Про вручення підозри 5 листопада
Дмитро Марченко:
– Під час вручення підозри вони вели себе нахабно, криво посміхалися, відчувалася якась ненависть до мене. Було таке відчуття, ніби я для них якийсь ґвалтівник і мене зловили в момент злочину.
Коли мені відмовили у допомозі адвоката, я сказав, що «не за таке правосуддя ми воювали!». На це один із тих, хто прийшов, відповів: «Та задовбав ти! Досить уже прикриватися війною!»
Коли мені вручали підозру, я відчув якусь таку порожнечу, якесь таке тяжке розчарування, як ніби мені плюнули в душу!
Тогочасний Директор ДБР Роман Труба:
– Оголошено п’ять підозр. Усі підозрювані – високопоставлені чиновники Міноборони: керівник головного управління, два його заступники і два начальники управління. Підозри оголосили за частиною 2 статті 28 і частини 3 статті 426 Кримінального кодексу України (бездіяльність військової влади, здійснена групою осіб за попередньою змовою).
Про арешт 11 листопада
Дмитро Марченко:
– Заарештовували в залі суду, просто одягли наручники і повели. Я був до цього готовий – на суд приїхав вже із сумкою, із зібраними речами.
Роман Труба:
– Тримання під вартою або застава у 76 мільйонів гривень – такий запобіжний захід обрано генерал-майорові, начальнику Головного управління Міністерства оборони України, який є підозрюваним у кримінальному провадженні за фактом закупівлі неякісного речового майна за завищеною ціною для Збройних сил України. Таке рішення щойно виніс Печерський районний суд Києва.
Про утримання у СІЗО
Дмитро Марченко:
– У СІЗО до мене ставилися нормально – так, як у цій установі ставляться до ув'язнених.
Умови утримання були хороші: тепло, матрац, чиста постіль, туалет умивальник… Це, я вам скажу, набагато комфортніше, аніж у ДАПі або у підвалах, де ми ховалися від артилерійських обстрілів.
Чому? За що?
Дмитро Марченко:
– Я думаю, що це було «замовлення» і відстоювання інтересів скривджених постачальників. За минулий рік контролерами нашого управління було повернуто постачальникам неякісного товару більш ніж на 220 мільйонів гривень.
Я думаю, це боротьба за ринок. Мова іде про немалі гроші, а я їм заважав своєю принциповою позицією.
Виправдовуватися мені насправді нема за що!
Я можу показати вам купу скарг на мене від директора підприємства, яке поставляло ті бронежилети. Він постійно писав, що я нібито «упереджено ставлюся до його підприємства», «перевищую свої повноваження під час перевірки на якість» і «навмисне затягують приймання».
Такі скарги він писав і в прокуратуру, але вони їх не бачили.Одна зі скарг була надіслана навіть до РНБО. Заступник секретаря РНБО України генерал Кривонос особисто розбирався у справі. Є відповідний протокол.
Мені не соромно за свою роботу. Я можу зібрати постачальників і нехай хоч один, дивлячись мені в очі, скаже, що я у нього щось вимагав або брав якісь гроші. Совість моя чиста і немає у них ніяких доказів. Є тільки нарізка гучних фраз, якими вони маніпулюють, і створюють хибну громадську думку!
Є безліч документів, які вони вилучили і які повністю суперечать їхнім звинуваченнями і доводять мою невинуватість.
Роман Труба:
– Закуплено 20 тисяч бронежилетів, 3 з 5 прострілюються. Закуплено 100 тисяч комплектів військової форми за завищеними цінами. Лише вартість одного елементу одягу завищена близько на 10 млн гривень. Було закуплено намети, які непридатні для використання. Перелік таких непридатних речей, які були закуплені для ЗСУ, досить великий. За попереднім підрахунком йдеться про збитки державі на близько 100 мільйонів гривень.
Слідство вважає, що ці люди, умисно, за попередньою змовою, закупили для військових тисячі бракованих бронежилетів. Те, що вони прострілюються, доведено експертизами. Вартість укладеного договору – 176 мільйонів гривень.
Компанія-виробник бронежилетів НВП «Темп-3000»:
Дмитро Марченко:
– Усі бронежилети та шоломи виробництва компанії відповідають Технічним умовам, затвердженим ще у 2003 році і відтоді зміни, які відбувалися у конструкції бронежилетів, були спрямовані лише на підвищення експлуатаційних характеристик виробів.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» з часу свого заснування є виробником засобів індивідуального захисту (зокрема, бронежилетів та кулезахисних шоломів), а також спеціальних тканин для військової форми одягу.
4 березня 2019 року між Міністерством оборони України та ТОВ «НВП «Темп-3000» був укладений Договір про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету України) № 286/3/19/56 – індивідуального обмундирування (35810000-5) (Бронежилет «Корсар М3с-1-4» у маскувальному малюнку ММ-14 з комплектом підсумків).
