27.08.14 вторжение войск РФ

[Vladimir 1]

не, в 91 у мыслящей половины населения уже было понимание что двигатель пошел вразнос и остальное лишь вопрос времени. к тому времени уже отвалились прибалты, начались кровавые разборки на Кавказе и в Средней Азии, поочередно республики начали декларацию суверенитета(еще не независимости, но стало понятно что и она не за горами) Если помните Украина заявила о суверенитете в 90 г. за год до кончины совка. Были всякие терки с подписанием союзного договора, референдумы о его сохранении(с чего бы это делать в государстве в котором, как вы говорите 99 % ни сном ни духом?). Я не спорю, что в рашке все может произойти быстро. Но то что в Союзе это произошло в секунду, не согласен. Я это видел своими глазами.
Давайте будем объективны и не будем выдавать желаемое за действительное. В рашке нет оппозиционных движений, хотябы масштаба Руха в УССР конца 80-х начала 90-х, нет региональных движений. там обычная диктатура, слегка прикрытая имитацией демократии. Поэтому только дворцовый переворот или внешнее воздействие. Для остального пока нет причин. Но это не значит что они не могут появиться. мировое сообщество стало осторожней. научившись на ошибках 1917 и 1991 гг. Миру нужен долгосрочный результат а не кратковременная передышка.

Все так, только вот "мыслящей половины населения" не набиралось и 1%! Люди традиционно верили газетам.

 

[Pauk]

Американська мрія для України

Як демократія, свобода підприємництва та ефективна економіка можуть сприяти соціальній справедливості

Соціальна справедливість — одна з найдавніших і найсуперечливiших суспільно-політичних концепцій. «Нікому так і не вдалося вигадати одне-єдине універсальне правило, за яким ми можемо визначити, що вважати соціально справедливим», — заявив свого часу видатний економіст, нобелівський лауреат Фрідріх Гаєк. Найпривабливішу її формулу в середині ХІХ століття вивів французький соціаліст Луї Блан: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Згодом його ідею підхопили й не раз намагалися втілити марксисти різного ґатунку, але нічого не виходило. Щойно держава починала визначати здібності та потреби кожного й відповідним чином розподіляти блага, поставали нові нерівності — іноді ще більш жахливі та нездоланні, ніж раніше. Наприклад, у СРСР населення було в буквальному сенсі розділене на сорти й забезпечувалося за різними стандартами — так званими категоріями забезпечення. На користь Москви, тоді ще Ленінграда та низки інших великих міст, а також промислових і курортних центрів перерозподілялося до 80% товарів із державних фондів. Також були підкатегорії залежно від роду занять: якщо, приміром, шахтарів забезпечували за першою категорією, то колгоспників — за третьою, найнижчою. Після розпаду СРСР утворилися нові нерівності, які викликають у суспільства не менше невдоволення.


Гарантом того, що свобода не перетвориться на хаос, є закон та інституції, які забезпечують його дотримання. Також закон — це передумова економічного зростання, оскільки в умовах беззаконня єдиною виправданою формою підприємництва залишається мародерство. І вже з цим в Україні чималі проблеми, свідченням яких є катастрофічна недовіра до суду (-75%), прокуратури (-74%), поліції (-46%) тощо («Демократичні ініціативи», 2018). Потужним чинником суспільного роздратування є випадки, коли заможним та впливовим особам вдається уникати покарання за очевидні (а іноді навіть доведені) злочини або коли беззаконня стає системним. Власне, останнє було спусковим гачком знаменитого бунту у Врадіївці та й, зрештою, Євромайдану. Вигадувати велосипед немає потреби: щоб наблизити Україну до ідеалів справедливості, хоч би якими розмитими вони були, слід забезпечити реальне верховенство права.
На відміну від рівності перед законом майнова рівність є абсолютно недосяжною та й не конче необхідною — за умови, якщо вона не перевищує межу припустимого. Усі історичні спроби встановити майнову рівність закінчувалися грандіозними жертвами.

Наскільки великою є нерівність в Україні? Індекс Джині, який описує рівень розшарування (0 — абсолютна рівність, 100 — абсолютна нерівність), в Україні становить 25,5 — приблизно стільки ж, скільки в Норвегії або Швеції (CIA, 2015). Однак з огляду на тінізацію вітчизняної економіки цей показник не відповідає дійсності. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, розрив у доходах 10% найбагатших та 10% найбідніших українців становить 40 разів. За висновками ООН, такий показник нерівності загрожує країні суспільно-політичним неспокоєм. Чому? Популісти наголошують на тому, що бути багатим у бідній країні аморально, але апеляції до моралі та етики лише приховують суть проблеми. Насправді ж надто глибока нерівність — це лише симптом, який вказує на диcфункцію суспільних інститутів. Завелике соціальне розшарування свідчить про те, що економічні ресурси держави узурповані її елітою, яка користується ними у власних інтересах. Отже, країні бракує не тільки повноцінної ринкової економіки, а й демократії. Захищаючи свої привілеї, еліта вибудовує олігархічний або автократичний режим, застосовуючи проти громадян антиконституційні засоби — від фальсифікації виборів до прямого терору. Така країна не може бути ні вільною, ні заможною — принаймні якщо не має у своєму розпорядженні ресурсів на кшталт газової ренти, якими можна затуляти всі дірки.


Не секрет, що описані вище ознаки більшою чи меншою мірою притаманні й Україні. Відповідно зменшити соціальне розшарування, «віднявши й поділивши» майно конкретних олігархів, не вийде. По-перше, потрібні впровадження демократії та верховенство права. По-друге, слід добиватися формування реальної конкурентної економіки замість законсервованого домінування олігархії. Наприклад, у списку Fortune 500, до якого входять найбагатші компанії США, із 1955-го й до сьогодні змогли утриматися лише 53 компанії, причому їхні позиції постійно міняються.


Звичайно, конкурентна економіка не може гарантувати багатство кожному, проте лише вона дає шанси якнайбільшій кількості людей. Для цього потрібні відповідні інституційні умови: вільний доступ до ринку та банківського кредитування, захищеність трудових та майнових прав, наявність дієвої судової системи для розв’язання суперечок тощо. Висота, на яку можуть вивезти соціальні ліфти, та їхня вантажопідйомність визначаються ще й загальною ефективністю національної економіки: якщо вона низька, більшість громадян приречені бути бідними незалежно від того, наскільки добре відлагоджені інші інститути.

Із цим в Україні також чималі проблеми. Якщо зіставити обсяг ВВП, тривалість робочого року та кількість зайнятого населення, то виходить, що за годину праці українець виробляє товарів та послуг на $3,7 (зважаючи на реальний, а не номінальний ВВП, — $2,8). Українці працюють не менше, ніж німці, поляки або французи, але проблема в тому, що ми зайняті переважно в галузях, які з тих чи інших причин малоприбуткові. Тож поліпшити своє становище через працю нам набагато складніше. Отже, побудова продуктивної економіки — третє завдання.


Наскільки високо можуть вивезти соціальні ліфти? Відомо чимало прикладів, коли вихідці із суспільних низів добивалися фантастичних результатів. Для статистичної більшості реальною перспективою є приєднання до середнього класу та висхідна соціальна мобільність у межах цього прошарку. Описані вище заходи створюють оптимальні умови для його формування. У сучасній же Україні середній клас досить нерозвинений. За оцінкою компанії Credit Suisse, яка зіставляє доходи населення з показниками багатства для кожного регіону, у 2015-му до середнього класу належало лише 0,8% дорослих українців, у розпорядженні яких перебувало 16,9% економічних ресурсів країни. Звичайно, є й інші методики обчислення, які дають оптимістичніші результати. Наприклад, за даними Центру Разумкова, у 2014 році до середнього класу належало 14% українців. Для порівняння: за даними Pew Research Center, у 2010-му середній клас у Німеччині становив 72%, у Іспанії — 64%, у Франції — 74%, у США — 59%. У суспільствах, де середній клас незначний, між багатими та бідними пролягає прірва. Це свідчить, що суспільні інститути налаштовані таким чином, що позбавляють більшість людей можливості досягти кращого життя незалежно від їхніх особистих зусиль. Причому архітектором такого ладу зазвичай є певний прошарок еліти, яка привласнює національні ресурси.


Таким чином, масова бідність — похідна від малопродуктивної економіки та недосконалих інститутів. Ця проблема в Україні стоїть досить гостро. За визначенням ООН, поріг монетарної бідності в країнах Східної та Центральної Європи становить $5 на день на одну особу, тобто 4200 грн на місяць. За даними Держстатистики, отриманими в результаті обстеження домогосподарств, у I кварталі 2018-го середній місячний дохід однієї особи в Україні становив 4344 грн (4558 грн у місті, 3923 грн у селі). Доходи нижче фактичного прожиткового мінімуму (офіційний стандарт є заниженим) мали 30% українців. Що стосується структури витрат домогосподарств, 46% коштів витрачалися на їжу, що також свідчить про поширення бідності. Наприклад, пересічна родина в Канаді віддає на харчі близько 9% своїх доходів, а в Кенії — майже 47%.

