А пофилософствовать? (стихами о самом главном)

Владимир Шкода, философ

Лучший из миров

Тронутые литературой

(фрагменты статьи)

Вначале речь пойдет о счастливых людях, о тех, кого изволила тронуть Литература. Конечно, мера тронутости бывает разной. Кто почитывает на сон грядущий, а кто переселяется в особый мир и живет там, поглядывая, как бы в окошко на мир реальный. Этот особый мир притягателен. В нем легче жить. Мы пребываем в нем в качестве наблюдателей. Но это только поначалу. Далее, вживаясь в мир, скажем, романа, мы начинаем мыслить и действовать по его правилам. Сперва это проявляется в речи, затем в поведении. Наша реальная жизнь становится литературой. Если бы не было других людей, менее тронутых, все было бы прекрасно. Но эти, менее тронутые и не тронутые вовсе, существуют, их большинство. С их миром, реальным до неприличия, вульгарным и жестоким, приходится считаться. А посему у тронутых возникают проблемы. Я знаю одного человека, возжелавшего стать свободным мыслителем. Он ушел с работы и стал писать. Незамедлительно реальный мир поставил вопрос: на что жить? Понятно, что это решение - стать свободным и просто мыслить, оно, так сказать, чисто литературное. Психоаналитик, общаясь с нашим мыслителем как пациентом, мог бы найти и соответствующий романный образ. Ему именно подражал мой знакомый, а не реальным людям, много работающим и не упускающим случай подработать.
----------
Бывают редкие случаи, когда Литература настолько трогает человека, что он становится тронутым в самом обычном медицинском смысле. Не-давно Владимир Сорокин рассказал о молодой женщине, которая тронулась, поселившись в мире «Идиота». Это было в 30-х годах, ее лечили в психиатрической больнице. Она наизусть знала текст знаменитого рома-на, могла продолжить его с любой строчки. Она считала себя персонажем романа. Да, 30-е годы… Можно понять эту женщину, ее выбор – в каком мире жить. Не понятно только, от чего лечили? Может быть, следовало судить?
---------
А Дон Кихот – хитроумный идальго из Ламанчи? Считается, что он свихнулся по причине чтения средневековых романов. Он вообразил себя странствующим рыцарем и отправился на поиски приключений вместе со своим другом-оруженосцем.
-------------
Мы не можем вернуться в ту реальность, в которой жил Сервантес. Но он создал для нас реальность вечную. Мир, в который вселялись люди до нас, и будут вселяться после нас. И этот мир тоже расщеплен. На мир нашего рыцаря, или мир средневековых романов, и мир обычных людей, который считается там реальностью. Понятно, что каждое сочинение разных читателей направляет по разным дорожкам. И пребывают они, стало быть, в разных мирах. Кто в каком, это определяется вовсе не образованием, скорее собственным жизненным миром (опять путаница с мирами).
----------------------
Тронутые Литературой счастливы, как счастлив в меру выпивший. Это – нормально. И тот, и другой одухотворены. Они чуть-чуть вознеслись над земным, расслабились, оттянулись. Я даже соглашусь с тем, что о человеке в таком состоянии можно сказать: «он культурно отдыхает». Между тем есть читатели, которые никуда не переселяются. Их, конечно, тоже интересует «что» и «о чем», но еще больше они интересуются тем, кто за всем этим. То есть автором. Они читают автора, а не книгу. Такой читатель скажет, к примеру, «вчера я перечитывал Бунина». И он понимает, что собеседнику этого достаточно. Не имеет значения, что именно он перечитывал. Читая, он может сказать с удивлением: «Э, батенька, как вы, однако…». Это он о писателе, когда тот по ходу повествования выкидывает какой-нибудь фортель. Текст уже не представляется чем-то, вроде пьянящего вещества. Того, что потребляется для обретения особого состояния сознания. Текст становится средством общения между автором и читателем.
.........

2004.
 
