Сучасна українська поезія

Re: Сучасна українська поезія

Після бою на рідній землі
Зеленіти природа взялася,
Бо бруньками весна заплелася
На кущі у далекім селі.

І співають веселі птахи
Над засіяним зернями полем.
Розміновані кров'ю та болем
Невідомі є Божі шляхи.

Бригантиною хмара пливе,
Нас втішає, що все буде добре.
Проростає листочок хоробро,
Захищаючи вічно живе.

Постає в повну силу життя
І бинтує поранену душу.
Крапля з ринви пірнає в калюжу.
Рідше чути сирени виття.

За минулим по тихій воді
Утікає лихе наболіле.
Сонце гріє натружене тіло,
Як торік, до війни, як тоді...

© Врублівський Олександр.

Re: Сучасна українська поезія

І ніч глибока, і не спиться,
Ідуть хвилини, як роки.
Гітара поруч і рушниця
Стоять на відстані руки.
Холодний спальник, фотокартка.
Старий надбитий телефон.
І хор думок, про що не варто
Казати їй... Сирий бетон
Вже майже зовсім не холодний.
І страху більше вже нема.
Ти вириваєш з рук Господніх
Надію завтрашнього дня
Собі і їй. Так небагато...
Та вищої нема мети.
І хай для тебе, мій солдате,
Усі схиляються світи.

©Марічка9

Re: Сучасна українська поезія

*****
Забери від осені мене
Поверни назад в яскраве літо.
Де буяють мальви дивним цвітом
І нехай те щастя не мине.

Відвоюй мене у днів сумних,
Де дощі з небес течуть крізь сито,
І вітри пророче і сердито
Хочуть геть заполонити сни.

Проведи мене в весняний рай
Де роса бринить на буйних травах,
А проміння лагідне й яскраве,
І ріки казковий водограй.

Укради у сходжених доріг,
Їх у мене досі вже чимало,
Хай зневіра не торкнеться жалом,
Не пусти її на мій поріг.

Не віддай мене лихій зимі
Я ще юна у думках і мріях
Хай на скроні вже лягла завія,
Я не згодна жити у пітьмі

© Любов Іванова

Re: Сучасна українська поезія

Фьяметта сказав(ла):

І ніч глибока, і не спиться,

Натисніть, щоб розгорнути...

Зараз дуже багато гарних віршів з'явилося, але з більшості я плачу

Re: Сучасна українська поезія

Іронія сказав(ла):

Зараз дуже багато гарних віршів з'явилося, але з більшості я плачу

Натисніть, щоб розгорнути...

Дуже сумні постити не будемо..

Re: Сучасна українська поезія

Щось доволі містичне в серці грає струною.
Це моє лінгвістичне, що названо мовою.
Не москальське - привите, не кацапське - огидне.
Це моє, українське, що у роді залите.
Те, що нищили в батька, калічили в діда...
Та воно все одно пробивалось крізь літа.
Гостра шабля козацька - наша мова містична..
Ти загальнокохана, ти моя, аутентична.

Олександр Кабанов

Re: Сучасна українська поезія

Літо

Це мереживо тіней на білих полотнах стіни,
на причалах колін, що прибоєм цілунків умиті...
Тут птахами стають безнадій затонулі човни
i зникають на дні відголоски вини... І війни...
Де на мить... Аж на мить... Лиш на мить
зупиняється - Літо...

(с) Nadya Kapi-nos

Re: Сучасна українська поезія

Янголятка


Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарками вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.

А на вході до раю - блокпост.
I Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»

Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома...
Як це, Боже? Чому?! Ми ж тримали цей всесвіт!!! Ми ж начебто варта?!?!
«Тихо, дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде... ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»

Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота...
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?

Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я, злива і ГРАД - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю!

Бог зітхнув.
Бог погладив дітей по волоссю, що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано - хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене.
Віч на віч.
Без черги.
Без строків.

Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
...Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»

Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, наче ворон, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.

© Глiб Бабiч

Re: Сучасна українська поезія

E.N сказав(ла):

Коли повернуся додому
І вимою вікна,
Зі скотчем хрест-навхрест,
Я стану іншою зовсім –
Сивою, з уламком щастя -
Застряг у болячому серці,
Прошив думки з почуттями!
Але як додому хотілось
Тривожними, злими ночами.
Я на майдані, під Нікою
Руки свої розкину,
Най місто п’є мою душу,
В обмін за те, що покинула.
Я буду благати прощення,
Ми пов'язані спільною долею,
Місто моє, нескорене!
Ти живе, ти змогло, ти встояло.

