ОРДіЛО: Прискорення невільного падіння
Як окупація посилює деструктивні соціально-економічні процеси на Донбасі
Уже п’ятий рік Донбас розділений лінією фронту. У зоні російської окупації перебуває близько третини Луганщини та Донеччини, у районах двох головних міст яких до війни мешкала більшість населення регіону та було сконцентровано переважну частину тамтешнього промислового потенціалу. Перспективи повернення цих територій туманні, оскільки мінськими угодами, укладеними восени 2014-го, Росія нехтує — про це в листопаді 2018 року відверто заявив Петро Порошенко. Єдиним виходом у Києві сьогодні вважають введення на окупований Донбас миротворців ООН. Цю ідею підтримують Сполучені Штати, а також «нормандські» союзники України, однак про конкретні рішення й терміни наразі не йдеться. Затягуючи час, Москва, вочевидь, сподівається на президентські та парламентські вибори в Україні, на те, що у 2019-му її керівництво зміниться та стане відкритішим до «діалогу». А поки що ситуацію довкола Донбасу поставлено на паузу, обидві частини розділеного регіону рухаються в одному напрямку — до занепаду, хоча й різними шляхами та на різних швидкостях.
«Нові обличчя»
Найпомітнішою подією там у 2018 році стали «вибори» на окупованих територіях. Як і раніше, жодних несподіванок не трапилося: «ЛНР» та «ДНР» очолили їхні поточні керівники Леонід Пасічник та Денис Пушилін, а більшість у фейкових парламентах сформували «партії влади». Як відомо, у Москві досить довго вагалися, чи варто влаштовувати цей електоральний спектакль, який не вирішує жодних практичних завдань, натомість стане додатковим аргументом на користь нових міжнародних санкцій. Вочевидь, остаточне рішення визріло після вбивства Олександра Захарченка 31 серпня 2018-го, у якому Росія традиційно звинуватила українські спецслужби. Разом із цією подією закінчився черговий етап перезавантаження верхівки «республік». Слідом за епохою польових командирів закінчилась епоха «героїв війни за Новоросію», і Москва вивела на перший план менш одіозні фігури: колишнього офіцера СБУ Пасічника, який із 2014 року займався непублічною діяльністю на посаді очільника «МДБ ЛНР», та екс-функціонера МММ Пушиліна, який обіймав лише другорядні посади в тилу.
Щодо впливу на ситуацію на Донбасі питома вага Пасічника, Пушиліна чи їхніх попередників є нульовою. Зрозуміло й те, що легітимності в очах України та міжнародної спільноти вони теж не мають. Проте для «діалогу», який Москва неодмінно знову спробує накинути Україні, ці персонажі підходять значно краще, ніж їхні попередники. Принаймні, на відміну від Плотницького та Захарченка, вони не значилися як «головнокомандувачі» в періоди найзапекліших боїв і їх не звинувачують в обстрілах мирного населення під виглядом «українських ДРГ». У те, що «діалог» між Україною та «республіками» справді може початися, повірити важко, однак зондування суспільної думки вже ведеться. Так, у вересні 2018-го українська маргінальна партія «Розумна сила» підписала в Луганську «народну декларацію про мир» із представниками «ЛНР» — повідомлення про подію розмістила низка проросійських ЗМІ, а на каналі «112» вийшов телесюжет. Не секрет, що відповідний пункт прописаний у програмах проросійських партій і політиків. Свого часу поїздкою до окупованого Донецька відзначилася й Надія Савченко — на той час народний депутат України.
Листопадові «вибори» Москва була змушена проводити ще й із профілактичною метою: щоб підтримати видимість існування «республік» у самих ОРДіЛО. За неповних п’ять років окупації російські політтехнологи так і не змогли переконати місцеве населення в реальності цих формувань, зокрема в легітимності, незалежності та дієспроможності їхніх «державних» інститутів. Це яскраво засвідчили зусилля, яких довелося докласти, щоб забезпечити хоча б удавану масову явку на «вибори». Для створення картинки окупанти різко зменшили кількість дільниць: якщо під час парламентських виборів 2012-го тільки в Донецьку діяли 482 дільниці, то на фейкових 2018 року на всю «ДНР» їх було відкрито лише 408. Крім того, за пізнаваною російською методикою (див. «Вибори самодержця», Тиждень, № 12/2018) бюджетників зганяли голосувати примусово, а решту заохочували, видаючи разом із бюлетенями талони на соціальні продукти тощо. Укупі з наявними соціологічними дослідженнями це свідчить, що місцеві мешканці здебільшого сприймають «республіки» як даність, не надто вірячи в їхні державницькі перспективи.