Августовские любовники,
Августовские любовники приходят с цветами,
Невидимые зовы парадных их влекут,
Августовские любовники в красных рубахах
с полуоткрытыми ртами
Мелькают на перекрестках,
исчезают в переулках,
По площадям бегут.
Августовские любовники
В вечернем воздухе чертят
Красно–белые линии рубашек
совьих цветов,
Распахнутые окна между чёрных парадных светят,
И они все идут, все бегут на какой–то зов.
Вот и вечер жизни, вот и вечер идет сквозь город,
Вот он красит деревья , зажигает лампу, лакирует авто,
В узеньких переулках торопливо звенят соборы,
Возвращайся назад, выходи на балкон, накинь пальто.
Видишь, августовские любовники пробегают внизу с цветами
Голубые струи реклам стекают с крыш,
Вот ты смотришь вниз, никогда не меняйся местами
Никогда ни с кем, это ты себе говоришь.
Вот и цветы и квартиры с новой любовью,
С юной плетью, выходящей на новый круг,
Отдавая себя с новым криком и с новой кровью,
Отдавая себя, выпуская цветы из рук.
Новый вечер шумит, никто не вернется, над новой жизнью,
Что никто не пройдет под балконом твоим к тебе
И не станет к тебе, и не станет, не станет ближе
Чем самим к себе, чем к своим цветам, чем к самим себе.
Иосиф Бродский
 
Ты говорил, что не стоит выходить из дома в такой гололед,
Но я не послушалась, мне хотелось новую сумочку и перчатки.
Конечно ты был прав, ты вообще часто предугадывал наперед, -
Поскользнулась, свалилась на какой-то детской площадке,

Нашелся добрый человек, спасибо, помог подняться,
Подобрал рассыпанные апельсины, помаду достал из сугроба,
А потом пили кофе в кафе и я извинилась раз двадцать,
А он в ответ смеялся. Да нет, смеялись мы оба.

Все верно - не стоит выходить из дома в такой гололед.
Наверное, мне вообще не стоило выходить из дома,
Ты как будто знал, как-то предчувствовал, что нас ждет...
Теперь ты живешь один. Я ведь ушла к другому.

© Ирония*
 
УЖ ВЫПИТО ВИНО,,,

......Выпито вино того разлива...
(Н. Толстая-Крандиевская).

Уж выпито вино того разлива.
Всё выпито до капли. Пуст бокал.
Вагон качнулся и неторопливо
Пошёл. Проплыл в окне пустой вокзал.

Вино пьянило прежде так воздушно,
И голова кружилась. А теперь
Стучат колёса мерно, равнодушно,
Но сердце бьётся, словно в клетке зверь:

«Куда мы мчимся? Будет ли счастлива
Дорога эта? Иль вернуться?». Но
Закончилось вино того разлива.
Стучат колёса. За окном темно.
 
МИКОЛАЙ

Дивлюсь в вікно на білий сніг,
На кучеряві хмари,
Гадаю, він тебе приніс
Той дідугане старий.

Як раз Микола був тоді,
І падав сніг лапатий,
Минав навіки старий рік,
І ти зайшла до хати.

Тож посміхнувся Миколай
Десь в хмарах над землею:
– Тобі дарунок! Ось, тримай,
І будь щасливий з нею!
 
Нащо про це вiршi писати?
До мене в дiм прийшла бiда:
П...здою тхне тепер цибуля,
I тхне цибулею п...зда.
 
Актуальная классика!

«Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали “хайль” охриплими басами
І “Ще не вмерла…” голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям —
Плювала кров’ю “ненька Україна”
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись “москалі”.

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!»

18.10.1959
© Василь Симоненко.
 
«Ні, не вмерла Україна!»

«Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
...............................

18.10.1959
© Василь Симоненко.

Міф про Василя Симоненка
15:27, 17 січня 2011
8 хв. 2538

Для Симоненка – простого хлопчини з села на Полтавщині – інтелектуальної традиції справді не було... Бо яка в біса традиція в тогочасному забитому українському селі, що погрузло в колгоспному рабстві...

Академік Іван Дзюба – не лише мудрий учений, а й людина великого такту – назвав свою статтю про Василя Симоненка «Більший за самого себе». «Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко, – писав він. – Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде слово: народність. Правда, це слово так часто й фальшиво вживали і так його скомпрометували, що доводиться спеціально застерігатися, що в цьому разі йдеться про істинну народність, рідко явлену і тяжко здобувану. А не про ту сухозлітну лакейську «народність», яка полягала в краснобайських віршованих вправах на задані теми, в епігонстві і в бездумному переспівуванні кон`юнктурних гасел, у простакуватості і спробах піддобритися до казенних смаків, у дешевому славослів`ї упривілейованим «передовикам». Справжня народність приходить тоді, коли поет починає говорити голосом народу, твердим і солоним голосом; коли поет висловлює його наболілу правду; а це можливе тоді, коли поет той живе життям народу, його клопотами, тривогами й муками і коли він має велику силу й мужність бути репрезентантом народу перед своїм часом, а може, й перед усіма часами».

