЕ РОЗВІДУВАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
ПРО МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Спочатку ситуація була аховою. Знаю, в деяких частинах на 10 машин припадало по одному акумулятору, тому заводили їх по черзі: вставляли спочатку в одну, потім у другу й так далі. Щоправда, всіх, кого направляли на АТО, починали забезпечувати в нормальному порядку. Але нам дуже допомогли волонтери (пропускаємо назву міста. – Ред.): привезли класні бронежилети, постійно підкидають усяку смачну їжу, із приладами нічного бачення посприяли. У ментів ситуація трохи краща, їх усе-таки чотири роки за попередньої влади любили. Зі зброєю проблем немає: такого добра в нас дуже багато. Вистачає всього. От якщо росіяни нападуть, тоді будуть конче потрібні протитанкові керовані ракети й ПЗРК. Цього не дуже багато, але наразі нам це не потрібно – у терористів, дякувати Богові, окрім тих чотирьох БМД (бойова машина десанту. – Ред.), що вони в десантників у Краматорську «віджали», нічого немає. А їх можна навіть із «калаша» зблизька прострелити. Тому, власне, в боях ту техніку й не використовують.
ПРО ЇЖУ
Годувати нас стали краще, ніж у мирний час. Сухі пайки гарні, кухня зі свіжими продуктами. Три страви, коли бої, підвозять просто на позиції. У цьому сенсі ми від війни тільки виграли. Мабуть, тому що постійно перебуваємо в бойовому порядку. Але в сусідніх частинах дуже великі проблеми. Особливо там, де є призовники. Їх майже не годують, видають на п’ять-шість осіб буханку хліба та дві банки тушонки на день. Ну правильно – годують краще тих, хто на фронті. Але ж бойовий дух новобранців, який від початку був просто вище даху, тепер знижується – голодний солдат не воюватиме. Думаю, не обійшлося без тварюк-постачальників, які оббирають пацанів. Кому війна – кому мати рідна.
ПРО КОМАНДИРІВ
У принципі, ті, хто нами командує безпосередньо, ми ж їх знаємо… з ними все нормально. Ми їх поважали в казармах, а тут стали шанувати ще більше: люди довели, що гідні бути командирами. Але дуже багато запитань до вищого керівництва. У нас постійно виникає враження, що наверху сидять або ідіоти, або зрадники. Другий варіант, як на мене, вірогідніший. Пам’ятаю, під час так званого другого етапу АТО трапився момент, коли перед нашими частинами був уже напіввільний прохід до Слов’янська. Ще трохи – і взяли б тих сепаратистів. Однак нас постійно смикали в останній момент назад. Не розумію, якого біса ми весь квітень сиділи на одному місці замість того, щоб просто розчавити ту гнилоту, яка вже вбила кількох наших. Навіщо було чекати стільки часу – щоб дати їм можливість підтягнути сили, зброю, облаштувати позиції?
Чому було відразу їх не вибити, як тільки з’явилися? Та ми могли б спочатку однією ротою їх накрити, але ж сиділи й чекали. Та й буквально до останнього працювали, що називається, по верхах. Я розумію, що не можемо «Градами» по місту вдарити, але ж сидіти й чекати – це просто означає, що більше моїх пацанів загине. А як можна було двічі відкликати нас назад, коли ми вже майже виконали завдання? До того ж у мене до останніх днів було враження, що терористи постійно знають наперед про наші плани та дії. Тобто хтось їм же зливає – і це при тому, що в нас режим радіомовчанки постійно. А коли хлопців з «Альфи» постріляли, їх же цілеспрямовано чекали, знали, де їхатимуть. Про політиків узагалі мовчу. Риба гниє з голови. І так дратує, що вони тільки говорять. Гаразд, хай би говорили, але ж виникає враження, що зливають. Не знаю, іноді закрадаються думки: от розберемося з цим непотребом тут, на Сході, й займемося владою. Вдаримо по верхах, що називається.