Натисніть, щоб розгорнути...

© E.N

Re: Сучасна українська поезія

Не хотіла сумне постити, але....

Вже скінчились останні набої,
Навіть той, що для себе тримав
Полетів з опустілої зброї,
Лютий ворог іще один впав.

А брати мої тут, вони поруч,
Їм вже досить, уже по війні...
Спочивають праворуч, лівруч,
Лиш не спиться одному мені

Ще не витекла кровонька з рани,
Ще дивлюсь я на сонце крізь дим,
А воно мене журить, що рано
Помирати таким молодим.

Я кажу йому, шкода, так сталось,
Шкода рідну країну й народ,
Та не шкода життя, що віддалось
За спасенну свободу свобод

Не сумуйте, не плачте, кохані,
З кожним днем, з кожним сонцем, повік
Повертатиметься на світанні
Син ваш, батько ваш і чоловік.

Ну а зараз пробачте, я мушу
Відслужити, допоки солдат,
Вдерлись пси, відпущу мою душу,
На них звівши пустий автомат...

© Микола Луцюк

Re: Сучасна українська поезія

Ось танк,
У якого поцілив Гриць.
А онде mоtzкаль, на солярці копче́ний,
Лежить горілиць, існування зрече́ний
При танку,
в якого поцілив Гриць

А це українська родюча земля,
Що вже поглинає того mоtzкаля,
Хоч він недостатньо з боків пропече́ний,
Безглуздої долі своєї зрече́ний
При танку,
в якого поцілив Гриць

А он Байрактар – чудасія, та й годі,
Полине за обрій, та й стане в нагоді
Родючій святій українській землі
Поглинути ще зо два-три motсkалі,
Що онде лежать, потовче́ні й копче́ні,
Втупи́вши баньки в небеса нескінченні
При танку,
в якого поцілив Гриць

Ось воїн сміливий, крізь темінь і хмару
Приборкує тамту летючу примару,
Що стане в нагоді родючій землі
Найшвидше поглинути всі mоtzкалі,
Що тутки приперлися, глузду зрече́ні
І онде лежать, на солярці печені,
Згубивши пістолі, Гундяєм свячені
При танку,
в якого поцілив Гриць

А ось волонтер – біля пункту склотари
Набрав грошенят ще на три Байрактари,
Щоб там, де Орди розбиваються тучі
Частіш сновигали примари летючі,
Стаючи в нагоді священній землі
Поглинуть набридливі ті mоtzкалi:
Кручені, мочені, товчені, копчені,
Безглуздої долі своєї зречені
При танках,
в якії поцілив Гриць

А ось українець – без сну та спочину
Несе волонтеру тому копійчину,
Що нині, з примовками і матюками
Пакує і пре клумаки з ніштяками
Сміливим бійцям, що крізь темінь та хмари,
Приборкавши хижі летючі примари
Родючість підвищують рідній землі,
Що майже поглинула ті mоtzкалі,
Що сунули, порчені і нескінченні
І осьде лежать, потовчені й печені
При танках,
в якії поцілив Гриць

Ген бабця Німеччина з виделкою в сраці
До сліз співчуває тому небораці,
Що ки́дає гріш за грошем волонтеру
Який крізь багнюку та хвилі етеру
Все тягне гаразди бійцям, що за хмари
Шлють зграя за зграєю хижі примари
У поміч святій українській землі
Поглинути швидше всі ті mоtzкалі
Що перли, приречені і нескінченні
А нині лежать, потовчені й печені
Харошімі руzськімі бути навчені
При танках,
в якії поцілив Гриць

Ось пан Президент, як горнятко окропу,
Картає і ко́пає бабцю Європу,
Що, сповнена сумом по самії вінця,
До сліз співчуває простим українцям,
Що гривня по гривні несуть волонтеру,
Який крізь багнюку та хвилі етеру
Все тягне гаразди бійцям, що за хмари
Шлють зграя за зграєю хижі примари
На поміч святій українській землі
Скоріш поглинати всі ті mоtzкалі,
Що перли, приречені і нескінченні
І всюди лежать, потовчені й печені
При танках,
в якії поцілив Гриць.

