До речі, є в мене контакти і з Україною. Львівське видавництво «Каменяр» попросило дозволу на видання моїх творів безкоштовно, оскільки у них немає грошей. «Добре, — сказав я, — нехай буде так». Але хоча б примірники мені вислали для годиться... Між іншим, ви з Києва чи зі Львова?
— З Києва.
— І що, на вулицях української столиці ще розуміють українську мову?
— Звичайно!
— Неймовірно, як швидко змінюється життя! Україна стала незалежною державою, і для мене це було приємною новиною. Але прикро вражає факт, що багато українців розмовляють російською. Знаєте, що мене здивувало, коли перші журналісти незалежної України почали приїжджати до мене? Вони всі розмовляли російською. «Ви що, не любите української мови, — дивувався я, — чи, може, не знаєте її?»
Колись давно приїздила до мене одна пані з Києва. І розповідала, що її вдома вважали за божевільну, бо своїх дітей вона віддала до школи з українською мовою навчання. «Навіщо ви закрили їм шлях до кар’єри?» — запитували в неї.
А зовсім недавно одна полька, яка вивчала українську мову в нашому університеті у Кракові, поїхала до Києва і зверталася до людей, щоб трішки попрактикувати українською. То її всі запитували: «Ви звідки, із канадської діаспори чи зі Львова?» А їм: «Ні, я полька, з Кракова...» Потім, вражена, вона прийшла до мене і розповіла про свої пригоди. Я навіть написав памфлет про те, що зробили з українською мовою за 70 років радянської влади.