Дневник
Просмотреть дневник ToriПоследние записи
Последняя запись
Размещено в Без категории
Палає вата, палає з вибухами й піротехнікою - одні змушені обслуговувати українською, інші змушені слухати.
Сьогодні на ринку продавчиня, відпускаючи мені товар, саркастично спитала: с вамі можно ещьо па-русски, ілі ми уже и думать абязани на укрАинском? І це вона лиш другий день має обслуговувати людей державною мовою. І вже така їй з того незручність, що вона, пизда ватна, аж розривається від ненависті.
Питання: чо ти за тридцять років не поїхала туди, де не треба знати українську?...
Сьогодні на ринку продавчиня, відпускаючи мені товар, саркастично спитала: с вамі можно ещьо па-русски, ілі ми уже и думать абязани на укрАинском? І це вона лиш другий день має обслуговувати людей державною мовою. І вже така їй з того незручність, що вона, пизда ватна, аж розривається від ненависті.
Питання: чо ти за тридцять років не поїхала туди, де не треба знати українську?...
Размещено в Без категории
Адже був простий вихід - для громадян "данеццкай нации", всі роки існування України був дуже простий вихід: зібратися й поїхати в мордор. Ну, раз вже "всєгда ащущалі сєбя русскімі".
От замість отого тупого "путєнввєдівайска" - був вихід, простий і досить вигідний: скористатися кацапською програмою з повернення співвітчизників, і гайда за парєбрік, там брати по розуму, руццкій ізик і могили пращурів, бо все оте, що відчувало себе тут руццкімі, з діда-прадіда родом...
От замість отого тупого "путєнввєдівайска" - був вихід, простий і досить вигідний: скористатися кацапською програмою з повернення співвітчизників, і гайда за парєбрік, там брати по розуму, руццкій ізик і могили пращурів, бо все оте, що відчувало себе тут руццкімі, з діда-прадіда родом...
Размещено в Без категории
У понеділок поїду до хлопців.
Вантаж готовий, хоч не на все вистачило наших невеликих коштів. Найгірше те, що не змогли купити фруктів - взуття дороге, і теплі речі теж, але то необхідно, то до фруктів гроші не дійшли, а ще сумнівіаюся, чи вистачить солярки...
Знову у складі вантажу консерви, картопля, ліки. І два десятки турнікетів, і міні-холодильник з препаратами, без яких людина в лічені хвилини стікає кров'ю. І згущене молоко, і чай, і цукерки - та багато чого з того, на що чекають...
Вантаж готовий, хоч не на все вистачило наших невеликих коштів. Найгірше те, що не змогли купити фруктів - взуття дороге, і теплі речі теж, але то необхідно, то до фруктів гроші не дійшли, а ще сумнівіаюся, чи вистачить солярки...
Знову у складі вантажу консерви, картопля, ліки. І два десятки турнікетів, і міні-холодильник з препаратами, без яких людина в лічені хвилини стікає кров'ю. І згущене молоко, і чай, і цукерки - та багато чого з того, на що чекають...
Размещено в Без категории
Не про те, як "усталі ат вайни".
Про справжню втому - ту, що накопичується роками, і якої не позбудешся просто добряче поспавши. Бо навіть уві сні думки снуються навколо моєї дитини - все частіше він сниться мені маленьким, зовсім хлоп'ям, і я беру його на руки й несу, нестямлячись від щастя - додому, в безпеку, і лише б'ється думка: все наснилося, немає війни, всі живі, і син мій зі мною.
Прокидаюся ранком у порожній хаті. Ковтаю пігулки, звично і приречено - навіщо? Нащо...
Про справжню втому - ту, що накопичується роками, і якої не позбудешся просто добряче поспавши. Бо навіть уві сні думки снуються навколо моєї дитини - все частіше він сниться мені маленьким, зовсім хлоп'ям, і я беру його на руки й несу, нестямлячись від щастя - додому, в безпеку, і лише б'ється думка: все наснилося, немає війни, всі живі, і син мій зі мною.
Прокидаюся ранком у порожній хаті. Ковтаю пігулки, звично і приречено - навіщо? Нащо...
Размещено в Без категории
Не знаю, коли я перестала плакати.
Ще коли ховали загиблих під Іловайськом - ще тоді я не могла оговтатись, і плакала кілька днів.
І коли в госпіталь їздила - тліла душею й давилася слізьми, їдучи назад: господи, такі молоді, їм жити й жити, а вони вже каліки, і то вже не виправиш, і як воно їм потім жити...а багато то ж не вижив, і матерям - який завгодно, аби живий, а як же воно кожному з них...
Ще тоді я плакала.
І в ту страшну зиму 15-го, коли все то сталося вже...
Ще коли ховали загиблих під Іловайськом - ще тоді я не могла оговтатись, і плакала кілька днів.
І коли в госпіталь їздила - тліла душею й давилася слізьми, їдучи назад: господи, такі молоді, їм жити й жити, а вони вже каліки, і то вже не виправиш, і як воно їм потім жити...а багато то ж не вижив, і матерям - який завгодно, аби живий, а як же воно кожному з них...
Ще тоді я плакала.
І в ту страшну зиму 15-го, коли все то сталося вже...
Последние комментарии