Про одьожу!
З тої пори як ото обізяна вперше спустилася з гілки на землю і твердо зіп’ялася на когті, то їй, і нам – її прямим потомкам – захотілося красіво виглядіть... То єсть – одіваться. Обично цим грішать дєвушки, ну деяким мужчинам теж не чужді опрідільонні пороки. Бо встрічають, як ізвєстно по одьожкє... І вобше, як казав Чехов, - в чєловєкє всьо должно бить прєкрасно... Ну якшо й не всьо, то хотяби куфайка...
Для того шоб красіво виглядіть – треба ходить на шопінг... Раньше в нашій страні шопінгу не було, так само як і сексу. Цій пагубній традиції десь вдвічі менше лєт чим не менше пагубному Добкіну, напрімєр (коли я дивлюся на Добкіна, кстаті, то вірю шо сексу не було таки, да, і деякі люди получалися в результаті непорочного зачатія від случайного контакту бетономішалки і бочки з квасом)... Ну це отступлєніє...
Лучше всього ходить на шопінг сильно випивши. Бо тоді в магазіні всі вешчі абсолютно красіві і неотразімі, - це раз. Абсолютно всі тобі підходять – це два, і всі вони тобі нужні нємєдлєнно – це три... Але сама главне, шо тоді вони всі страшно дешеві, до сміхоти. Даже якшо мова йде про кожаний піджак від “Hermes” з ізображенієм ліапарда або лошаді в натуральну велічіну... І тебе абсолютно не беспокоє шо за ці ці самі гроші ти міг би купить квартіру в Києві, або два села десь на Черкащині разом з жителями, ставком і автобусною остановкою...
Правда у п'яного шопінгу є і обратна сторона луни, так сказать. Особенно коли на тебе з шкафу внізапно кидається якась жутка ярко красна косоворотка з ізображенієм трьоглавого дракона з явними ознаками сахарного діабету і недосипанія. При цьому він обязатєльно ласкаво тримає в зубах якусь сильно беременну і горбату спящу царєвну… І ти думаєш: бляяяяя, де воно взялося? Хоть би ніхто не замітив… Ти понімаєш, шо цю красоту ти не осмілишся помірять даже сам на сам з собою, вже не кажучи про те, шоб кудись у ній вийти… В принципі, якшо знову напиться і дождаться захода сонця, то можна було б вийти в ній в ларьок за пивом… Аби ж тіки не отой хвіст із чістєйшого люрєкса, шо теліпається у дракона до самої жопи…
Ну зараз все-таки прошче. А раньше зовсім було тяжело. Особенно в селі. Бо в сільському бутіку продавалися свободно тіки чоботи на снєжного чєлавєка і піджаки учасників Куліковської битви… Однако ж! В селі був магазін лєкарствєнних растєній. Там продавалися кросовки і даже іногда джінси. Ну не просто так, бо совєцька власть уміла мотівіровать граждан на трудові свєршенія. Шоб купить ідєологіческі сомнітєльні джінси треба було наздавать кілограм сто якоїсь хрєні для отєчествєнної фармацевтики… То ми раз з матір'ю, шоб купить мені ті обітованні джінси, півдня пролазили в болоті, як страшні прівідєнія з японських фільмів ужасів. Ми добували корінь аїра (осока така). Лазили в грязюці по саме горло, бо аір така сволоч врєдна, росте глибоко і страшно цепляється за жизнь… П'явки возмущалися шо їх так нахально потревожили і больно кусалися за туловище… Потом оказалось, шо це якийсь неправильний аір, обманчивий і його отєчественна наука не воспрініма. То ми отдали той аір нутріям. Нутрії, до їх честі, аір признали і їли с удовольствієм… А я підходив до їх клітки і єхидно питав, глядя в глаза: шо, курви, вкусно? Нутрії червоніли од стида, оборачувалися спиною і жрали аір…
Попробуйте об'яснить зовсім молодому поколєнію, шо относітєльно недавно, шоб купить якісь срані кросовки, даже при налічії срєдств, треба було півдня просидіть в трясіні як Іван Сусанін з поляками… Вони не вірять і думають шо ми брешем… То советський шопінг требував шоб були такі «прєдварітєльні ласки»…