Із зазначених вище причин подолання масової бідності — неодмінна складова побудови справедливішого суспільства. Однак добитися цього простим перерозподілом національних ресурсів на користь найбідніших не вийде — у кращому разі це дасть короткочасне покращення. Стійкий позитивний результат з’являтиметься в міру того, як національна економіка ставатиме продуктивнішою, а конкретна особа діставатиме дедалі більше можливостей долучитися до неї та поліпшити своє життя. Звичайно, існують категорії населення, які апріорі не можуть конкурувати з іншими: люди з обмеженими можливостями, жертви нездоланних обставин тощо. І буде цілком справедливо, якщо суспільство надаватиме їм цілеспрямовану підтримку. Однак коли державна підтримка найслабших перетворюється на підсаджування цілих верств населення на голку соцдопомоги (звісно ж, в обмін на політичну лояльність), то це шлях до занепаду.


Таким чином, формування справедливішого суспільства — це розбудова демократії, створення ефективних інститутів і високопродуктивної економіки. Лише за таких умов можна досягти максимальної відповідності між зусиллями людини та отриманою нею винагородою. По суті, йдеться про концепцію американської мрії. Звичайно, у такий спосіб неможливо зробити всіх без винятку заможними чи усунути майнову нерівність. Однак у разі успішних реформ бідність можливо зменшити й зробити її менш глибокою, а нерівність зрівноважити конкуренцією та шансами на успіх (знову-таки, не для всіх, але все ж таки для багатьох). Досягнута справедливість не буде абсолютною, проте кращого способу немає. Наскільки українське суспільство готове до змін — питання дискусійне. З одного боку, соціологи постійно фіксують його схильність до патерналізму, однак є й протилежні свідчення. Приміром, у 2013 році майже 70% українців висловилися на підтримку тези, що люди самі повинні забезпечити собі гідний рівень життя, а держава має тільки створити відповідні умови. Ідею ж про те, що держава зобов’язана забезпечити гідний рівень життя всім, тоді підтримали менше ніж 30% (Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка). Утім, суспільні настрої — річ мінлива, особливо в період економічної нестабільності, війни та інших потрясінь. Але головною перешкодою на шляху до більшої соціальної справедливості можуть стати популісти, що, маніпулюючи почуттями співгромадян, навіюватимуть їм фантазії, які неможливо втілити, та обіцятимуть результати, яких неможливо досягти.

Автор: Максим Віхров

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Пенсії для Донбасу

Чи платитиме Україна пенсії всім переселенцям та мешканцям окупованих територій

Після окупації частини Донбасу мешканці цих територій втратили можливість отримувати українські пенсії. Для анексованого Криму існує процедура отримання виплат, але вона доволі неефективна: потрібно, щоб Росія надіслала українському Пенсійному фонду паперову справу кожного пенсіонера. Тому люди пенсійного віку можуть отримувати свої гроші тільки на підставі довідки внутрішньо переміщеної особи (ВПО).

Це призвело до викривлення статистики переселенців, бо мешканці окупованої частини Донбасу приїздять на підконтрольну Україні територію, стають на облік ВПО, щоб отримувати пенсію, і повертаються додому. Час від часу вони мають проходити верифікацію, і якщо не пройдуть її, то втратять право на пенсію.

Скільки переселенців отримує та не отримує пенсії

До початку війни на території, яку згодом захопили бойовики, було зареєстровано майже 1,3 млн пенсіонерів. До 2016 року 75% із них зареєструвалися як переселенці й продовжували отримувати пенсії — це 956 тис. людей. Утім, як зазначає Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), багато з них жило на окупованій території й часто перетинало лінію розмежування, щоб забрати свої виплати. Українська влада мирилася з цією ситуацією.

Першими свої пенсії втратили 160 тис. людей, які не змогли виїхати на підконтрольну територію і зареєструватися як ВПО. «Це стосувалося осіб, які є маломобільними, наприклад, особи похилого віку, які не могли подорожувати або не розуміли вимоги та процедури, осіб з інвалідністю та малозабезпечених осіб», — пояснили в УВКБ.

У 2016 році почалися перевірки пенсіонерів-переселенців, щоб установити, чи справді вони проживають на підконтрольній території. Для цього соціальні працівники приходили за адресами проживання таких людей, також пенсіонери мали особисто пройти верифікацію в банку, а Держприкордонслужба та Служба безпеки рахували кількість днів, які людина провела на непідконтрольній території. І правоохоронці почали звітувати про виявлені зловживання з соціальними виплатами: нібито шахраї привласнюють кошти, використовуючи особисті дані пенсіонерів. «Людина отримує дозвіл на перетин лінії зіткнення, збирає всі документи за місцем майбутнього проживання, здає в органи пенсійного забезпечення і соціального страхування всі довідки, потім перетинає лінію зіткнення і більше не повертається на контрольовану нами територію», — описав такий випадок голова СБУ Василь Грицак. Також повідомлялося про блокування схем фінансування терористів: начебто бойовики допомагали пенсіонерам оформити українські пенсії, віддавали їм частину суми, а решту грошей забирали собі.

Ще одна тенденція виникла у 2017 році — Пенсійний фонд припинив виплати пенсіонерам-переселенцям, які зареєструвалися на підконтрольній території і відмовилися від довідки переселенця. Так сталося через адміністративну процедуру: паперові пенсійні справи треба передати з попереднього місця проживання до нового, пояснюють в УВКБ. Цей процес може тривати кілька місяців, а передача справи з окупованої території часто взагалі неможлива. При цьому зареєстрованим переселенцям виплачують пенсії на основі електронних пенсійних справ.

Із квітня 2017-го по квітень 2018-го ПФУ зупинив виплати понад 200 тис. пенсіонерів на підставі інформації від СБУ, підозрюючи, що вони не живуть на підконтрольній території. Із них понад 123 тис. звернулися із заявами щодо поновлення виплат, у понад 91 тис. випадків їх поновили. Утім, нагадують в УВКБ, щоразу такі люди мусять певний час жити без щомісячного доходу, від якого залежать. У квітні 2018-го уряд підтвердив право людей отримати пенсію за період, коли її виплата припинялася. Але для цього має існувати процедура, яка так і не була розроблена, тому пенсіонери все одно не можуть отримати свої гроші.

Після таких заходів кількість переселенців, які отримують пенсії, почала знижуватися.

«За даними Пенсійного фонду, станом на перший квартал 2018 року в Україні було близько 11 млн 700 тис. пенсіонерів. Із цієї кількості лише 550 тисяч — пенсіонери-ВПО. Тобто лише 5% від загальної кількості пенсіонерів. Чому система не може впоратися з ними: справа в тому, що в Україні зареєстровано близько 700 тисяч осіб, які мають право на пенсії, з числа ВПО, але лише 550 тисяч із них їх отримують. Тобто є 150 тисяч літніх людей, які за законом мають право на пенсії, але не мають можливості його реалізувати», — зазначила менеджерка програми «Радник з питань ВПО» Валерія Вершиніна.

Право на пенсію

Кожен українець має право на пенсію, відповідно до ст. 46 Конституції України. Крім того, пенсія є приватною власністю, відповідно до міжнародного права. «Позбавляти права власності — це порушення прав людини. Такі положення передбачені відповідно до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, а також до протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини», — зазначила представниця УВКБ ООН в Україні Асель Ормонова.

Нагадаємо, що в лютому 2017-го міністр соціальної політики Андрій Рева в інтерв’ю Радіо Свобода доволі агресивно відреагував на стурбованість ООН щодо припинення соцвиплат жителям окупованих територій Донбасу. «Такого нахабного втручання у внутрішні справи України я ще не бачив», — заявив міністр, зазначивши, що Україна відновить виплати лише після виконання перших семи пунктів «мінських угод» (про соцвиплати йдеться у п. 8).

Утім, у серпні 2018-го він дещо змінив риторику, заявивши, що Мінсоцполітики вирішить проблему із компенсацією пенсій тим, хто її не отримав через російську агресію. «Ми повинні на законодавчому рівні врегулювати це питання і сказати нашим людям, що, незалежно від того, коли була припинена виплата пенсій, вони мають право на її отримання за весь цей період. Це буде прописано, якщо не в законі, то у постанові Кабінету Міністрів, і ми це зробимо. Це принципово, тому що люди повинні знати, що держава про них не забула», — заявив Рева.

Крім того, відповідно до керівних принципів ООН, держава зобов’язана утримуватися від створення умов, які стимулюють громадян до переміщення. «Пряма вимога реєструватися як ВПО для збереження виплати пенсії є таким стимулом, особливо для мешканців непідконтрольних територій. При цьому держава не в змозі забезпечити потреби, які можуть виникнути під час переміщення осіб похилого віку», — зазначає Ормонова.

Тому своє право на пенсії громадяни відстоюють у судах. Із моменту ухвалення у 2016 році постанови Кабінету Міністрів № 365, яка запровадила чинну систему перевірок переселенців, до судів надійшло близько 4 тисяч позовів про відновлення пенсій. «Більш як 90 рішень у цих справах зазначають, що постанова «365 є обмеженням конституційного права громадян на отримання пенсій», — розповіла правовий аналітик благодійного фонду «Право на захист» Анастасія Одінцова. За її словами, на сплату судового збору в «пенсійних» справах ПФУ витратив понад 9 млн грн, які можна було б спрямувати на виплату законних пенсій.

