Не так-то просто у сучасному світі інформації та технологій «розвести» дорослого ухилянта на правильний і благородний, але ризиковий вчинок.
Довгий час було: «Ви що, не мужики? У вас що, яєць немає? Та хто на вас подивиться після цього?!»
На деяких юнаків мабуть діяло. На них дивилися брутальні й тактикульні бородані з біг-бордів.
І мятущеєся юнацьке серце тягнулося до крепкої руки майбутнього досвідченого друга.
Шукали себе в цьому непростому й загадковому світі.
Ті, хто постарше, дивилися в дзеркало, бачили: анатомічні ознаки на місці.
З приводу «не мужики» думали - «хер пойми вас! А навіщо ви тоді іншими мужиками з біг-бордів заманюєте? Краще б як у «Фан-Фан тюльпан» - Джиною Лоллобриджидою з декольте»,
- і продовжували ухилятися від ризиків на війні.
І ось декілька місяців, як тези трохи змінилися. Нарешті! Бо будь-яка циганка могла би навчити. Що зі спроб образити конструктивне спілкування не складеться.
Зараз майже домінує фраза: «та не бійтеся! На війні ж потрібні не тільки піхотинці! Там навалом цілком мирних і спокійних професій!»
Й ухилянт починає дійсно задумуватися:
«А чи не піти мені й правда, і не проволинити там на посаді, наприклад… цього… як його…»
Ну, наприклад, зв’язківця?
Цілком же мирна й спокійна професія.
Тягнеш собі катушку з дротом поміж мін та розтяжок.
Зате не піхотинець же!
А ще мирніше - десь подалі антену встановлюєш для ретрика.
Не найперша пріоритетна ціль, звісно ж.
А приблизно - друга. Чи третя. Взагалі до лампочки, навіть якщо четверта - це має значення тільки при кризі з бк у противника.
І такий же мирний «Орлан» у небі видивляється, як такому ж мирному оператору передати координати.
Щоби туди іпанути!
Ладно, стрьомно йти у мирні зв’язківці - будьте радикальнішими у виборі.
Йдіть у вмтз!
Там взагалі тиша та спокій.
Сидиш собі на складі.
Заповненому мінами, гранатами й пострілами, а десь поруч - ще й ГСМ.
Все ровно, ніякого кіпішу!
Головне, щоби недопалок ніхто не кинув.
Або піхотинці не закінчилися для доставки бк. Й не довелося самому тягнути його в саме пекло, разом з хавчиком, водою і ще чимось.
Тому так, стріляти, як піхотинцю, буде ні з чого і нічим, бо руки зайняті іншим.
Головне - не піхотинець же!
Ось ким дійсно я б не хотів бути, так це «персональщиком», себто «кадровиком».
Так, ти не піхотинець.
Та все одно зможеш розказувати рідним та знайомим, в яких єбєнях і звіздорезах тримаєш небо.
Але…
Якщо ти чесний і гарний персональщик - то ти будеш побратимом і навіть братом.
Тобі руки цілувати будуть.
А якщо ти мудак, та ще й тупий,
- то як мінімум рідні й знайомі все ж дізнаються, що ніфіга ти не воював.
А на «передку» взагалі краще не показуватися.
Бо там під кожним кущем за тобою буде стежити героїчна загибель.
І що обідно - для ворога ти при цьому не цікавий.
А все чому? А все тому, що кожен боєць розуміє, що може загинути.
Але якщо із-за мудака неправильно складені документи, то родина бійця пуститься потім в багаторічні суди (це майже дорівнює жебракуванню).
А ось родину - чипати не можна.
Тому так, робота тиха. Але я б подумав з десяток разів. Чи впораюсь з тими документами.
Ну а так-то, головне ж - не піхотинець!
Є безліч мирних і спокійних «штабних» спеціальностей.
Бо що таке - штаб?!
Ну по перше, командир та його штаб - це завжди приоритна ціль для противника. Це абетка бойових дій.
По друге…
А нафіга вам «по друге», якщо вже побачили «по перше»?)
Але ж - не піхотинець!
Тееек-с, що у нас там ще з мирними спеціальностями на війні…
О, згадав!
Залп із ворожого ТОС-1А «Солнцепёк» покриває 4 га разом.
І навіть якщо ви миттєво знайшли якесь укриття, то вогонь - це не уламки. Він як вода, і в шпарини залізе.
Але термобаричний вибух цікавий ще й не тільки вогнем. А й шаленим перепадом тиску. Від котрого й очі повитікають.
І при цьому, як я вже зауважив, 4 га - разом! А не згідно військово-облікової спеціальності та фактичної посади.
Є, звісно ж, й інший варіант - просто петляти увесь час від участі в боях і ховати свій зад від «передка».
Таких теж багато на війні.
Але не буду зараз про них, бо гидую.
А для всіх інших, то правда жорстка:
- на війні - небезпечно.
Просто це потрібно зрозуміти й прийняти.
Що це дуже небезпечна професія.
Як пожежник, шахтар чи космонавт, але ризиків дещо більше.
Між тим, ставитися до них краще, як до ризиків професії.
Спокійно, але відповідально і сумлінно.
А потім ще й сподобається багатьом.
Ну а щодо заманух та мотивації, то держава має й сама перед собою визнати:
- це діяльність, котра мала вестися десятиріччями.
Бо зірвані добровольці - побігли у перші дні. А потім закінчилися.
Всіх інших - треба виховувати.
Треба мотивувати. Фінансувати й забезпечувати.
Так, щоби люди тягнулися до небезпечної професії.
Королівський шилінг і дочка рекрутера - то класика.
Кожен має розуміти, що держава не кине хоча би родину. Що гарантії будуть дотримані.
Це обов’язкова умова.
А ще дійсно гарно сприяли би - повна чесність і відвертість влади; дійсна рівність усіх перед мобілізацією; ефективні важелі щодо відповідальності не тільки підлеглого, а й начальника.
Певний час держава може найопувати і теж «ухилятися».
Але врешті решт, якщо це відбуватиметься постійно, то на якомусь етапі ніякі гасла не змусять людину й надалі добросовісно виконувати умови конституційного договору перед контрагентом.
І ось тоді, коли гасла будуть вторинним бонусом, а постійний і безперервний коннект держави з майбутнім і дійсним солдатом - первинними,
тоді воювання - стане простою роботою.
Небезпечною, але цікавою і бажаною.
Роботою мрії!