На голодному пайку
Поволі слабнуть і сподівання на інтеграцію до складу Росії, які надихали місцевих сепаратистів навесні 2014-го. З-поміж усіх аргументів на користь «республік» залишається лише страх перед Україною, який окупанти старанно культивують із перших днів свого вторгнення. Крім того, він допомагає примирити місцеве населення із жалюгідними умовами життя. У 2018 році ціни на базові товари в «республіках» наздогнали, а за багатьма пунктами навіть перевищили українські. Винятком є занижена вартість комунальних послуг, але вона не компенсує масового безробіття та жалюгідних зарплат. За даними «республіканської» статистики, середня зарплата в «ЛНР» та «ДНР» становить 8–10 тис. руб., але в тамтешніх базах вакансій середня пропозиція коливається в межах 5–6 тис. руб., тобто від 2 тис. грн до 2,5 тис. грн. Середня пенсія в «республіках» — близько 1,8–2 тис. грн, щоправда, пенсіонери можуть виживати завдяки «пенсійному туризму», на який Україна дивиться крізь пальці. Сподівання на «голодний бунт» в ОРДіЛО, який змусив би відступити, із кожним роком видаються дедалі фантастичнішими. В умовах загальної бідності всі групи населення стають украй залежними від наявних джерел існування, а тому воліють не випробовувати своє і без того хистке становище. До того ж за окупаційної диктатури ризикувати доведеться не лише становищем, а й самим життям.
Оцінюючи обсяг російських вливань у «ЛНР» та «ДНР», українські посадовці оперують цифрою у $1,3 млрд на рік. Звісно, вона досить умовна, але в будь-якому разі цих коштів не вистачає. Власні ж економічні потужності «республік» підірвані війною, а також забороною на торгівлю з ОРДіЛО, введену в Україні у 2017-му, після якої місцеву промисловість було паралізовано. Так, металургійні підприємства, зокрема Алчевський меткомбінат, Стахановський феросплавний, Донецький та Єнакієвський металургійні заводи, працюють із великими перебоями та на мінімальних потужностях. Головні причини — брак сировини, розрив технологічних ланцюжків і некомпетентність наявних кадрів. За наявними даними, під виглядом консервації ліквідується хімічний завод «Стирол», а низка підприємств (наприклад, Стахановський вагонобудівний завод) зупинені через брак замовлень. За приблизними підрахунками, зі 100 робочих шахт, які опинились у зоні окупації, третину вирішила закрити через неприбутковість сама влада «республік»: далося взнаки припинення дотацій із бюджету України. Справжні темпи руйнування вугільної галузі в ОРДіЛО ще вищі. З огляду на те що у квітні 2018 року окупанти припинили відкачування води з шахти «Юнком», забрудненої ядерним вибухом 1979-го, стає зрозуміло, що фахове управління вуглепромом у «республіках» відсутнє й рішення ухвалюються навмання.
Посилити контроль
Починаючи з 2017 року, Москва активно бере під контроль рештки промисловості «республік». Це здійснюється через ЗАТ «Внешторгсервис» — компанію, зареєстровану в Південній Осетії та пов’язану з українським олігархом-утікачем Сергієм Курченком. Саме під її управління переходять «націоналізовані» підприємства. Процес триває й сьогодні. Приміром, у жовтні 2018-го під крило «Внешторгсервиса» перейшов Докучаєвський флюсо-доломітний комбінат. Не менш активно компанія поглинає підприємства й у сусідній луганській «республіці». Цікаво, ще до листопадових «виборів» виконувачем обов’язків «прем’єра ДНР» став Олександр Ананченко, який, за неофіційними даними, є радником гендиректора «Внешторгсервиса». Судячи з усього, у найближчому майбутньому це підприємство стане колективним «завгоспом» окупованих територій, а «уряди республік» виконуватимуть лише допоміжні, а то й просто декоративні функції. Окрім суто управлінських міркувань, до цього Москву спонукає також зажерливість місцевих колаборантів, чиї апетити значно перевищують їхню політичну вагу, — напевно, вона залишить їм на відкуп хіба що малий та середній бізнес, який ще якось існує в ОРДіЛО.