© Вадим Кондратюк

Re: Сучасна українська поезія

Любов Бурак

***
ДУМА ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Він кладе автомата, дістає телефона , хтось дає йому свою каву, чи недопитий чай.
Він сідає в траву, спирається об акацію, набирає мене й говорить:
- Ти уже вибачай!
Але в мене тут ніч, випали одночасно роса і нагода потерендіти.
Як там воно - життя, робота, що там у тебе ще?.. Про все розкажи. Як діти?
Розказати про те, як ми? Стволи ще гарячі, ми - ледве теплі.
То му, що літо, жнива у розпалі, жнива у пеклі.
В полі було чотири комбайни, три розрахунки арти і нас дві роти їх прикривали.
Не ойкай! Комбайни цілі, вороги дохлі, зерно зібрали.
Потім, правда, приблудний танк - один із кількох, до села прорвався,
Встиг наробити лиха, убив собаку, але так у селі й зостався.
В селі є люди, артою ризиковано, ми три гранати йому під дишло!
Останню, що за собаку, закинув Кіт, новобранець. І в нього вийшло!
Собаку шкода... такий хороший... вибіг обгавкав танка...
А той переїхав його. У хлопців зірвало планку.
Дістали тих косорилих... Мале, зелене, затуркане, шмарклі під носом - друга армія світу...
Та ну їх ! Давай розказуй: як там робота, діти?
Та ми що? Тим шмаркатим вломили з нервів. Усе по плану.
Собаку ховали, як і належиться, він же герой, із капеланом.
Капелан сказав:
- Спочивай, Рябко, чи як там тебе називали, біля Господа одесную!
А ми помстимося. Ми цю Москву розтрощимо й і нановоне заснуєм.
Хай там будуть болота, жаби і чаплі.
Але ніякого людського зброду, ніяких лаптів.
Хай там виють вовки і крячуть круки.
Але ніякого княжества, ніяких щоб довгоруких,
Грозних, темних, великих... Тьху ти! Аж курям смішно: які великі?
Вся їхня історія лукавими писана й шита ликом.
Брехня на брехні, ще й брехун брехункою поганяє.
Ти це, зрештою, і без мене чудово знаєш.
Але я не про те. Ми ж з тобою зібралися потриндіти,
То, нарешті, розказуй: як там життя і діти?
А я вмощуся під акацію, степ - під голову, небом укриюся.
Арта їм так насипала, що ніч буде тихою. Вранці я, може, вмиюся...
Вісім годин ми тримали лінію, щоб комбайни віджнивували.
Один підірвавсь...Ні, хлопець цілий...Всі наші цілі. Нікому нічого не відірвало.
Не віриш - спитай капелана вранці, зараз він спить на верхній полиці акацієвого купе.
Ой! Лінь вставати. Ти б тільки чула як піп уночі хропе!
Лежить в гамаку між деревами, закутався в якісь лахи
І гучить, наче два органи. Слухай! А це ж надихало Баха?
Ну, Баха, котрий оце хропіння вкладав у ноти й мелодії для органу...
А ми тут по інших бахах спеціалісти... Слухай-но, щось я в'яну.
Ось тобі ще алегорія: я - то козак Голота,
Що не має жінки, хати, млинка, садочка і плота.
Як там воно в тій думі: шапка-бирка, що зверху дірка? Дірка - вона від чого?
Від "калаша", чи снайперки?.. Ну, що ти! Заради Бога!
Травою підбита - то ж про канабіс? Вітром підшита... Вітер
Сьогодні теплий, зорі високі, місяць яскраво світить.
Козак Голота лежить в акаціях поряд із капеланом.
Усе, як в раю, хоч і в пеклі. Але усе за планом.
І каже козак Голота... Що він далі за текстом каже?
Здохни, мордо твоя московська! Ти, бусурманине-враже,
Завтра відхопиш за комбайнера, Дюка, Бусола...і за собаку...
Бери ноги в руки і, поки я сплю, то тікай до сраки!
За Рябка. Його так охрестив капелан і поховав по чину...
Собака обгавкав танка, собака героєм загинув.
А ти, бусурмане, здохнеш. Так каже козак Голота, що спить під акацією,
Що не має жінки, ні хати, зате має зброю і волонтерську рацію...
Ти ще не спиш? А я ось уже дрімаю.
Це ти мені, а чи я тобі щось казати маю?
Так ось: по війні ми з тобою підемо на Бону.
Pink floyd, Dipurple, A-Ha, всі діла...відро кави. Ну, а по тому
Заспіваєш мені, уже вчи слова, тієї думи про козака Голоту,
Що вміє цеглу вкладати, ставити плитку, робити меблі...всяку знає роботу...
Але не має хати в Попасній, не має жінки, дітей. Тепер і Рябка немає...
Сука війна. Сука Москва. Суки танкісти...Всіх уб'ю. Засинаю.
Іди і вчи оту думу! І ні про що не думай.
Війна - то козацька справа. На жаль, тут багато суму.
Рябка пом'яни. Добрий пес, він охрещений капеланом.
Ніч глибока, зорі високі, з байраку тягне туманом.
Степ під голову, автомат при боці, капелан хропе, наче Бах, органом.
У нас усе 4.5.0. В нас усе за планом.