Крім того, Верховний суд у зразковій справі підтвердив, що перевірки місця проживання не є законною підставою для припинення виплати пенсій. «Відповідно до цього, кожен пенсіонер, якому припинено виплати з підстав, не передбачених законом України, може звертатися до суддів, у спрощеному порядку отримувати своє рішення і свою законну пенсію», — пояснила Одінцова.

До того ж громадяни, яких позбавили пенсій, можуть поскаржитися на Україну до Європейського суду з прав людини. Як наголошує Ормонова, якщо чинна система не зміниться, то Україна ризикує почути негативне рішення ЄСПЛ, яке призведе до значних витрат на компенсацію матеріальної і моральної шкоди.

Якщо на початок конфлікту мешканцями окупованих територій були 1,2 млн пенсіонерів, а нині пенсії отримує 500 тисяч, то Україна має 700 тис. громадян, перед якими накопичується заборгованість.

Голова Міністерства з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш в інтерв’ю Українській правді зазначав, що пенсіонери з окупованих територій мають рівне право на пенсії, адже все життя сплачували відрахування до Пенсійного фонду. «Але ми поки що не можемо знайти механізм, за яким виплачувати ці пенсії», — сказав він. За словами міністра, є дві проблеми: відсутність українських банків на непідконтрольних територіях та неможливість порахувати, скільки в ОРДіЛО реально проживає пенсіонерів.

Знайти дієвий механізм

Громадські організації, які працюють із внутрішньо переміщеними особами, запропонували уряду альтернативну систему соціальних виплат переселенцям. Зокрема, вони пропонують відв’язати вимогу обов’язкової реєстрації як ВПО від права на пенсію.

«Коли кажуть про неможливість виплачувати пенсії мешканцям окупованих територій, то цей дискурс підміняється виплатою пенсій НА окупованих територіях. Нам кажуть — нам що, везти туди гривні КамАЗами? Це неможливо, тому ми не будемо про це говорити. Сьогодні ми пропонуємо конкретні зміни до конкретних постанов Кабінету Міністрів і правління Пенсійного фонду, що торкнуться і мешканців окупованих територій, і осіб, зареєстрованих як внутрішні переселенці, але які через існуючу систему перевірок страждають без пенсій», — розповіла представниця Центру інформації про права людини Альона Луньова.

Згідно з пропозиціями, особи які проживають на окупованих територіях, отримують право на пенсії незалежно від реєстрації чи взяття на облік переселенців.

Також правозахисники пропонують скасувати перевірки місць проживання ВПО. «Ми вимагаємо скасувати постанову № 365, яка вже була визнана дискримінаційною. Ми вважаємо, що цей механізм є неналежним, призводить до великих витрат бюджетних коштів, оскільки перевірки передбачають візити працівників управлінь соціального захисту, це також обмежує право ВПО на свободу пересування і вільний вибір місця проживання», — каже Луньова.

Крім того, пропонується дати змогу мешканцям окупованих територій звертатися до будь-якого відділення ПФУ й отримувати свої пенсії на картку. Їх ідентифікація при цьому має відбуватися так само, як і будь-яких інших громадян України — у відділеннях банку раз на рік.

«Навесні 2017 року, коли громадянське суспільство розробляло проекти механізмів забезпечення виплати пенсій людям, які живуть на ТОТ, був проаналізований міжнародний досвід, зокрема, Грузії, Молдови і Сербії. У жодній із цих країн реєстрація як ВПО не є обов’язковою умовою для отримання пенсій. Україна має всі можливості для справедливого поводження зі своїми громадянами незалежно від місця проживання. Ми підтримуємо заклик неурядових організацій до розроблення ефективного механізму виплати пенсій як ВПО, так і тим, хто постійно живе на непідконтрольній території», — зазначила представниця УВКБ ООН.

Правозахисники наголошують, що насамперед має початися діалог щодо майбутніх виплат, соціального захисту переселенців та мешканців окупованих територій. «Комусь може здаватися, що навпаки треба запровадити більш жорсткі перевірки чи змінити механізм, але про це треба дискутувати. Ми направляємо наші проекти публічно, щоб припинити спекуляції, що нібито громадські організації не надають пропозицій. Не існує жодного питання щодо ВПО, яке не потребувало б громадського обговорення. Ці люди наразі є незахищеними. Громадські організації бажають долучитися до дискусії щодо відповідних нормативно-правових актів», — зазначила Вершиніна.

Активісти написали міністру соціальної політики Андрієві Реві листа зі своїми пропозиціями. У Мінсоцполітики тим часом повідомляють, що новий порядок соціальних виплат переселенцям напрацьовується, і пропозиції найближчим часом нададуть на обговорення громадськості.

Також у парламенті зареєстрований законопроект № 6692, який дасть змогу пенсіонерам з окупованих територій отримувати пенсії на загальних підставах через банки. УВКБ ООН закликає Верховну Раду проголосувати за документ у першому читанні, доопрацювати та схвалити в цілому.

Автор: Ганна Чабарай

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Die Welt: Фашист і надія нації

Правий популіст Жаїр Мессіас Болсонару вирізняється расизмом, гомофобією та мізогінією. Проте має всі шанси виграти президентські вибори в Бразилії, бо його полеміка зачіпає нерв суспільства

Молоді чоловіки біжать у ногу: темно-сині штани, білі футболки. П’ятеро білих, двоє чорношкірих військових моряків за ранковою розминкою. За спиною в них блищить пофарбований у яскраво-жовтий колір фасад Colegio Naval — військово-морської школи в порту Ангра-дус-Рейс. «Освіта, дисципліна і любов до Бразилії», — написано золотими літерами на чорній вивісці над брамою. А поруч кілька чепурних білих офіцерських будинків у колоніальному стилі. На вулиці ані сміття, ані бруду. Навіть підлітки на своїх деренчливих мотоциклах не ризикують, принаймні тут, перевищувати швидкість.


У маленькому військовому кварталі містечка на узбережжі Атлантики неподалік Ріо-де-Жанейро можна побачити те, до чого зараз лежить душа в багатьох бразильців: послух і порядок. І що пояснює, чому вони вже незабаром, мабуть, оберуть власного Трампа.


Те, що ще кілька місяців тому здавалося неможливим, раптом стало реалістичним сценарієм: правий популіст Бразилії Жаїр Мессіас Болсонару (63 роки) має всі шанси стати наступним президентом велетенської південноамериканської країни. Згідно з опитуваннями він набере приблизно 35% голосів, стане фаворитом першого туру й таким чином досить упевнено вийде в другий тур президентських виборів 28 жовтня.

Для одних він праворадикальний фашист, для інших — набожний чоловік, втілення сподівань народу. І знову світова громадськість спостерігає за тим, як черговий популіст здобуває владу. Південноамериканський Трамп хизується мізогінними, гомофобними й расистськими висловлюваннями, як і його прототип у Вашингтоні. Він радше воліє мати «мертвого, аніж гомосексуального» сина, пояснює своїй політичній супротивниці, що вона занадто потворна, щоб бути зґвалтованою, і вшановує катів-посіпак військової диктатури. І попри все це, результати опитувань свідчать, що його популярність стрімко зростає. Бо Болсонару зі своєю полемікою вловив дух часу у виснаженій Бразилії.


«Болсонару — міцний горішок», — каже Марціо, дещо приземкуватий чоловік років 55, який разом із сусідами сидить у барі на пляжі Ангра-дус-Рейс. Угорі на стелажі висить портрет Марціо з підписом «Клієнт року». Він приходить сюди майже щовечора. У ці дні перед президентськими виборами, які відбудуться в неділю, дискусії за пивом особливо палкі. Тут, у флотському кварталі, люди не розуміють страху перед армією. Під час військової диктатури (1964–1985) армія наганяла на всіх жах, політичних противників катували. «Але це все вже давно минуло», — кажуть приятелі Марціо. Болсонару, мовляв, колишній десантник. Він може відбілити репутацію військових, сподіваються в наближених до армії колах. Коли десь у країні злочинність знову виходить із берегів, всі однаково посилають туди армію як останній порятунок. Так чинила колишня ліва президентка Ділма Руссефф, так робив і її наступник Мішел Темер, перебравши владу після суперечливого імпічменту Руссефф. «Якщо в Бразилії трапляється щось серйозне, вони тоді всі кличуть військових, — каже Марціо. — То чому б військовим одразу не прийти до влади?»


На відміну від традиційних партій, що глибоко загрузли в корупційних скандалах довкола концернів Petrobras і Odebrecht, Болсонару наразі вільний від подібних звинувачень на свою адресу. Щоправда, за його спиною довга кар’єра професійного політика з незліченними переходами з однієї політсили в іншу. Попри це, йому вдається позиціонувати себе як противника системи.


Конкурент Болсонару Фернанду Аддад, кандидат від лівої Робітничої партії (PT), яка дала Бразилії президентів Лулу да Сілва (2003–2010) і Ділму Руссефф (2010–2016), мусить відбиватися від критики за те, що не розкрив скандалу Lava Jato — йдеться про мільйонні хабарі за державні будівельні замовлення. Основна ідея кампанії лівих — свобода колишньому президентові Лулі да Сілва, який сидить у тюрмі через пасивну корупцію.

