Війна і мир
Лінія фронту свого часу зникне. Але залишиться інша — та, що ділить українців на тих, хто мав відношення до війни, і тих, хто залишався тут, в тилу. Невидима, але болюча лінія.
Знайомий пішов добровольцем. В 2014-му якийсь час перебував в одному з батальйонів, потім повернувся. А ось пішов знову. Тепер за контрактом. Час від часу доводиться чути – хтось із знайомих зривається й іде. На четвертому році війни, коли, здавалося б, усі встигли переговорити про зраду й про “заробляння на крові”, про те, що це “не та війна”, а особливо про те, кому вона, ця війна, вигідна. На четвертий рік до війни звикли. Звикли з нею бути. Звикли контролювати свої емоції. Навчились берегтись, аби завчасно не перегоріти.
Що тут спрацьовує? Очевидно, якісь захисні механізми. Важко знаходитись так довго в стані тривоги – це виснажує. Хоча й відійти, переключитись на щось інше – теж незручно, не зовсім чесно виходить. Звідси загальна істерія в усьому, що стосується розмов про війну, реакцій на війну, стосунку до війни. Істерія, що походить від неможливості бодай на щось вплинути, від нерозуміння того, коли ця ситуація може закінчитись. Істерія, що виростає з недовіри, себто з нехватки віри. А ще нехватки сердечності й упевненості в собі та тих, кого підтримуєш. Все це разом витісняє готовність допомагати й особисто включатись у цю нашу ситуацію війни, що з незрозумілої та несподіваної АТО зразку весни-літа 2014-го поступово перетворилась на довготривалу військову операцію, яка існує за своїми правилами та законами, мало корелюючись із життям решти країни – тієї, що знаходиться поза умовними межами зони АТО.
За великим рахунком країна й поділена сьогодні цією умовною межею. Себто, навіть не лінією фронту. Лінія фронту могла бути іншою, вона свого часу обов’язково зникне. А ось ця лінія поділу на тих громадян України, які мали (мають, буду мати) стосунок до війни, й тих, хто до неї жодного стосунку не має – вона невидима, незрима, проте надзвичайно болюча. І стає все болючішою, з огляду на те, наскільки загалом болісним і некомфортним стає проговорення війни та речей, що її супроводжують. Влітку 2014-го все було куди простіше – хвиля патріотизму та справедливого обурення робила багато незручних питань зайвими й недоречними. Загалом, коли хвиля здіймається, зайняти зручну позицію простіше – тебе просто несе разом із усіма, від тебе в цьому випадку загалом мало що вимагається.
А ось нині хвиля прогнозовано спала, стає все більше “зради”, все більше претензій, все більше розчарування. І позицію свою ти маєш формулювати сам, і аргументи на ту чи іншу користь маєш сам підшуковувати, і сумніватись маєш теж сам. І на цьому тлі чиєсь просте й чітке бажання добровільно піти “туди” – вже викликає додаткові питання й уточнення. І ось цей поділ на причетних і відсторонених, на тих, “хто там був”, і тих, “кого там не було” - він, за великою мірою, й буде надалі ділити нас у нашому ставленню до дуже багатьох речей. У наших поглядах на нашу географію, на нашу історію, на нашу мову, зрештою. І з цим поділом треба вчитися якось жити – надто він серйозний і глибокий, аби ігнорувати його.
То що примушує людину сьогодні добровільно одягати військову форму? Крім якихось особистісних моментів чи професійного вибору. Що за цим стоїть? В 2014-му році все було навпаки – важко було пояснити, чому ти “не там”. Оскільки будь-які пояснення були насправді виправданнями. Ну або, знову ж таки, свідомою позицією. Натомість за цей час багато чого змінилось. Зникло гостре відчуття небезпеки, зникло відчуття шоку, потрясіння. Війна стала буденністю. Смерть стала буденністю. Можливо тому, що це не твоя смерть. Відповідно, стало простіше пояснювати, чому ти “тут”, чому для тебе це принципово. Навіть те, що це позиція, не викликає бажання чи потреби виправдовуватись. З’явилось стільки причин – серйозних, об’єктивних, достатніх. Пов’язаних із чиєюсь продажністю чи недалекістю, халатністю чи неприхованою злочинністю. Пов’язаних із тим, зрештою, що сьогодні пояснення вже не обов’язково є виправданням. Це всього лише пояснення. Пояснення твоєї правди, пояснення твого бачення, на яке ти безперечно маєш право. Адже ми живемо в демократичній країні, правда ж? Адже війна – це так далеко, погодьтеся.
А ще ми навчились говорити від імені тих, хто воює. Навчились ними прикриватись, навчились ними виправдовуватись. Вони – важливий аргумент у наших суперечках. “Скажи про це пацанам на фронті”, “кинути б його на нуль”, “відправити їх на передок” – в наших розмовах це звична риторика, це нормально. Ми вважаємо, що маємо право так говорити. Ми – ті, хто там ніколи не був.
Насправді, це питання, які будуть актуальними доти, доки тривають бойові дії. Через війну проходить щоразу більша кількість наших співгромадян, нею обпікаються й раняться, вона ламає й травмує. Число людей, які бачили війну, які були на війні, які живуть війною, стає все більшим. І це люди, які завжди будуть різнитись від решти, від мирних, від тих, хто готовий про це говорити, проте не має що розповісти з власного досвіду. Що в такому разі лишається робити нам – тим, хто так і не пішов “туди”, хто залишився тут? Щонайменше – не відокремлюватись від тих, для кого війна стала частиною досвіду, не вибудовувати ці внутрішні лінії розмежування, ламати ці стіни в повітрі. Бути разом із ними. Повертати їх у цю країну, яка насправді є спільною для нас усіх. І краще займатися цим сьогодні. Щоби не виправдовуватися завтра.
Автор: Сергій Жадан
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