Про заставу
Коли я почув суму застави – чи 76 чи 20 мільйонів для мене космічні суми – я усвідомив, що це зроблено для того, щоб виключити можливість внесення мною застави, засадити мене у в'язницю і чинити моральний і психологічний тиск.
Для мене – це небачені суми. Я навіть уявити собі не можу, скільки це грошей.
Коли я дізнався, що люди збирають мені гроші на заставу, то у мене був шок. Мене охопив такий гнів, бо я знаю як живуть люди, і мені було прикро, що вони у цій ситуації мають відривати щось від своєї сім’ї для вирішення на пустому місці створеної проблеми.
З іншого боку, я подумав, що якщо люди захотіли поділитися своєю заробленою копійкою, щоб визволити мене з-за ґрат, то, мабуть, я таки встиг щось потрібне зробити. І до мене прийшло відчуття гордості, що я – військовий – маю честь захищати такий народ і воювати за свою країну.
Про стосунки з Порошенком
Відносини з Петром Олексійовичем у мене такі ж, як і у мільйонів українців. Я бачив його один раз на заході і ми усі разом сфотографувалися. Ні телефонного, ні тим більше особистого спілкування у мене з ним не було.
По телефону я з ним поговорив, коли мене випустили під заставу.
Машина, квартира, статки
– Про свою декларацію можу сказати, що при розлученні я квартиру і машину залишив дружині. Я їжджу на волонтерській Л200, яка зі мною з 2014 року. Ця машина пройшла все пекло війни, і вивезла під обстрілами більше ніж 30 важкопоранених бійців, і заїжджала на злітну смугу ДАПу…
Ця волонтерська автівка і мене, і багатьох інших людей, не раз рятувала, і перевезла десятки тонн важливих вантажів, які тоді так були необхідні для бійців.
Ця машина більше мені дорога як пам’ять, аніж як засіб пересування.
Живу я зараз у виданій в цьому році службовій квартирі. До того, просто жив на роботі, коли ми все перезапускали.
Особливо моє фінансове становище не змінилося. Звісно, поки я ночував у кабінеті і цілодобово працював, вдалося заощадити трохи грошей, але це далеко не мільйон і не мільйони.
Що вдалося зробити для армії
– За час моєї роботи не мені, а нашій команді – людям, які ночами не спали – вдалося неможливе. Ми буквально за два роки:
повністю поміняти речове забезпечення Збройних сил України,
налагодили систему контролю якості за речовим забезпеченням
дійшли до останнього етапу повного перезавантаження системи продовольчого забезпечення
ми поміняли старий сухпай із банок на принципово новий і прогресивний так званий сухпай – у якому є перші страви в готовому вигляді з довшим терміном придатності;
випробували на цьому пайку принципово нову систему контролю якості.
По-суті, ми створили нову систему харчування армії, але я не можу хвалитися, бо процес буде завершеним тоді, коли так будуть годувати кожного солдата. Тоді, коли це буде поширено на всіх – я скажу, що ми впровадили нову систему!
Як потрапив на роботу в Міністерство оборони
– Пішов я сюди на запрошення Тетяни Ричкової – вона тоді була відповідальна за створення цього підрозділу. Я ж знав і бачив – як і в чому ми починали війну, бачив який колосальний труд робили волонтери, забезпечуючи бійців на фронті усім необхідним. І мені хотілося зробити так, щоб ці люди, які не зобов'язані були ночами не спати, не доїдати і ризикувати своїми життями – залишилися без роботи!)) (Жарт)
Я хотів, щоб вони нарешті видихнули і зайнялися своїми важливими справами в тилу, а усім необхідним забезпечувала свою армію держава. Я хотів, щоб солдат не думав, що йому одягнути і що йому поїсти перед боєм або після нього. Я хотів, щоб боєць був добре взутий, добре одягнутий і добре нагодований – так, як би я хотів, щоб була одягнута і нагодована моя дитина.
І от, зараз, думаю, що вже мало хто згадає, як ми одягалися і що їли до 2014 року. І дуже цьому радий.
Про війну
– Ну про свої пригоди на війні вже всього і не згадаєш, по датах то вже точно.
Я бачив техніку з російськими номерами, бойову техніку з російським прапором, солдатів, зброю
Почалось все для мене в березні 2014 року, коли я кілька разів заїжджав в Крим для проведення розвідки і надалі для супроводу колони нашої РТГр (ротної тактичної групи). Там я вів відеофіксацію і перший раз на КПП Джанкойського військового аеродрому зіткнувся віч-на-віч із російським солдатом. Я бачив техніку з російськими номерами, бойову техніку з російським прапором, солдатів, зброю...
