10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллін.
Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише зі 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік.
У цей час радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про „організацію братання” з німцями. Однак німці виявилися стійкими до „братерських обіймів”. 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ.
21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч чоловік. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку „розгромом німецьких військ” було б великою натяжкою, тим більше що сталися ці події не 23 лютого.
23 лютого зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д.
23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум.
О 3 годині ранку 24 лютого Всеросійський Центральний виконавчий комітет (тобто уряд) прийняв німецький ультиматум. За капітуляцію проголосувало 116 членів ВЦВК, 85 – проти, 26 утрималися.
