Diana Makarova
… Клич стоїть над українським сегментом фейсбуку. Люди кличуть порохоботів - ну, що, мовляв, ви тепер скажете?
Ну, поясніть-но нам своїми словами, що там таке накопав Бігус і як воно вкладається у вашу мантру "Армія, мо..."
а, ні - "Усіх багато, а Президент Один"
ні, не це - "Він єдиний, хто проти Путіна!"
Кличуть і кличуть, неначе дійсно сподіваються, що прийдуть порохолюби, порохофіли - і молвлять нєчєловєчіскім голосом:
- А от наші стопудові докази, шо все не так! А подать сюди Бігуса! Ми йому доведемо, що все брехня!
Аж ні. Ніхто не прийде і не молве. Щоправда, вже виліз Юра Бірюков і ляпнув:
- Та всі все знали, чого ви так сполошились.
(щось Юра часто став ляпати абищо, неакуратненько якось)
І ляпом цим викликав новий шквал подиву, ледь не захоплення - ага, то всі все знали, навіть (за словами Юри) було відкрито кримінальні впровадження, але вся система грабунку оборонного комплексу продовжувала працювати й далі? То всі все знали й не зважали???
(оплески)
Ніхто не прийде і не молвить вам докази. Бо там докази непотрібні. Там або робота, топити за свого кандидата, три рублі за відро коментів, п'ять за кіло постінга - або суто радянська упоротість закоханості у обранця, помазанніка божого.
(до речі, стосується будь-кого з упоротих та упертих агітаторів, горланов-главарєй, за кого б вони не агітували, Ю, ЗЕ, Гри, та будь-кого, упоротість наразі виглядає несучасною, отже некрасивою)
Але у горлопанів за збереження існуючого владного кабінету працює ще й страх. Страх перед кимось новим замість оцього, звичного, НАШОГО…
Повернемось до можливої реакції умовних порохоботів (-любів, -філів). Візьмемо умовно-чистих агітаторів, горланів. Тих, що не за гроші, а по велінню серця. Ви думаєте, вони не знали, що відбувається в нашому оборонному комплексі?
Та ні, ви дійсно так думаєте?
Ну, знати достеменно могли й не знати, але жити у цій країні, бачити широко розплющеними очима й не розуміти, як жиріють на оборонці деякі учасники? – та ладно вам. Тоді треба зовсім не знати війни як суті, не читати Ремарка, Хемінгуея, Толстого (обох), Гросмана нарешті, та хоча б Фурманова
Тоді ж чому вониииииии… - лунає крик ображеного борця за справедливість, умовного Дон-Кіхота, воїна вітряків.
А тому. Бо це свої. Звичайно, теж умовно, але оці розкрадачі народних грошей при оборонці України, оці легальні контрабандисти, яких кришували, виявляється, чи не з самої гори, принаймні з підгірка нашої країни – вони своїші, аніж інші.
А своїм можна.
- Так, вони злодії, але це наші злодії.
- Так, у мене теж багато претензій до існуючих державних мужів, але це наші державні мужі. Інших нам не треба.
- Так, вони негідники, але вони роблять хоч щось. А що зробив ти?
продовжимо далі:
- Так, цей комбриг негідник, але це наш комбриг, знаєте, як він воював у перший рік війни?
- Так, Джамала, як виявилось, теж виступала у Росії під час війни, але ж потім вона відмовилась! І взагалі вона своя.
- Так, ці волонтерки дурили людей, але вони свої, не будемо виносити сміття з-під килима.
Оця звична кастовість українського суспільства зараз тріщить по швах, і це не може не тішити.
Я зустрічаю оплесками і допити Скрипіна, і розслідування Бігуса – бо тоді мені починає здаватись, що ставити хреста на українській журналістиці ранувато.
Я захоплено спостерігаю за черговим інтернет-скандалом, бо тоді мені здається, що оцей багаторічний заговор мовчання «Тихо, тихо, це ж свої…» - проривається, неначе визрівший нарив. І якщо для цього було потрібно створити напруження передвиборчої погоди в Україні – я, що твій буревісник, аплодую крильми цьому напруженню.
Бо «Тихо, тихо, це ж свої…» - там вонь болота.
Бо скандали, інтриги, розслідування – це рвотний вибух суспільства у відповідь на звичну брехню.
І оці вспороті нариви, оці рвотні позиви суспільства тішать – бо тоді починає здаватись, що українське суспільство має ще запас здоров’я.
… а щодо порохофілів, порохолюбів – не кличте їх, не варто, не закликайте їх включити сором у душі. Навіть якщо взяти тих, хто не за гроші, а по велінню серця – вони нічого вам не зможуть відповісти, крім «А шо такого?» Бо тут питання лише у рамках. Внутрішніх рамках допустимого й недопустимого.
Бо насправді зараз йде по суспільству тріщина, і це оздоровлююча тріщина. Вона не про тих, хто за Юлю, хто за Петю, хто за Вову, ні.
Вона про тих, для кого є допустиме. І недопустиме.
Ти можеш бути найчеснішою людиною по життю, але насправді рамки в тебе дрібні. І ти дозволиш злодію крокувати поруч з тобою. І ти потиснеш руку падлюці. І зможеш допустити у своє життя брехню, і сам повіриш у неї.
«А шо такого?»
Ти можеш бути ким завгодно, але у тебе високі рамки і чіткий рвотний позив на брехню і головне – ти не боїшся оцього стидного, але такого необхідного процесу самоочищення.
Суспільства.
Ідеї.
Країни.
От і подивимось, що переможе. Самій цікаво.