Однак немає й буржуазної альтернативи: «Значна частина населення втратила віру в традиційні демократичні партії, саме в ті, що представляють буржуазний табір. Після більш ніж чотирьох років розслідувань корупційного скандалу Lava Jato від них з огидою відвертаються. І це пояснюється тим, що праві центристи й справді досі практично не спромоглися просигналізувати про відповідне розуміння, аналіз та відповідне оновлення», — пояснює Ян Войшнік із Фонду Конрада Аденауера в Ріо-де-Жанейро в розмові з виданням WELT. Консервативний кандидат Джеральдо Алкмін, здається, не має шансів. А за лівого кандидата значна частина бразильців не проголосує принципово.


Залишаються радикальні обіцянки Болсонару. Він хоче озброїти «добрих бразильців», щоб вони могли оборонятися від «злих». Страх людей перед щоденним насиллям уже давно перевищив страх перед захопленням влади військовими з дружнім до армії Болсонару. Лише за перше півріччя у 632 осіб у Ріо-де-Жанейро влучили рикошетні кулі, тобто, за статистикою, більше ніж у трьох людей на день. А для того, хто боїться, що зазнає нападу дорогою на роботу, право на гомосексуальний шлюб наразі тема другорядна.


Гасло Болсонару «Бразилія понад усе, а Бог понад усіма» в Бразилії з її сильними євангелічними традиціями досягає своєї цілі. Бог, як відомо, непідкупний. Це забезпечує популістові підтримку церков, які володіють розгалуженими мережами включно з власними телеканалами. Після замаху на нього якогось божевільного з ножем кілька тижнів тому кандидат у президенти перетворився на жертву, завдяки чому йому вдалося досі не брати участі в теледебатах, а отже, не відповідати на незручні запитання. Натомість він дає цілком безпечні для себе інтерв’ю з лікарняного ліжка.


Робітнича партія запевняє, що з нею «бразильський народ знову стане щасливим». Однак такі гасла більше не працюють. Лише погляду на осиротілий Олімпійський квартал у Ріо-де-Жанейро, на білих слонів під стадіонами ЧС достатньо, щоб зрозуміти: результатами великих масових заходів стають не квітучі ландшафти, а тільки борги, корупція і ще більше насилля. В очах безпомічних людей Болсонару з кожним днем набуває дедалі більшої величі. Марціо та його приятелі впевнені: «Болсонару переможе. І це буде нова сторінка бразильської історії».

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Die Welt: Фашист і надія нації

Правий популіст Жаїр Мессіас Болсонару вирізняється расизмом, гомофобією та мізогінією. Проте має всі шанси виграти президентські вибори в Бразилії, бо його полеміка зачіпає нерв суспільства

Молоді чоловіки біжать у ногу: темно-сині штани, білі футболки. П’ятеро білих, двоє чорношкірих військових моряків за ранковою розминкою. За спиною в них блищить пофарбований у яскраво-жовтий колір фасад Colegio Naval — військово-морської школи в порту Ангра-дус-Рейс. «Освіта, дисципліна і любов до Бразилії», — написано золотими літерами на чорній вивісці над брамою. А поруч кілька чепурних білих офіцерських будинків у колоніальному стилі. На вулиці ані сміття, ані бруду. Навіть підлітки на своїх деренчливих мотоциклах не ризикують, принаймні тут, перевищувати швидкість.


У маленькому військовому кварталі містечка на узбережжі Атлантики неподалік Ріо-де-Жанейро можна побачити те, до чого зараз лежить душа в багатьох бразильців: послух і порядок. І що пояснює, чому вони вже незабаром, мабуть, оберуть власного Трампа.


Те, що ще кілька місяців тому здавалося неможливим, раптом стало реалістичним сценарієм: правий популіст Бразилії Жаїр Мессіас Болсонару (63 роки) має всі шанси стати наступним президентом велетенської південноамериканської країни. Згідно з опитуваннями він набере приблизно 35% голосів, стане фаворитом першого туру й таким чином досить упевнено вийде в другий тур президентських виборів 28 жовтня.

Для одних він праворадикальний фашист, для інших — набожний чоловік, втілення сподівань народу. І знову світова громадськість спостерігає за тим, як черговий популіст здобуває владу. Південноамериканський Трамп хизується мізогінними, гомофобними й расистськими висловлюваннями, як і його прототип у Вашингтоні. Він радше воліє мати «мертвого, аніж гомосексуального» сина, пояснює своїй політичній супротивниці, що вона занадто потворна, щоб бути зґвалтованою, і вшановує катів-посіпак військової диктатури. І попри все це, результати опитувань свідчать, що його популярність стрімко зростає. Бо Болсонару зі своєю полемікою вловив дух часу у виснаженій Бразилії.


«Болсонару — міцний горішок», — каже Марціо, дещо приземкуватий чоловік років 55, який разом із сусідами сидить у барі на пляжі Ангра-дус-Рейс. Угорі на стелажі висить портрет Марціо з підписом «Клієнт року». Він приходить сюди майже щовечора. У ці дні перед президентськими виборами, які відбудуться в неділю, дискусії за пивом особливо палкі. Тут, у флотському кварталі, люди не розуміють страху перед армією. Під час військової диктатури (1964–1985) армія наганяла на всіх жах, політичних противників катували. «Але це все вже давно минуло», — кажуть приятелі Марціо. Болсонару, мовляв, колишній десантник. Він може відбілити репутацію військових, сподіваються в наближених до армії колах. Коли десь у країні злочинність знову виходить із берегів, всі однаково посилають туди армію як останній порятунок. Так чинила колишня ліва президентка Ділма Руссефф, так робив і її наступник Мішел Темер, перебравши владу після суперечливого імпічменту Руссефф. «Якщо в Бразилії трапляється щось серйозне, вони тоді всі кличуть військових, — каже Марціо. — То чому б військовим одразу не прийти до влади?»


На відміну від традиційних партій, що глибоко загрузли в корупційних скандалах довкола концернів Petrobras і Odebrecht, Болсонару наразі вільний від подібних звинувачень на свою адресу. Щоправда, за його спиною довга кар’єра професійного політика з незліченними переходами з однієї політсили в іншу. Попри це, йому вдається позиціонувати себе як противника системи.


Конкурент Болсонару Фернанду Аддад, кандидат від лівої Робітничої партії (PT), яка дала Бразилії президентів Лулу да Сілва (2003–2010) і Ділму Руссефф (2010–2016), мусить відбиватися від критики за те, що не розкрив скандалу Lava Jato — йдеться про мільйонні хабарі за державні будівельні замовлення. Основна ідея кампанії лівих — свобода колишньому президентові Лулі да Сілва, який сидить у тюрмі через пасивну корупцію.

Однак немає й буржуазної альтернативи: «Значна частина населення втратила віру в традиційні демократичні партії, саме в ті, що представляють буржуазний табір. Після більш ніж чотирьох років розслідувань корупційного скандалу Lava Jato від них з огидою відвертаються. І це пояснюється тим, що праві центристи й справді досі практично не спромоглися просигналізувати про відповідне розуміння, аналіз та відповідне оновлення», — пояснює Ян Войшнік із Фонду Конрада Аденауера в Ріо-де-Жанейро в розмові з виданням WELT. Консервативний кандидат Джеральдо Алкмін, здається, не має шансів. А за лівого кандидата значна частина бразильців не проголосує принципово.


Залишаються радикальні обіцянки Болсонару. Він хоче озброїти «добрих бразильців», щоб вони могли оборонятися від «злих». Страх людей перед щоденним насиллям уже давно перевищив страх перед захопленням влади військовими з дружнім до армії Болсонару. Лише за перше півріччя у 632 осіб у Ріо-де-Жанейро влучили рикошетні кулі, тобто, за статистикою, більше ніж у трьох людей на день. А для того, хто боїться, що зазнає нападу дорогою на роботу, право на гомосексуальний шлюб наразі тема другорядна.


Гасло Болсонару «Бразилія понад усе, а Бог понад усіма» в Бразилії з її сильними євангелічними традиціями досягає своєї цілі. Бог, як відомо, непідкупний. Це забезпечує популістові підтримку церков, які володіють розгалуженими мережами включно з власними телеканалами. Після замаху на нього якогось божевільного з ножем кілька тижнів тому кандидат у президенти перетворився на жертву, завдяки чому йому вдалося досі не брати участі в теледебатах, а отже, не відповідати на незручні запитання. Натомість він дає цілком безпечні для себе інтерв’ю з лікарняного ліжка.


Робітнича партія запевняє, що з нею «бразильський народ знову стане щасливим». Однак такі гасла більше не працюють. Лише погляду на осиротілий Олімпійський квартал у Ріо-де-Жанейро, на білих слонів під стадіонами ЧС достатньо, щоб зрозуміти: результатами великих масових заходів стають не квітучі ландшафти, а тільки борги, корупція і ще більше насилля. В очах безпомічних людей Болсонару з кожним днем набуває дедалі більшої величі. Марціо та його приятелі впевнені: «Болсонару переможе. І це буде нова сторінка бразильської історії».

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Польша, Форт Трамп

То, чего так долго добивался Путин – свершилось. Польское правительство официально проинформировало генерального секретаря НАТО Йенса Столтенберга о начатой начале формализации пункта постоянной дислокации контингента вооруженных сил США. Говоря простым языком, Польша сейчас выполняет процедуру оповещения союзников о том, что на ее территории начато формирование военной базы США, получившей условное название «Форт Трамп».