А зараз, конєшно, другі опасності. Перізбиток, общество потрєблєнія, так сказать. Раз, помню в Парижі купив красіві коричневі джинси. Вроді й не сильно п'яний же був. А дома с ужасом обнаружив, що во всю площину задньої часті джинсів присутствує огромний карман на пуговицях шо одкриває путь непосрєдствєнно до сраки. Тіпа як здоровення матня тіки з іншої сторони… Велкам, блять… Я сильно перелякався, єслі чесно… Сначала я їх хотів подарить Ляшку, ну побоявся такого откровєнного намьока. Тому під покровом ночі я викинув їх в мусоропровод… Пізніше я їх бачив на мужику, шо забирає з під дома мусор. А ше пізніше у нього появився якийсь друг. Так шо ідея сработала…
Саме подле і неожиданне в одьожі заключається в том, шо іногда вона стає на тебе мала… Обично це проісходе весною… І ти вдруг після прімєрки бачиш, що прошлогодні просторні джинси якогось хера превратились в елегантні обтягівающі лєгінси, в яких можна сплясать пару партій «Щелкунчика» Чайковського… А любима балахониста майка ні з того ні з сього оборотилася в красівий «топ», похожий на мужський ліфчик…
Тоді треба обновлять гардіроб і од старих вещей ізбавляться. Не жалійте їх викидать, бо як показує всємірна історія, путів назад фактічеськи не існує…Це печально, ну неумолімо…
В мене правда однажди получився путь назад. В 2006 році я важив 76 кілограм. Але потом почалися вибори і я сидів на роботі з 6-ти утра до 2-х ночі. На спорт я забив і він на мене тоже… Обідать було нєкогда. Але мені товариш привозив прямо на роботу такі дуже вкусні слойоні треугольники з тіста. З сиром, шпінатом, м'ясом, капустою, з вишнями, з ізюмом, з яйцями, з фаршом, з маком, з повидлом… В общим з усим… Кроме того, ми ше бухали, шоб знять нєрвний стрес. А це здоровому образу жизні не соотвєтствує… В кінці ізбіратєльної кампанії я їх їв як лєдєнци…
В общим під кінець виборів я досяг величини у 107 кілограм і мені давили даже очки. Ще я завів собі підтяжки. Класна, кстаті, вешч, ними можна прикольно бринькать по пузі…
Після того як я замітив, шо не розв'язую шнурки на ботинках, бо до їх дуже далеко, а также вилажу із машини в три прийома, то поняв шо надо шото дєлать… Я отдався йозі, спорту і веганству і поїхав в Індію (про Індію я потом розкажу)… Це помогло. І через півгода я важив в апогеї 68 кілограм, і був похожий на внука Тутанхамона після бальзамірованія…
Од старої одежі я ізбавився і одвіз її в село. Через якесь врем'я я приїхав в село і побачив як батько вилами вичищає продукти жизнєдєятєльності нашої свинюки… На батькові теліпався піджак з ізображенієм красівої золотої медузи на кармані, на якому трохи нижче було написано «Версачі»… Свинюка ласкаво терлася об «Армані-джинс» і ігріво кусала батька за п'яту ботинка Артіолі з кожі пітона (обув осталась у мене того ж розміру, ну вона мені просто не наравилася)... Ця паскуда даже не подозрєвала шо такі самі ботинки носив Сальдвадор Далі, Еллінгтон і Пікассо… Потом її зарізали і я думаю, шо в останні моменти жизні вона успіла понять, шо це їй за надругатєльство над прекрасним… Також я думаю, це була сама гламурна уборка свинячого гавна за всю історію мірового животноводства…
Шо ше сказать… Я не люблю костюмів. Мені в них неуютно. Хотя соціально удобно. В тому смислі, шо в костюмі тебе признають, а без костюма – неохотно. У Верховній Раді коли ти заходиш в костюмі, то тебе радостно пропускають на депутатських дверях. А коли приходиш в джинсах і в футболці, то дивляться на тебе з чувством: а це шо за бомжара… У Кабміні коли я получав десь п'яту по щоту зарплату, то бухгалтерша мені сказала: а коли ж ваш уже сам прийде, а то все водітєля присила… Я не став її розстраювать і сказав: та воно, бля, таке ледаче, шо й з кабінєта не вийде…
Ну, формалісти не тіки госслужащі. Даже деякі бабки на базарі безошибчно ідентифікують тебе по одьожі. На Володимирському купляв у однієї красну рибу раза три підряд. То вона кожен раз інтересувалася: це ти собі, чи хазяївам? – Та, хазяївам, кажу, задовбали, коли вони вже налупляться цього лосося, жруть і жруть, кровопійци, бля… Сталіна на їх нема… В.Чепинога
этого и добиваются эти уроды,которые ссорят русских и украинцев.