Любов Буряк

Re: Сучасна українська поезія

Хочеш побажати чогось хорошого – побажай мені легкої смерті.
Так, щоб не минуло навіть долі секунди.
Щоб на мені не зім’явся одяг, не попливла косметика,
Щоб про мене сказали: «стильно померла, паскуда».
Щоб я викликАла ніжність у зайди, щоб не смів мене зачепити,
Ні поглядом, ані дотиком, ані жестом.
Щоб він із мого лиця ікону святої зчитував,
Щоб у нього був, мать його, архетипний трепет перед божественним.
Щоб я лежала так гарно, як пролягала вздовж моря межа,
Аж поки вони не прийшли ніким не запрошені.
Я повторюю: легкої смерті мені побажай,
Якщо вже хочеш мені побажати чогось хорошого.

Oksana Osmolovska

Re: Сучасна українська поезія

Відійди! Може бути – мотузка порветься – поранишся!
Я ж бо битиму так, ніби бій цей напропасть приречений.
Я п'ять років сама зашивала свої поранення,
А до того дві тисячі років тримала меч!
Подивись! Бачиш, шрамами руки, як петриківкою, розмальовані?
То літопис моїх боїв від Трипілля до Мар'їнки
Забери весь мій одяг, та серце залишиться камуфльованим.
Знаю – кожна моя загибель була немарною!
Схаменись! Хіба можна мотузкою втримати вільного сокола?
Як затиснути воду у жмені, хіба не проллється?
Попри біль, попри втому тримаю чоло високо.
Мій хребет виплавляли у Вирії. Він не гнеться!
Той вогонь, що так довго палає на дні мого розуму,
Спопелить тебе до вуглинок, лишень торкнися!
Де ти бачив, щоб можна було зупиняти грози?
От і я просто не знаю, як то воно – скоритися!
Весь твій підступ і злість врешті стануть моєю силою,
За свій вік я ховала з почестями не одну імперію.
Думаєш, ця мотузка втримає мої крила?
Тобто, це трохи складна для твого розуміння матерія.
Як припнеш ланцюгом до землі – все одно не втримаєш,
Закопаєш у землю - проб'юсь навесні озимою.
Бо земля ця і є моєю нелюдською силою,
Бо від пращурів заповідана мені Україною!

© Svitlana Sivak

Це почалося ще в березні, навесні –
Мій лагідний кіт став рикати уві сні.

Розумієш, мій кіт – найласкавіший із котів,
Я б добрішого не знайшов би, як захотів.

Кіт сичить уві сні, рушить лапами навкруги,
Може, б’є по ракетах, що випустили вороги,
Може, знову біжить до підвалу, почувши свист.
І нервово шмагає ковдру смугастий хвіст.

Я би з ним розділив ті багаті знання свої,
Про причини та наслідки воєн, котли, бої,
Як копають окопи, як місто беруть в кільце.
Та не знаю слова, щоб коту розказати це.

Він сидить у вікна, золотаві замружив очка,
Наче каже – «Чи може образити хтось коточка,
Чия шубка м'якенька, неначе хмаринка з вати?".

Як коту пояснити,
чому нас прийшли вбивати?