Це визначення видається напрочуд точним передовсім тому, що недвозначно вказує: Симоненко в суспільній свідомості сприймається «більше ніж поетом», – а отже, спроби оцінити його творчий доробок за допомогою винятково літературознавчого інструментарію a priori не осягнуть усього феномену. Ба більше: неупереджений сучасний літературознавець, базуючись винятково на текстах Симоненка і не враховуючи суспільної рецепції навіть не так текстів, як самої його постаті, неодмінно доскочить «каверзного» запитання: чому цей поет вважається великим? Та ж для цього нібито немає жодних об’єктивних, власне літературних спричинків!

Почнімо з того, що строфіка його не вирізняється жодних розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита хореями, та й загалом така поетика цілком типова для «кастрованої» української поезії середини ХХ століття. Уявляю, який жорсткий присуд виніс би тут славетний Дмитро Чижевський, формалістські аналізи якого я вважаю взірцевими!

Ідемо далі: текст «ріденький», художні засоби мінімізовані – переважно «улюблені радянськими вчительками» епітети й порівняння, де-не-де прозирає хіба гіпербола. Добра метафора є великою рідкістю, а тяжіння до афористичності «забезпечується» радше епатажністю висловів, – скажімо, саме емотивним епатажем, позбавленим жодного інтелектуального опертя, сприймається славетна строфа «Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Завваги з цього приводу авторитетних Юрія Шевельова і Романа Шпорлюка хоч і толерантні й скромні, та все ж украй промовисті.

Звісно, на «енергетичному» рівні відчитування починають проявлятися цікавинки. Простота й гранична щирість вислову, яка подекуди навіть межує з прямолінійною наївністю, справляє враження довірливої розмови автора з реципієнтом «на рівних». Добре використано прийом нагнітання – в цьому контексті можна вести мову про засвоєні уроки письма Олександра Олеся (поета, до речі, теж міфологізованого націоналістичним дискурсом) і загалом раннього українського модерну.

Завважмо: це середина ХХ століття – а кореспондування йде до самісінького його початку, потужної інтелектуальної й формалістської традиції 1920-х мовби й не було…

Авжеж, для Симоненка – простого хлопчини з села на Полтавщині – її справді не було! Яка в біса інтелектуальна традиція в тогочасному забитому українському селі, що погрузло в колгоспному рабстві?! Саме звідти він виносить свій поетичний дар – а спілкування з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром та іншими серйозними людьми, які на цих традиціях зналися, було вже в зрілому віці. Чи не тут слід шукати причини того, про що пише Іван Дзюба: «Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною і вічно собою незадоволеною»? Друзі поета згадують, що коли критика на всі заставки розхвалювала його першу (і єдину прижиттєву) збірку «Тиша і грім» (1962), сам він тільки бурчав на неї. Ще б пак: гадаю, тоді він уже знав, що така поетика – давно минулий час! Але змінитися, еволюціонувати йому не судилося – це потребує часу, а вже наступного, 1963-го року поет помирає від раку нирок…

Отак ми й дійшли до головного: що саме спричинилося до того, що поет, творчість якого не вирізняється особливим новаторством і який просто не встиг розкрити свій потенціал, був у нас міфологізований і досі в суспільній свідомості сприймається «більшим за самого себе»? Гадаю, найвагомішими тут були такі фактори:

1. Згадувана вже максимальна щирість, простота й довірливість розмови поета «на рівних» зі своїм читачем, яку академік Дзюба в цитованій наприпочатку студії справедливо означив як «правдиву народність» (при всій химерності цього вислову, який навряд чи можливо означити як термін).

2. Напрочуд важливо, що ця розмова завжди пристрасна – про наболіле, про те, що в моторошному, до смерті заляканому репресіями й голодоморами сов’єцькому суспільстві звикли говорити хіба пошепки на кухні, винятково найближчим… Прочитати це – нехай десь на рівні натяків і недомовок, нехай у відцензурованому вигляді – було для мисливої людини того часу як ковток чистого повітря в задушливому хліву. Це викликало безмежну довіру читача до такого поета. Так зароджувався феномен взаємної інтимної довірливості, формувалася свого роду «каста втаємничених», яка й визначила таке передовсім суспільне (воно лише включало літературне) явище як шістдесятництво. Низка ключових імен об’єктивно була б просто собі марґіналами без цього «айсберґу» довірників, більшість із яких нічим не виявляли своєї солідарності, крім принагідних думок чи натяків пошепки на кухні…

Отож, Симоненкові вірші дуже точно «влучили» у свій час; в іншому часі цей дебют просто загубився б.