ПРО МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ
Спочатку ми навіть у страшному сні такого не уявляли: стріляти по цивільних. І командири нам це постійно втовкмачували: щоб жодного неправильного погляду в бік місцевих. Та й згори постійно тиснуть, мовляв, щоб ні краплини зайвої крові. Але після Андріївки (бій у селищі під Слов’янськом, під час якого з-за спин так званого мирного населення, що намагалося блокувати українські частини, було вбито двох військовослужбовців. – Ред.) у нас ставлення різко змінилося. Так, командування й зараз вимагає не стріляти по них, пояснює, що їх треба залучати на свій бік, однак у нас тепер перед очима вбиті хлопці. Я розумію, і ми самі бачимо, що помітна більшість людей тут не підтримує терористів, однак нас вони теж не люблять, хоч і бажають, щоб бандитів прогнали. Є також певний контингент, який вважає нас «Правим сектором», «Лівим сектором» тощо: в них стільки дурощів у голові сидить. Агресивно реагують на українські прапори. Читав нещодавно, як хорвати робили під час югославської війни – стріляли в повітря спеціальною ракетою при наближенні до таких-ось «мирних жителів». Якщо ті не розбігалися, то потім відкривали вогонь на ураження. Ні, ми не кровожерні, але якщо в людей немає клепки й розуміння: де війна, там цивільним не місце, то матимуть своє. Боюся, що невдовзі хлопці почнуть стріляти по них, тим більше там дуже багато провокаторів та немісцевих.
ПРО БОЙОВУ ТАКТИКУ
Відверто кажучи, ми спочатку не зовсім розуміли, що їдемо на справжню війну. Багато в кого були настрої, мовляв, капелюхами закидаємо. Але виявилося, що маємо справу з дуже організованим і небезпечним противником – фактично зі спецназом, який іще й використовує постійно щит із мирного населення та місцевих дурників, яким роздали автомати. Багато хто ставить запитання, чому ми весь час маневруємо вперед – назад. Річ у тому, що в нас немає ані наказу, ані права стріляти по мирних жителях, тому виманюємо терористів назовні. У нас відбувається зараз бойове злагодження між різними родами військ, армією та Нацгвардією, різними спецназами.
Вчимося воювати проти тих, у кого немає совісті й правил, зате є величезне нахабство та купа новітньої російської зброї. Наша мета – знешкодити якомога більше терористів за межами міст, а вже потім зачищати. Більшого сказати не можу. Взагалі нам дуже не вистачає розумної електроніки та безпілотників, які допомагали б проводити розвідку й викривати ворожі засідки. В умовах такої війни потрібно якомога більше часу приділяти саме розвідувальній діяльності: сам бойовий контакт має бути вивірений до секунди й чіткий, щоб без зайвих жертв, стрілянини, крові. Важливо розуміти, що багато нашої «спецури», особливо з МВС та СБУ, дуже хоче виправдатися за Майдан, підтримати честь мундира, хоч би як смішно це для когось не звучало. Бо стільки лайна за останні місяці на них вилилося: і що вони вбивці, і що, головне, непро*фе*сіо*нали. Тепер вони хочуть усім, і насамперед самим собі, довести, що круті. Дуже важливо не втратити цього запалу й настрою. Але повторюся, поведінка політичного керівництва дуже шкодить цьому.
ПРО ТЕРОРИСТІВ
Не знаю, як назвати людей, котрі говорять про громадянську війну. Яка в біса громадянська, коли проти нас діють підготовлені специ, для більшості з яких це робота? Я не кажу про ідіотів з автоматами з місцевої гопоти – тих ми намагаємося не вбивати, а просто обеззброювати. А якщо починають тікати, то навіть не сильно переслідуємо. Але російські диверсанти – інша річ. Мені хлопці з «Альфи» казали, що для них ця війна вже як кровна помста. Вони ж один одного прекрасно знають, багато років на всяких тренуваннях перетиналися. І тут таке починається. Найстрашніше, що зараз з’являється багато трупів. А де багато трупів, там завжди ображені й охочі помсти. І це вже справжня війна.