Процедура оповещения партнеров ограничивается именно постановкой в известность, как это требуют внутренние протоколы НАТО, но само решение о создании базы касается совместного решения Польши и США. Министр иностранных дел Польши Яцек Капуткович подчеркнул, что все вопросы создания базы лежать в плоскости двусторонних отношений.

Наверное, все прекрасно помнят, как в Москве сходили с ума, начиная с давно тронувшегося Жириновского и такой же притрушенной Симонянши, публично распивали шампанское и радовались избранию Дональда Трампа на пост президента США? Тогда даже появился мем «Трамп наш». Так вот, база армии США получила условное название «Форт Трамп». Этим персонажам уже можно пить шампанское по второму кругу.

В общем, министр иностранных дел вместе с министром обороны Польши Томашем Жатковским пояснили коллегам причину, по которой они считают необходимым повышение присутствия войск США на своей территории, причем – на постоянной основе.

Во-первых, было отмечено, что сейчас на территории Польши уже присутствует контингент ВС США, который состоит из 150 военнослужащих ВВС США, которые обеспечивают работу американской авиации, а кроме того – около 3000 контингента, который находится на ротационной основе и меняется один раз в 9 месяцев. И плюс к этому, в следующем году будет введен позиционный район глобальной системы ПРО США. Так что американские войска уже присутствуют на территории Польши и это просто надо закрепить соответствующим образом, чтобы всем было удобно это присутствие.

Вторая причина состоит в том, что присутствие американских войск на восточном фланге НАТО усиливает оборонительные возможности не только Польши, но и всего Альянса, особенно – в это непростое время.

Третий аргумент, который был приведен коллегам – наличие американских войск на территории других стран – членов НАТО. Например, на территории Германии прямо сейчас присутствует около 35 тыс. военнослужащих США, а в следующем году их численность увеличится еще на 1,5 тыс. человек. И кроме Германии, соглашения о размещении американских войск имеют Норвегия и Греция.

И последний аргумент касался соглашения от 1997 года, который предусматривал демилитаризацию Европы путем сокращения военных сил и вооружений, а также – ликвидацию военных баз других государств на территориях стран НАТО. В свою очередь, Москва брала на себя обязателсьтво сделать то же самое на своей европейской части территории. Однако она де-факто давно вышла из этого соглашения и не просто перебрасывает большую часть своих войск на западные границы, но и активно перебрасывает туда ядерное оружие.

Так, недавно были опубликованы снимки Калининградской области, где видно активное строительство бункеров для хранения ядерного оружия. А это уже в 50 км от Польской границы.

В общем, «миролюбивая» политика Москвы привела к тому, что в сентябре между Польшей и США был заключен договор о стратегическом сотрудничестве, который выводит взаимодействие в области обороны двух стран на совершенно другой уровень. Поляки прямо заявили, что не собираются быть членами НАТО второго сорта, и потому – будут прилагать все меры для повышения собственной обороноспособности как в многостороннем формате, так и в формате двусторонних соглашений.

В общем, то, о чем так долго и спекулятивно рассказывали в Москве в виде пугала для собственного населения – становится реальностью. Если кто не понял, это и есть знаменитая путинская многоходовка.

Автор: Anti-colorados

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Орлы (об истребительной авиации)

Недавно в Украине прошли учения ВВС. С несколько спорными результатами. Тем не менее, эта ситуация дала лишний повод вспомнить об истребительной авиации Украины. Давно надо было подвести определённые итоги и подумать о развитии.

Действительное состояние ВВС, конечно же, является секретной информацией, но мы как люди гражданские можем позволить себе обсудить информацию из открытого доступа.

На момент обретения независимости на территории Украины была большая группировка ВВС. Из-за позиции некоторых военачальников, сохранивших лояльность империи и её наследнице — России, они постарались перевести часть бортов на её аэродромы.

Тем не менее, большое количество самолётов (трудно сказать, какой процент от имевшихся), включая истребители, стали на баланс ВВС Украины.

Сейчас, как и тогда, основу парка истребителей составляют СУ-27 и МиГ-29. Так же имелись (и имеются) Миг-23 и МиГ-25, которые уже в 1991 считались устаревшими, хотя они до сих пор стоят на вооружении некоторых стран второго и третьего миров.

На 1991 год, по разным данным, в Украине осталось около 70 СУ-27 и около 150 МиГ-29.

Устаревшие самолёты в расчёт не берём, так как за прошедшее с 1991 года время они новее не стали. Отношение к ним как к металлолому тоже не добавило им лётной годности. Можно предположить, что сейчас в Украине до 50 подобных бортов, которые можно бы было после капитального ремонта поднять в воздух. Но надо ли тратить на это время и деньги? Скорее всего, нет. Если и заниматься восстановлением подобной техники, то только в интересах иностранного заказчика.

На данный момент истребительная авиация Украины представлена двумя типами самолётов:

Тяжёлые многоцелевые истребители СУ-27. Около 45 единиц.
Перехватчики Миг-29. Около 120 единиц.

Инфраструктура

В Украине довольно большое количество аэродромов, которые находятся в состоянии, достаточном для выполнения функций базы истребительной авиации. Отдельно хочется упомянуть легендарный аэродром в Миргороде, который использовался американской бомбардировочной авиацией ещё в те годы, когда Украина входила в состав антигитлеровской коалиции.

Ещё большее количество аэродромов можно привести в годное состояние при желании и финансировании.

А вот чего в Украине не было и нет, так это заводов по производству истребителей. Равно как и соответствующих авиационных двигателей.

Но в Украине пока ещё есть ряд авиаремонтных заводов и собственное производство пассажирских и транспортных самолётов и двигателей к ним.

Промежуточный итог

За годы независимости украинское военно-политическое руководство не уделяло должного внимания истребительной авиации. Всё это время просто варварски эксплуатировалось советское наследие:

Собственное производство истребителей не развивалось.
Наличные современные истребители без надобности продавались за рубеж (по разным данным, до 9 СУ-27 и 12 МиГ-29).
Новые истребители не закупались.
Сохранялась хроническая зависимость от поставок запасных частей от страны — вероятного противника. (Ныне для восстановления самолётов вынуждены закупать б/у запчасти у бывших эксплуатантов этой техники или прибегать к техническому каннибализму).

Что надо было делать, пока не грянул гром

Первый вариант самый дорогой, но самый правильный. Развивать собственное производство истребителей на основе имеющихся в эксплуатации моделей. С учётом наличной инфраструктуры это, по моему мнению, было возможной задачей. Как вариант, кооперация в разработке и производстве с другими заинтересованными странами (в число которых, конечно же, не должны были входить потенциальные противники). Думаю, Бразилия, Аргентина, Индия и многие другие были бы заинтересованы в подобном проекте.

Второй вариант. Начать постепенное перевооружение на западные истребители.

Третий вариант. Самый дешёвый, но довольно надёжный. Скупать СУ-27 и Миг-29 у стран, которые начали перевооружение на другие типы самолётов. Развернуть производство недостающих для капитального ремонта комплектующих. Провести модернизацию. В первую очередь электроники. В конце концов, за 25 лет в этой сфере произошли колоссальные изменения.

Что делали с истребительной авиацией вероятные противники последние 25 лет
россия (страна-террорист)

Глубоко модернизировала СУ-27, теперь он называется СУ-35. Эта модель выпускается серийно.

Также начаты работы по разработке истребителя пятого поколения. Скорее всего, этот проект закончится неудачей.

На данный момент на вооружении: около 140 СУ-27, около 200 МиГ-29, около 70 СУ-35, около 40 СУ-33, около 150 МиГ-31.

Тотальное превосходство над нами. Но есть два момента.

россия (страна-террорист) вынуждена обеспечивать присутствие истребителей на всём своём необъятном просторе. То есть ей сложно сконцентрировать большинство истребителей на одном направлении. Хотя собрать до 300 бортов, думаю, реально.

Второе. В условиях плотного наземного ПВО противника эффективность истребителей не очень высока. Украина теоретически способна обеспечить такую плотность.

Польша

По состоянию на 1991 год имела из истребителей только небольшое количество МиГ-29 и какое-то количество устаревших самолетов. Они, также как и автор, пришли к выводу о нецелесообразности эксплуатации устаревших моделей.

Осознавая слабость своего наземного ПВО и критически маленькое количество истребителей (12 МиГ-29), польские ВВС решили закупать б/у самолеты. Выбор пал, в первую очередь, на уже находящиеся на вооружении МиГ-29. В 1995 году Польша купила 10 машин в Чехии. (Вообще симптоматично, что они отказались от закупки как новых, так и б/у самолётов в России).

В сентябре 2003 года за символическую плату в размере 1 евро за штуку, в связи с выходом из службы, Польша купила у Люфтваффе (да, в Германии, Карл!) 23 подержанные машины. Из-за различий в оборудовании и значительного износа было решено включить в состав ВВС только 14 машин в наилучшем состоянии. Остальные пошли на запчасти.

Итого парк истребителей составил около 40 машин.

Тем временем стратегия изменилась. Было решено перевооружать ВВС на новые, западные модели истребителей.

18 апреля 2003 года польские власти и Соединённые Штаты подписали контракт на поставку 36 одноместных истребителей F-16C и 12 двухместных F-16D в 2006-2008 гг. Эти самолёты были изготовлены компанией Lockheed Martin Aeronautics в Форт-Уорте, штат Техас.