Утім, господарсько-управлінська активність Москви спрямована виключно на мінімізацію власних витрат на утримання ОРДіЛО через ефективнішу експлуатацію залишків місцевої промисловості. Про жодні інвестиції чи бодай елементарне відновлення підприємств не йдеться. Тобто Кремль розглядає «ЛНР» та «ДНР» як баласт — певний час його ще можна використовувати в геополітичних цілях, але самостійною цінністю для Москви він не є. Для України це хороша новина: на відміну від Криму, де Росія лихоманково розбудовує військові бази та інфраструктуру, в окупований Донбас вона вкладається якнайменше, щоб підтримувати статус-кво. Але водночас зростає і майбутня ціна відновлення економіки ОРДіЛО після їхнього звільнення. Причому йдеться не лише про зруйновані заводи чи затоплені шахти, а й про підірвані трудові ресурси регіону. Цієї осені «республіки» перестали публікувати демографічну статистику, проте з огляду на дані за перше півріччя 2018-го темпи депопуляції «ДНР» становили –11 проміле — майже утричі вищі, ніж у решті України. Крім того, міграція та низький рівень народжуваності призводять до швидкого старіння населення ОРДіЛО. І наостанок: соціально-економічна ситуація є причиною втечі висококваліфікованих кадрів. Тож із кожним роком окупації ціна відновлення ОРДіЛО зростає, причому не лише через воєнні руйнування, а й тому, що окупанти створили в «республіках» умови для всебічного занепаду: починаючи розграбуванням цінностей і руйнуванням інфраструктури та закінчуючи підривом моральних і фізичних сил місцевого населення.
Криза триває
У звільненій частині Донбасу також спостерігаються кризові тенденції. Так, за підсумками 2017-го, промисловість Донеччини працювала з від’ємним показником рентабельності в -2%, а на Луганщині він становив -35,1%. І немає жодних підстав сподіватися, що результати 2018 та 2019 років кардинально різнитимуться. Рівень безробіття на Донбасі найвищий в Україні: за даними Держстатистики, на Донеччині не працевлаштовано 15% працездатного населення, на Луганщині — 17,8% (середній показник по Україні — 10%). На відміну від окупованих районів, бідність там не настільки глибока й поширена, та й можливостей значно більше, ніж в ізольованих «республіках». Крім того, на Донбас — насамперед у прифронтові райони — спрямовуються десятки мільйонів євро міжнародної допомоги. Однак для того, щоб вивести регіон на траєкторію сталого розвитку, потрібна не лише донорська допомога, а й інвестиції в місцеву економіку, а головне — її модернізація та перепрофілювання. Зі зрозумілих причин — допоки в регіоні зберігатиметься російська присутність — інвестори відкриватимуть заводи на Правобережній Україні, а держава проводитиме на Донбасі підтримувальну терапію.
Утім, проблема Сходу не лише в окупантах. Бо головна причина його занепаду — та сама, що й у решти старопромислових регіонів Європи. Вони пережили свій зоряний час в епоху вугілля й сталі, але вже в другій половині ХХ століття вичерпали власний потенціал і почали стагнувати. Ситуація Донбасу ускладнена ще й безвідповідальністю радянського керівництва, яке калічило його соціально-економічними експериментами, а потім пустило на самоплив, відмовившись від реструктуризації вугільної промисловості та модернізації інших галузей. Узявши курс на занепад у радянські часи, регіон дотримується його й сьогодні. Мародерська політика місцевих еліт і неспроможність Києва вплинути на них лише пришвидшували його рух у заданому напрямку. Те саме, загалом кажучи, стосується й російського вторгнення. До того ж Донбас і сьогодні залишається під владою «королів іржавого поясу» — еліт, які сформувалися в процесі експлуатації пострадянського промислового комплексу. Судячи з усього, міняти свою стратегію вони не налаштовані, а отже, регіон і далі занепадатиме.
Максим Віхров
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