Тоді я вже зрозумів, що якщо мене візьмуть, то навряд чи я вернусь вже додому. Потім були поїздки на Червоний лиман, в Солнцеве, Амвросіївку
Я їздив сам на автомобілі з «мухою» (РПГ-18), бк і автоматом... Тоді нічого не було ясно – «наше» це село чи місто, чи вже «чуже». Через Тельманове пролетів, коли вже його захопили, дивом виїхав звідти.
Потім – висота «Браво» й Ізваринський, так званий, котел.
Були дівчата, дуже молоді, вони просто сповзли з БТРа і плачучи цілували землю. Такого ви не побачите ні в одному фільмі!
Не зміг я сидіти і чекати, поки там гинуть люди. Їм навіть не могли вже доставляти їжу і боєприпаси, а важких поранених передавали через російських прикордонників!
Сів я і поїхав. Шансів було дуже мало, але Бог допоміг – доїхав, забрав і вивіз. Встиг! 7
5 контужених, виснажених, чорних від пороху, голодних але ЖИВИХ!
Серед них були дівчата, дуже молоді, вони просто сповзли з БТРа і плачучи цілували землю. Такого ви не побачите ні в одному фільмі!
Вони – герої! А більшість із них навіть не нагородили !
Мене тоді мало не посадили «за організацію масового дезертирства», за те, що не погодивши свої дії поїхав їх забирати.
А я живу зараз і даю вам це інтерв'ю саме тому, що тоді не доповів на гору про маршрут і свої плани. Тоді все зливалося: не встигали люди вийти на точки – відразу або потрапляли в засідки або під обстріл.
Я не доповів – живий сам і люди живі, яких я вивіз. Ми змогли це зробити нахабно і дуже швидко. Ми пройшли по нулю – по межі між Україною і агресором. Росіяни такого не чекали і поки отямилися, то вже били по наших «хвостах».
Потім був Донецький аеропорт. Це стратегічно важливий і символ того, що ми здатні чинити спротив. Путіну декілька разів доповідали, що ДАП уже захоплений, а українські солдати все билися і билися.
Маршал (Євген Жуков) навіть знущався над ними і викладав відео звідти. Перший раз я туди заїхав, щоб забрати загиблого Євгена Півня. Його три дні через постійні обстріли не могли вивезти. Наші танки виїжджали на злітку і потрапляли під обстріл прямою наводкою російських сил.
Коли я почув, як Майк (Максим Миргородський) просить танкіста швидко під'їхати до нового терміналу і забрати нашого 200-го, а той у рацію кричить, що у нього вже немає БК, по ньому б'ють прямим наведенням і що він сам зараз може 200-м стати, я вирішив спробувати сам.
Я попросився сам поїхати і заодно завезти у ДАП газові горілки, щоб бійці могли зробити гарячий чай і хоч трохи зігрітися. Тоді було вже дуже холодно!
Майк тоді, збираючи мене, жартував: «Не переживай, я тебе звідти витягну в будь-якому випадку – цілого чи половину». Він дав мені найсміливішого танкіста Адама (Євгена Межевікіна). Бачили б ви його! Чорний, тільки очі сяють і посмішка!
Він дав мені чіткий і дуже короткий інструктаж, щоб я тримався до його танка якомога ближче, бо під'їзд до старого терміналу прострілював кулемет «Утьос».
Я одягнув на свій банківський броньований бус танковий трос – на той випадок, якщо мене підіб'ють, щоб він міг дотягнути до своїх те, що від мене залишиться, і ми поїхали!
Ніч, темінь. Долетіли до старого терміналу, і як тільки танк зупинився – з нього іскри в усі боки, а потім гуркіт і спалах. Я попрощався з життям, бо думав, що то Адама підбили. Аж все повторилося і зрозумів, що по танку лупить кулемет, а Адам стріляє по ньому. До терміналу метрів із 10. Я виліз з машини і кричу, щоб забирали привезене. А вони мені у відповідь кричать, що ти, мовляв, здурів, подивись, що навколо. Я роззирнувся, а там – «Лас-Вегас». Все іскриться, все в трасерах. Тріскотня така стоїть, що нічого не чути, але раптом я почув розсудливий голос: «Кидай!». Я почав кидати – воду, цигарки, коробки з газовими горілками, все, що привіз, що передали в ДАП. Потім сів у машину закрив двері і мали вже їхати Півня забирати на новий термінал, аж ту прямо біля нас кладуть пакет «Граду». Це дуже гарне видовище... фонтан іскор і осколки луплять по машині.
Майк заспокоїв, що це «наші і зараз трохи відкорегуються». Не дочекавшись Адама, я вирішив поїхати сам і забрати Женю, у новому теж розвантажився і вишці – газові горілки і все інше. А по-справжньому зрозумів, що відбулося, коли вже, повернувшись, розказував Майку.
Майк мене поплескав по плечу і сказав, що тепер сім'я Жені зможе його поховати, а не чекати і не знати, коли його вивезуть.
Потім я ще у ДАП заїжджав, але то вже інші історії...