Сейчас Польша имеет около 30 МиГ-29 и около 45 F-16. Это немного, но учитывая имеющуюся инфраструктуру и то, что 25 лет назад самолётов было всего 12 — однозначно успех.

Надо ли напоминать, о членстве Польши в НАТО?

Турция

Не имела собственного производства самолётов до 1984 года.

В том году была создана Турецкая аэрокосмическая фабрика (TAI). Основным её заданием стало производство по лицензии самолетов F-16 Fighting Falcon (Block 30/40/50).

Ранее военно-воздушные силы Турции получили 8 самолётов F-16 непосредственно из Соединённых Штатов, в результате чего общее количество полученных ВВС Турции F-16 составило 240.

TAI в настоящее время строит 30 новых самолётов F-16 Block 50+ для ВВС Турции и подаёт заявку на модернизацию F-16 Block 30/40/50 до уровня Block 50+.

Десятки построенных TAI F-16 были также экспортированы в другие страны, особенно на Ближний Восток. В рамках проекта «Вектор» IV (1993-1995 годы) было экспортировано 46 F-16 в Египет, что делает его вторым по величине клиентом TAI F-16 после турецких военно-воздушных сил.

На данный момент можно оценить общее количество истребителей в 220 F-16.

Что надо делать сейчас

Кто-то скажет, что масса времени упущена, что надо было начинать раньше. Это так. Но, как известно, лучшее время посадить дерево всегда было 30 лет назад.

Тем не менее, если мы хотим отстоять свою независимость, нам нужны Вооружённые силы и истребительная авиация как их часть.

Действительно так же и то, что денег у нас традиционно мало, а результаты нужны как можно быстрее.

Поэтому надо:

1. Скупить все доступные на рынке б/у Су-27 и МиГ-29 у стран, которые снимают их с вооружения.

Речь идёт скорее о МиГ-29, так как Су-27 эксплуатируется фактически только у нас, а также в России, Беларуси и Казахстане, поставки откуда, скорее всего, будут заблокированы. Также Су-27 производится в Китае. Однако с Китаем лучше всего не связываться по геополитическим соображениям. МиГ-29 теоретически можно купить в Болгарии, Словакии, Венгрии и Узбекистане. Совокупно около 50 штук. (Возможно, Польша тоже захочет продать свои, тогда ещё +30.) Да, скорее всего, все эти самолеты требуют ремонта. Но как раз у нас есть минимум три завода, способных на это — запорожский, львовский и одесский авиаремонтные.

2. Провести модернизацию всего парка истребителей. Речь идёт о модернизации электронной составляющей — системы связи и обнаружения.

3. Параллельно начать разработку собственного истребителя или локализации производства западных моделей. Наверное, самым очевидным является вариант создания совместного концерна со шведским СААБом. Швеция маленькая, но богатая и технологически развитая страна. Она производит собственные самолёты! Их JAS 39 практически ничем не уступает мировым брендам: МиГ-29, F-16, Eurofighter Typhoon, Dassault Raffale.

Есть основания предполагать, что шведская сторона заинтересуется украинским предложением по трём причинам:

1. Перспективный рынок сбыта своих истребителей (емкость рынка 50-250 самолётов).

2. Маркетинг. Украина — воюющая страна, и в любой момент могут быть столкновения в воздухе. Возможная победа над мигами и сушками позволит обойти конкурента на мировом рынке. Возможные неудачи, во всяком случае, дадут информацию, необходимую для дальнейшего развития своей продукции.

3. В рамках концерна можно будет наладить не только совместное производство истребителей, но и совместное производство пассажирских и транспортных самолётов, в производстве которых у украинских заводов имеются компетенции.

Реальность

На самом деле ситуация с защитой украинского неба вызывает озабоченность у военно-политического руководства Украины. Некоторые шаги по её улучшению уже предприняты: восстановлены и модернизированы советские наземные системы ПВО, приняты на вооружение новые системы обнаружения целей, ведётся разработка собственных ракет класса «земля-воздух».

На очереди истребительная авиация.

И тут учения «Чистое небо-2018».

Немного энциклопедии

Макдоннел-Дуглас F-15 «Игл» — американский всепогодный истребитель четвёртого поколения. Разработка самолёта была завершена в 1972 году. Предназначен для завоевания превосходства в воздухе. Передан в эксплуатацию в 1976 году.

Самолёты F-15 применялись на Ближнем Востоке, в Персидском заливе и Югославии. Истребитель F-15 Eagle останется в ВВС США до 2025 года.

Су-27 — советский многоцелевой всепогодный истребитель четвёртого поколения, разработанный в ОКБ Сухого и предназначенный для завоевания превосходства в воздухе.

Первый полёт прототипа состоялся в 1977 году. В 1982 году самолёты начали поступать в авиационные части, с 1985 года началась их эксплуатация.

Фактически Су-27 создан на основе F-15. Тяжёлый двухдвигательный истребитель для завоевания господства в воздухе.

Немного позднее американцы решили создать более лёгкий (соответственно и более дешёвый) однодвигательный массовый истребитель. Это F-16. Он маневренный, экономичный, дешёвый. Эти качества со временем принесли ему популярность. Именно F-16, а не F-15 широко продаётся по всему миру.

В Советском Союзе решили не отставать и тоже создать свой лёгкий истребитель. Но тут пошли не американским путём. Если F-16 коренным образом отличается от старшего F-15, то Миг-29 просто уменьшенная копия Су-27.

С одной стороны это плюс — унификация производства и, главное, эксплуатации. Но как оказалось, два двигателя для маленького истребителя — это скорее недостаток. Существенного выигрыша в скорости нет. Маневренность у однодвигательного выше. За счёт меньшего расхода топлива однодвигательный F-16 может дольше находиться в воздухе, чем двухдвигательный Миг-29 и, как следствие, имеет больший радиус действия.

Но мы отвлеклись.

Отвлечёмся ещё раз.

Несколько слов о причине трагедии Су-27 под Улановым

(Примечание редакции. Сказанное ниже — предположение автора, которое мы не можем ни подтвердить, ни опровергнуть)

В самолёте находились два пилота. Наш лётчик демонстрировал возможности свои и техники. Летел низко.

Вероятно, американский лётчик решил не отставать и продемонстрировать свои умения тоже. Техника похожая, почему бы и нет.

Но дьявол в мелочах — авиагоризонт.

Это как ширина железной дороги — так всё то же самое, но сделай её не той ширины, и уже не все поезда смогут по ней пройти.

В отличие от самолётов, на которых привыкли летать западные пилоты и на которых символ самолёта на приборе неподвижен, а искусственный горизонт двигается, авиагоризонт Су-27 устроен противоположно: искусственный горизонт неподвижен, а символ самолёта движется. В западных приборах искусственный горизонт всегда остаётся параллельным к истинному горизонту. Если западный пилот делает в облаках крен 30 градусов к искусственному горизонту, то, выйдя из облака, он имеет крен 30 градусов, как к искусственному, так и истинному. На Су-27 же, как и на других советских самолетах, искусственный горизонт зафиксирован относительно планера, а символ движется. Выйдя из облака с креном в 30 градусов, пилот обнаружит, что искусственный горизонт находится под углом в 30 градусов к истинному, а символ самолёта под углом 30 градусов к искусственному. Это помещает символ самолёта на приборе под углом в 60 градусов к истинному горизонту.

Если бы они летели выше, то сумели бы сориентироваться и избежать катастрофы. Но… Профессия военного лётчика, как и ранее, продолжает оставаться опасной.

Чуть больше информации о мелких отличиях Су-27 от прародителя читайте здесь.

Итог

F-15, в отличие от более широко распространённого F-16, стоит на вооружении только США и их ближайших союзников, а потому участие именно этих самолётов в военных учениях в Украине наталкивает на определенные размышления.

С другой стороны, информация о том, что самолёты данного типа останутся на вооружении ВВС США до 2025 года (который не за горами) и принятие на вооружение истребителей пятого поколения F-22 и F-35 также наталкивает на размышления.

К тому же в Украине эксплуатируются истребители Су-27 и МиГ-29, которые являются копиями аналогами F-15.

Надо ли объяснять далее?

Так что можно предположить — учения «Чистое небо-2018» имели своей целью изучить возможность быстрого перевооружения украинских лётчиков на F-15.

(материал также был опубликован на сайте Аргумент.Юа)

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Павел Казарин: Церковные грабли

Забавно следить за тем, как РПЦ повторяет все ошибки Кремля пятилетней давности.

Официальная Москва ведь тоже считала Украину своей канонической территорией. Которая не может претендовать ни на что, кроме как быть частью империи. Все попытки общения с Западом воспринимались как геополитическая ересь, которую нужно пресекать. При этом сама Москва до недавнего времени не пыталась отгородиться от Европы. И ее главная претензия к Киеву была именно в том, что Украина пыталась разговаривать с Западом в обход Кремля.

И точно так же церковная российская вертикаль воспринимает Украину как свою каноническую территорию. Которая не имеет право на вольнодумство и независимость. И Чистый переулок точно так же убежден, что любая коммуникация Киева с мировым православием должна идти при его непосредственном посредничестве.