© Sasha Kladbiche

Не бійтесь, мамо, не треба.
Це сниться в нічній імлі:
я кинувся в річку неба
з обманутої землі.
Я мусив протяти, мамо,
цю прокляту нуртину.
Не вірте лихому вітру,
що я в цій воді тону.
Несе мене в цім потоці
безвічна будучина,
та хлопці на тому боці
тримають мені човна.
А там, де мені на ребра
кували гаки й гачки,
мої двадцять вісім років
на березі, як свічки.
Прости, мій маленький сину,
що мало з тобою був.
Втішайся, газетне рабство,
що я тебе врешті збув.
Приручені патріоти,
на вас не тримаю зла.
Пливе моя юна доля,
прив’язана до весла.
Весло моє, Україно,
прив’язане до плечей,
роззявила ніч на тебе
порожні роти печей.
А там, за пітьмою, в схроні,
де писані тереми,
фарбований лис на троні
брехню заїда людьми.
Весло моє, Україно,
ми випірнем з цього сну,
прив’язаний словом болю
я в хвилі не потону.
Та дуже скажені води
і безмір широчини.
А хлопці на тому боці.
У хлопців були човни.
Неси мене, Україно,
повз ідолів гаманця.
Не видно ще лютим водам,
ні краю, ані кінця…
На кинутий берег пада
скривавлена тінь хреста.
Тримай мене, Україно,
молитво моя свята.
Тримай мене, Україно!
Багряно кипить Дніпро.
І Байда стріля в султана,
підвішений за ребро.
Це пісня. Це вирок роду.
Від цього тремтять правці.
І я затискаю руку,
мов шабля у тій руці.

Станіслав Чернілевський

На фото — Ілля Чернілевський, загиблий у травні 2022 р. у бою проти рашистів.

Подарю тобі я плоскогубці.
Хай зрадіє серденько твоє –
Не було у тебе плоскогубців,
А тепер вони у тебе є.
Хтось дарує перстені на ру´ці,
Хтось манто із еко-хом’яка.
А у тебе, бачиш, плоскогубці…
З плоскогубцями ти лиш одна така.
Чуєш, як весною Всесвіт дише,
Як приходить Світла торжество –
З плоскогубцями на серці веселіше,
А без плоскогубців – не тойво…
Погарнішали твої цицьки і дупця –
То якийсь метафізичний вплив –
Поки ти не мала плоскогубців,
Я тебе щітай і не любив!
І нехай літа тепер несуться –
Нам не страшно, нам робить своє…
Бо тепер ти маєш плоскогубці.
Бо тепер вони у тебе є.
© Артем Полежака

– Дівчатка, учіться триматися за порожнечу, –
Казала бабця й курила одна за одною сигарети
Бабця нагадувала упиря чи іншу яку нечисть
Бабця була офіційно Галею, всі називали її Гретою

Вона працювала колись канатоходкою в цирку
Вона поводилась так, ніби на неї завжди світили софіти
– Триматися за ніщо, за дулю з маком, за бубликову дірку, –
Казала бабця. – Цього я навчилася в цирку країни совітів.

– Триматися за порожнечу, намацуючи стопою
Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить
Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою,
Коли решта світу згорить к чертям собачим, –

Бабця видмухувала струмінь задушливого диму
Її губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою
Її три онучки були сильними, маленькими і худими –
Якраз такими, щоб ходить під куполом по канату

І зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судомою
Тримаються, поки їхні життя випалює ворог,
За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому
Тримаються, намацуючи стопою тонку, болючу опору

© Марина Пономаренко

Холодна земля, а діти, як завжди, босі,
Я кличу їх в дім і грію, немов курчат.
Замерзла душа… На вулиці знову осінь
Прийшла і ледь чутно торкнулась мого плеча.

Я в чашку кладу маленький шматок імбиру,
І ставлю на стіл тарілку солодких слив.
На серці печаль… І хочеться просто миру
На нашій землі, щоб, як осінь, він наступив.

Тривоги щодня. До них я не звикла й досі
І кожен мій день вже наче якесь кліше.
Я справді втомилась… В країні війна і осінь,
А дуже б хотілось щоб осінь була лише…

Юлія Олефір



Картинка створена ШІ.

Я - Україна!​

Ти думав що я вмиюся слізьми?
Впаду перед тобою на коліна?
Нащадку сумнозвісної орди
Не по зубах тобі я – Україна!

Я – нація, я – сила, я – народ,
Я – світло, що ніколи не згасає,
Я – правда, без прогнилих нагород,
Я – істинна любов, що не вмирає!

Ти думав я струмочок без води?
А я ріка, стрімка, глибоководна,
Я з кожним днем міцнішаю, а ти?
Все нижче й нижче падаєш, – в безодню…

15.03.2022
© Автор Британ Галина Ярославівна