"Масове винищення народів і націй, що воно характиризувало просування Совєтського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто заради того, щоби затерти відмінності між поляками, угорцями, балтійцями, румунами, котрі тепер залишаються на окраїнах совєтської імперії. Натомість це була довготермінова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі "з'єднання", що, як дуже сподіваються совєтські вожді, створить "совєтську людину", "совєтську націю". Заради цієї мети, цієї об'єднаної нації кремлівські вожді радо знищать нації й культури, які здавна заселяли Східну Європу.
Винищення української нації це, мабуть, класичний приклад совєтського геноциду, його найтриваліший і наймасштабніший експеримент із русифікації (тут і надалі виділення моє; – У.З.). Це справді лише логічне продовження таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч кримських татар за наказом Єкатерини Великої, масові вбивства Івана Грозного за допомогою "відділів СС" – Опричнини, винищення царем Ніколаєм І польських національних лідерів і українських католиків та низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало відповідники в межах Совєтського Союзу – репресії проти інґерманландського народу, донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії та Латвії. В кожному випадку це вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усунення обраних прошарків суспільства".
"...Ця російська житниця (Україна; – У. З.) завдяки географічному розташуванню стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає національну єдність, доти її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежности; доти вона становить серйозну загрозу для самого серця совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього "Союзу Республік" і вирішили переробити його і пристосувати до зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакшим. Перебувачи залежним від Москви, він усе ж таки відмовлявся від колективізації, погоджуючися раше на депортацію і навіть на смерть.
Тому було особливо важливим пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної совєтської людини.
Українське населення є дуже вразливим до ліквідації його елітарного прошарку за расовим принципом, отже, комуністична тактика не наслідувала взірців німецької аґресії стосовно євреїв. Українська нація є надто великою, щоб можна було її цілковито та ефективно знищити. Одначе її релігійне, інтелектуальне й політичне керівництво, її народні обранці й лідери є доволі нечисленними, й тому їх легко ліквідувати. Саме тому совєтська сокира на повну міць ударила по цих групах за допомогою поширених засобів масового вбивства – депортації і примусової праці, заслання й голоду.
Ця атака мала ознаки систематичного шаблону – увесь процес повторювався знову й знову, щоби протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтеліґенцію – мозок нації, щоби паралізувати решту організму...". "Як пише журнал Ukrainian Quartely ("Український квартальник") від осени 1948 року, лише в 1931 році заслані на Сибір 51713 інтелектуалів... За приблизними підрахунками, принаймні 75% українських інтелектуалів і фахівців у Західній Україні, на Закарпатті й на Буковині були брутально винищені росіянами (Ukrainian Quartely, літо 1949).
Водночас із атакою на інтелігенцію тривав наступ на Церкву... Між 1926 і 1932 рр. Було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву... У 1945 р., коли совєтська влада запанувала в Західній Україні, подібна доля спіткала Українську Греко-Католицьку церкву. Той факт, що напередодні скасування цієї Церкви, їй було запропоновано приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля – засвідчує: єдиною метою акції була русифікація".
"Третє вістря совєтської атаки було спрямоване проти фермерів – великої маси незалежних селян – носіїв традицій, фольклору і пісні, мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Упродовж 1932 і 1933 рр. 5 мільйонів українців померли від голоду й жорстокого ставлення".
"...Совєтський партійний діяч Косіор заявляв у газеті "Ізвєстія" від 2 грудня 1933 р.: "Український націоналізм є для нас головною небезпекою". І щоби викорінити цей націоналізм і запровадити жахливу одностайність совєтської держави, було принесено в жертву українське селянство".
"Четвертим кроком у тому процесі стала фраґментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас – розпорошення українців по цілій Східній Європі. В такий спосіб можна було знищити етнічну єдність та перемішати нації... Унаслідок голоду і депортації українське населення змаліло в абсолютних числах з 23,2 мільйона до 19,6, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйона..."
"Такими були основні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою совєтською нацією..."