В ответ на Майдан Кремль решил отмобилизовать украинских граждан с просоветскими настроениями. Которые теперь на оккупированном Донбассе живут в рукотворном Сомали. А теперь и священники РПЦ раз за разом грозят отмобилизовать свою паству в Украине для защиты «святынь» и «канонов».

Более того. Российский церковный запрет на паломничество на Афон до боли напоминает антисанкции. Те самые, которые Кремль вводил на продукцию стран, поддержавших ограничительные меры в отношении России. Стратегия Москвы состояла в том, чтобы наказать Запад финансово – лишив их рынка сбыта. Так ведь и поездки состоятельных российских верующих на Афон приносили расположенным там монастырям немалые деньги. Что, по большому счету, уравнивает инструментальность обоих шагов.

Самое забавное, что последствия в обоих случаях тоже будут одинаковыми.

Кремлевская реакция на Майдан привела к выдавливанию Украины из «русского мира». Соцопросы в помощь – вторжение и эскалация привели к переформатированию украинского общественного мнения.

Мобилизация просоветски настроенных граждан привела к их маргинализации. Запустила десоветизацию и символическое обособление. Эстетический и этический дрейф от бывшей метрополии.

А антисанкции в итоге ударили лишь по самим россиянам. Которые вместо европейских продуктов вынуждены покупать отечественные аналоги. Которые дороже и ниже качеством.

РПЦ реагирует на вызовы так, будто она – официальный государственный департамент по делам религий. Все ее шаги – это лишь калька с того, что предпринимал Кремль в 2014 году. Даже ее самоизоляция мало чем отличается от того тупика, в который загнала себя Москва четыре с половиной года назад.

Причем, светские и церковные российские власти были вовсе не обречены на этот сценарий.

Потому что вплоть до вторжения Украина не пыталась уйти на Запад ценой разрыва с Россией. Более того – она пыталась балансировать на двух стульях до последнего. Даже после Майдана Кремль мог договориться с Киевом. Осудить расстрелы протестующих. Попытаться сохранить весь тот гигантский слой формальных и неформальных связей, привязывавших Украину к России. Запад бы этому процессу лишь аплодировал – потому что это избавило бы его от необходимости принимать трудные решения. И большой вопрос, как бы в подобном случае сложилась судьба Украины после второго Майдана. Возможно, точно так же, как после первого.

Так ведь и РПЦ могла отреагировать на церковный кризис совершенно иначе. Она могла бы его попросту не допустить – если бы еще десять лет назад прислушалась к предыдущему предстоятелю УПЦ МП Владимиру Сабодану и дала бы украинской церкви национальное звучание. Да и сейчас вполне могла бы избежать самоизоляции – если бы вместо того, чтобы отрицать неизбежное, отпустила УПЦ МП в процесс создания украинской поместной церкви. И еще большой вопрос, кто бы стал предстоятелем этой церкви, если бы в ее создании массово принимали участие миряне и клирики, ориентирующиеся на Москву.

Но нет. РПЦ – как до этого Кремль – стала заложницей собственной оптики. В которой компромисс – это поражение. В которой Украина по степени самостоятельности должна напоминать любой из российских регионов. Российские церковные власти вслед за официальными властями просто решили сломать реальность об колено. А в итоге сломали колено.

Ни любви, ни тоски, ни жалости.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

«Наш сын был убит»: в России родители сами расследуют смерть призывника

"Сибирь. Реалии" рассказывали о гибели российского солдата-срочника, чье тело с двумя пулевыми ранениями в голову было найдено на стрельбище Еланского учебного центра Свердловской области России. По версии следствия, рядовой Артем Пахотин застрелился из автомата Калашникова. Было заведено уголовное дело по статье "Доведение до самоубийства". Однако родители Артема не верят в то, что их сын мог покончить с собой. Не верят они и в добросовестность следователей, которые за пять месяцев работы так и не смогли установить ни точное время, ни другие обстоятельства гибели солдата, а все просьбы о назначении дополнительных экспертиз просто игнорировали.

– Я ведь не требую ничего сверхъестественного, – говорит мать Артема Рано Пахотина. – Нам всего лишь нужна правда: точное время смерти моего сына, обстоятельства и причина. Не может быть столько ошибок в одном деле. Ошибся следователь, патологоанатом... Такое ощущение, что они там совсем запутались. Наверное, ждут, что мы получим компенсацию и успокоимся?! Но мне не нужны деньги, они не вернут мне сына. Просто выясните, что там случилось.

Родители Артема начали собственное расследование. Они обратились к правозащитнику Вячеславу Кушнирову, который долгое время работал в российских правоохранительных органах, а сейчас находится на пенсии.

– Я изучил документы, прочитал заключение судебно-медицинской экспертизы, у меня возникло много вопросов, – говорит Вячеслав Викторович. – Первый лежал на поверхности. В извещении, которое получили родители 19 апреля, указано, что Артем "умер в результате неосторожного обращения с оружием". В медицинском свидетельстве о смерти, которое датировано 20 апреля, сказано, что "смерть произошла в результате самоубийства". А в медицинском свидетельстве о смерти, которое датировано 30 июля, уже указано, что "род смерти не установлен". Как такое может быть?

Вместе с правозащитником родители Артема обратились к директору Сибирского экспертно-правового центра, заведующему кафедрой судебной медицины КрасГМУ профессору Владимиру Чикуну. Он изучил материалы дела и выдал свое заключение, в котором подтвердил гипотезу правозащитника.

Профессор Чикун не обнаружил признаков того, что Артем был убит автоматной очередью. По его мнению, выстрелы сделаны раздельно. Но как может человек, совершивший самоубийство, два раза выстрелить себе в голову? На оружии нет отпечатков пальцев Артема. Не проведено исследование кистей его рук на предмет наличия на них следов копоти. Не были обнаружены пули, а значит, невозможно утверждать, что смертельные выстрелы были совершены из автомата Артема. Судя по заключению официальной экспертизы, пули вообще никто не искал. И самое главное, не установлено точное время наступления смерти. Теперь установить это можно только с помощью ситуационной экспертизы – допроса всех солдат военной части. Но этого опять же никто не сделал. Девятого июля заключение Владимира Чикуна было отправлено следователям в Свердловскую область России, но никакого ответа от них не последовало.

Родителям удалось найти товарища Артема, комиссованного из части, где служил их сын. Евгений Земсков рассказал, что поборы в части были делом обычным. В разговоре с отцом Артема он даже назвал сумму – по его словам, сержанты собирали с каждого новобранца 3000 рублей в месяц. Жаловаться вышестоящему начальству было бесполезно.

– Командиры нам говорили: "по уставу служить не получится, придется служить по понятиям", – рассказывает Евгений Земсков. – Напряги во время службы, конечно, случались. Это же не курорт. Но все они были решаемы. С некоторыми сержантами отношения не ладились, не со всеми солдатами можно было общаться, просто разные у нас были моральные ценности. Но Артем был очень дружелюбный человек. Мы с ним подружились. И я не верю, что он мог совершить самоубийство. Такого в принципе быть не могло. Не для этого он в армию пошел. Переживаю, что до сих не съездил к нему на могилу, не проведал…

"Нам нужна правда"

Российское следствие сразу же сосредоточилось на единственной версии – "доведение до самоубийства". При этом сотрудники военной прокуратуры Свердловской области России потратили много времени на сбор сведений о семье Пахотиных. Видимо, в поисках негатива. Вопросы, которые следователи направили в полицию Большемуртинского района, говорят сами за себя: благополучная ли это семья? Привлекался ли кто-то из членов семьи к административной или уголовной ответственности? Также были запрошены характеристики родителей Артема с их мест работы.

Другие версии: случайное попадание бойца в зону обстрела или преднамеренное убийство следствием даже не рассматривались. По мнению Кушнирова, чтобы "как можно быстрее закрыть дело". Повторные экспертизы, о которых сразу ходатайствовали Рано и Евгений Пахотины, были назначены только четыре месяца спустя после гибели Артема, после того, как начался резонанс в СМИ.

– Нами было направлено ходатайство об отводе следователя, так как веры ему уже нет, – рассказывает Вячеслав Кушниров. – Но нам ответили, что это "нецелесообразно". Понимайте как хотите. Формально следствие еще идет, но мы беспокоимся о том, что по истечении 6 месяцев дело закроют, а истина так и не будет установлена.

Открытое письмо матерям

На своей странице во "ВКонтакте" мать Артема опубликовала открытое письмо, адресованное всем матерям, которые отправляют сыновей в армию:

"1 октября 2018 года начался очередной призыв на военную службу. Наш сын, Пахотин Артем, в декабре 2018 года должен был вернуться домой, но этого уже не случится. 19 апреля 2018 года его нашли на полигоне воинской учебной части в Елани мертвым, с огнестрельными ранениями.

До настоящего времени уголовное дело по факту гибели не завершено. Следствие расследует все, что происходило в части, но ответить на простые вопросы, когда наступила смерть и какое расстояние, с которого произведены выстрелы, нам никто не может. Абсурдные утверждения, что Артем покончил жизнь самоубийством, документально не подтверждены, на автомате нет следов его рук и пули, оказывается, искать на месте происшествия​ нецелесообразно. Наше ходатайство по отстранению следователя отклонено. Вместо этого следователь в настоящее время разъезжает по командировкам и допрашивает бывших сослуживцев нашего сына, собирает "доказательства" своей версии. Руководство военной прокуратуры центрального военного округа приняло оборонительную позицию и придерживается только одной версии: "доведение до самоубийства". Доводы независимого судмедэксперта, профессора с мировым именем в расчет не берутся.
Видимо, командованию удобно, чтобы все оставалось как есть и в этом центре гибли призывники, наши дети".