3. До міфологізації Симоненка значною мірою спричинилася наявність невеликого, та все ж корпусу текстів, які в той час із цензурних міркувань не могли бути опублікованими в Україні за жодних обставин. То нічого, що більшість цих текстів відверто декларативні й з погляду поетики нецікаві – їхня місія була далекою від поетичної.

Поза тим «офіційна версія Симоненка» іноді продукувала такої ж якості «барабанщину» з відверто протилежними ідеологічними нараціями – згадаймо богоборчий вірш «Проклялля», через який у грудні 2010 року священики Української православної церкви Київського патріархату відмовилися освячувати пам’ятник поету в Черкасах; або ж не менш одіозний текст «Ні, не вмерла Україна!», де на адресу українських націоналістів (до кола яких, без сумніву, слід причислити і самого Симоненка) ужито нарацій, які сприймаються нині як блюзнірські:

Тоді вас люди називали псами,

Бо ви лизали німцям постоли,

Кричали «хайль» охриплими басами

І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,

І трупи не вміщалися до ям, —

Плювала кров’ю «ненька Україна»

У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,

Розпродали б і нас по всій землі,

Коли б тоді Вкраїні на підмогу

Зі сходу не вернулись «москалі».

Найдивніше, що націоналістичному міфові про Симоненка ці інвективи досі ніяк не пошкодили.

4. Нарешті, до міфологізації спричинилися і деякі обставини поетового життя (відкриття Василем Симоненком, разом із Аллою Горською і Лесем Танюком, поховань жертв сталінських репресій у Биківні; загадкове побиття його міліціонерами невдовзі після того), а передовсім рання і раптова смерть.

У висліді маємо напрочуд цікавий в українській історії ХХ століття феномен міфу про поета – більше суспільного, ніж літературного міфу, який (попри всі численні публікації про Симоненка в останні роки) все ще потребує докладного вивчення і всебічного осмислення не лише літературознавцями, а й істориками, психологами, політологами.

Без сумніву, в незалежній Україні з часом «розвіється» гострота сприйняття Симоненкової політичної поезії, – та все ж певен, що його ім’я не забудеться. Певен бодай тому, що головний текст, який залишився після нього, – поезія «Ти знаєш, що ти людина…» – взорує не до українських політичних реалії середини минулого віку і навіть не до раннього модернізму, а до Григорія Сковороди і потужної гуманістичної традиції. Далеко не в кожного поета є вірш, здатний піднятися на такі обшири…

Іван Андрусяк


Детальніше читайте на УНІАН:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Извините, если затронул Ваши чувства. Это было гротесксное хулиганство.:пиво:

Да, сделанного не исправить...
Теперь в тему не ходят больше дамы, пишущие стихи - боятся хулиганов...

Но может быть хоть вы получили удовольствие от этого?
 
Да, сделанного не исправить...
Теперь в тему не ходят больше дамы, пишущие стихи - боятся хулиганов...

Но может быть хоть вы получили удовольствие от этого?

С Вами им нечего бояться. А мы хулиганим не по-настоящему, понарошку.
Дамам - наши искренние извинения.:пиво:
 
ЧС - це "чорний список", або, простіше кажучи, ігнор. Якщо занести туди якогось юзера, то всі дописи від цього юзера просто зникають з очей. Корисна штука :кручусь:
Підказати, як це робиться?

Ні, таких багато.
я просто матюки в тексті вважаю за неповагу до читача,
і з тими, хто матюкається, ухиляюсь від листування.

На ХФ я знайшов дві теми, де не матюкалися. Одну ви вже зіпсували.
Де інша, я вам не скажу. Із обережності...
 
С Вами им нечего бояться. А мы хулиганим не по-настоящему, понарошку.
Дамам - наши искренние извинения.:пиво:

Эт уж как они решат...

А вы им приличный стишок напишите. С философским уклоном, можно даже по-литовски, но с переводим...
 
:eek:
Коли сюди востаннє заходила Джемма (ТС)? А moreSun? Простите, часовню тоже я развалил? Мабуть, ти спілкуєшся з ними за межами ХФ і знаєш безпосередньо від них, що це я винен у їхній відсутності? Якщо так - передай їм мої щирі вибачення. Якщо дасиш їхні координати, то навіть вибачусь особисто :rolleyes:

прочитав.

А на тему "пофилософствовать? (стихами о самом главном)"
ВИ ВИ нічого сказати не хочите?
 
І можете не боятися рекламувати мою тему, бо в мене є корисна опція - я можу видаляти пости :)

Шановні,
якщо кому цікаво, то тут мова йде про тему Зазеркалье.
Для жінок вона цікава особливо, але й чоловікам там знаходиться місце.
 
Назад
Зверху Знизу