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Закон нерівності

Чому справжня соціальна справедливість виключає соціальну рівність

З наближенням виборів президента, парламенту та місцевих органів влади дедалі активнішими стають спекуляції довкола «безпрецедентного зростання соціальної нерівності». Прямо чи
опосередковано дедалі більша кількість політиків підносить це як найгострішу проблему сьогодення.

Саме з цих позицій, попри прикривання антикорупційною риторикою, політики розпалюють ворожість до тих, хто публічно показав чималі статки (і неважливо, у який спосіб вони були набуті). Саме заздрість до заможності інших на тлі власної бідності цілеспрямовано перетворюється на основний фактор невдоволення громадян топ-чиновництвом, зрощеним із владою бізнесом, олігархами. Тоді як їхні корупційність чи гальмування своїми діями розвитку економіки відступають на другий план. Нарешті, саме подолання соціальної нерівності, а не загальне підвищення добробуту завдяки зростанню економіки та національного «пирога» подається як панацея від бідності в Україні.

На цьому тлі негативне ставлення українців до соціального розшарування лише посилювалося. Так, за даними довгострокових моніторингів Інституту соціології НАНУ, відсутність значного соціального розшарування у 2014–2016 роках «дуже важливою» називали 38–40% опитаних, «радше важливою» — ще 34–38%. Сукупно цей показник у 2016-му сягнув майже 77%, різко зрісши порівняно з 2009-м (57,4%) та 2003-м (54,7%). Тоді як частка тих, хто цим не занепокоєний, лишається на рівні 6–7% проти 16,4% у 2009-му чи 13% у 2003-му.

Але ще більшою проблемою є те, що не лише політики, які традиційно йдуть за настроями суспільства, а й чимало лідерів думок та журналістів, що відповідають за їх формування, замість вироблення імунітету до популістських уявлень про соціальну справедливість як соціальну та майнову рівність у гонитві за дешевою популярністю та високими рейтингами й самі експлуатують усталені стереотипи та уявлення. Відтак на зміну старим, пострадянським соціал-популістам приходить нова генерація політиків, які й далі пропонують «шару» і легкі способи вирішення задавнених соціальних та економічних проблем. Проблем, які породжені саме зволіканням із демонтажем залишків радянської соціально-економічної моделі та реформами або їх фрагментарністю та непослідовністю і які гальмують повноцінний розвиток країни в умовах капіталізму. Останній у результаті виявляється не просто «диким», а деформованим. Адже, не створюючи ґрунту для ілюзорної соціальної справедливості як соціалістичної утопії майнової рівності, він водночас спотворює можливості для утвердження соціальної справедливості через рівні умови для реалізації різного потенціалу кожного громадянина та суспільства загалом.

Рівність не справедливість

Більше, ніж занепокоєних соціальною нерівністю, серед українців виявилося лише тих, хто підтримував створення в суспільстві рівних можливостей для всіх (87% у 2016-му, у попередні роки цифра також суттєво не відрізнялася) чи нарікав на недостатню рівність людей перед законом (89%). Це яскраве свідчення того, що абсолютна більшість громадян не розуміє різниці між соціальною рівністю та рівністю можливостей. Адже одне виключає інше. Бо за однакових можливостей талановитіші, ініціативніші або й просто хитріші обов’язково стають значно заможнішими за інших.

Соціальна рівність не означає і навіть заперечує соціальну справедливість, адже приносить у жертву принципи справедливої винагороди за продуктивнішу працю та ініціативність. Вона руйнує стимули до розвитку, інфантилізує та перетворює на соціальних паразитів частину потенційно активних громадян. А отже, знижує рівень заможності та підриває мотивацію до продуктивної праці тієї частини суспільства, яка і далі працює на розвиток.

У результаті зростання добробуту громадян гальмує, замість того щоб демонструвати необхідні для такої бідної країни, як наша, випереджальні темпи. Крім тупцювання на місці постійне розкручування теми посилення соціальної нерівності в інформаційному полі загрожує Україні соціальними та політичними потрясіннями, які здатні відкинути її на багато років назад. Щоб уникнути важких, а може, і незворотних наслідків, лідерам думок і журналістам варто було б виявляти більшу відповідальність в умовах, коли політики влаштовують змагання в соціал-популізмі та розпалюванні марних сподівань на можливість і тим більше позитивний вплив на розвиток країни боротьби із соціальною нерівністю.

Важливо не лише пояснювати громадянам, чого насправді варті солодкі обіцянки, а й формувати в них альтернативні електоральні очікування на основі реалістичного сприйняття дійсності та способів її поліпшити. Розповідати, що прагнути жити краще — це добре, але тільки за наявності відповідних економічних передумов для цього.

У протилежному випадку це лише підірве економіку і в результаті зробить країну та її громадян ще біднішими. Щоб перейти до нарощування національного багатства, потрібно запровадити такі принципи справедливого розподілу, які змушуватимуть кожного брати якомога активнішу участь у його примноженні. Реальною основою довгострокового підвищення рівня життя мають стати самовдосконалення, здобуття нових знань, умінь та кваліфікації, зростання продуктивності праці, докладання дедалі більших власних зусиль (наприклад, через перекваліфікацію), здатність конструктивно обстоювати свої інтереси перед представниками інших соціальних груп, роботодавцями чи органами влади. Отже, треба готувати ґрунт для того, щоб політики сьогодні, а держава завтра допомогли якомога ширшим верствам українців зрозуміти, що соціальна справедливість не передбачає зрівнялівки.

Адже результати довгострокових соціологічних моніторингів свідчать про те, що високі очікування більшості українців щодо рівня життя провокують запит на популізм та зрівнялівку, оскільки не підкріплені розумінням того, як цей рівень життя досягається в альтернативний, продуктивний спосіб. Зокрема, порівняно з дореволюційним 2013 роком уже в 2016-му частка тих, хто хотів би жити «не гірше за більшість», різко зменшилася (із 21% до 14,9%), натомість зросла частка тих, хто хотів би «жити краще за інших» (з 9,5% до 11%), «жити на власний розсуд і мати свій стиль життя» (з 15,7% до 18%) і «так, як у сучасних цивілізованих країнах» (з 46,1% до 49,7%).


Більшість українців демонструють досить стабільну дезорієнтацію, нерозуміння того, як їм діяти в умовах, що складаються в країні. Невміння жити в нових суспільних умовах останніми роками називали проблемою 60–65% громадян, брак сучасних економічних знань — 37–40%, упевненості у своїх силах — 28–31%, рішучості в досягненні цілей — 28–30%. При цьому люди переважно не відчувають у собі впевненості для того, щоб змінювати своє життя на краще. Зокрема, лише 18–24% опитаних вважають, що їхнє життя залежить насамперед або тільки від них, натомість 45–50% переконані, що переважно від зовнішніх обставин.

Що натомість

Вочевидь, тому таке історично патерналістське суспільство, як наше, не може змінитися в прийнятних для виживання країни часових межах самостійно. Йому потрібен провідник, який змусив би і навчив би виживати в капіталістичному середовищі без сподівання на «шару» чи соціальні подачки від держави. Лише 13,3% (проти 14,6% у 2006 році) респондентів на запитання «хто має забезпечувати людині належний рівень життя?» відповіли, що «рівень життя кожного (окрім непрацездатних) має залежати від успішної діяльності його самого (дослідження проводив Інститут соціології НАНУ). Натомість 25,7% усе ще покладали цей обов’язок на державу, а 57,4% — рівною мірою на державу і самих громадян. Дані цього самого Інституту за 2014-й свідчать про те, що навіть серед людей віком до 30 років (які народилися після 1984-го і сформувалися вже в незалежній Україні) таких було лише 24%, а серед людей середнього віку — 17,3%. Суб’єктивно для 30–34% опитаних усе ще бракувало можливості працювати з повною віддачею, для 42–44% не вистачало (принаймні вони були в цьому переконані) роботи, яка підходить, а для 47–49% — можливості мати додатковий заробіток. І тільки відповідно у 28–30% та 20% проблем із цим не виникало.

Державна політика соціального захисту, якщо вона спрямована не на непрацездатних, шкодить економічному розвитку, зменшує національне багатство й робить усіх біднішими та не такими динамічними в зростанні добробуту, ніж вони могли б бути за альтернативної моделі соціальної справедливості, заснованої на нерівності залежно від докладених зусиль. Адже перерозподіл частини доходу тих, хто займається продуктивною працею, на користь тих, хто не бажає, не вміє і не хоче вчитися заробляти собі на життя або відмовляється робити це в такий спосіб, за який йому готове платити суспільство, призводить лише до падіння загального рівня життя та зменшення розміру національного «пирога». Оскільки перерозподіл не вимагає конструктивних зусиль для створення чогось, а, навпаки, активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль, він блокує розвиток країни. Тому треба виховувати повагу до тих, хто заробляє і має більше, прагнення наслідувати їх, упевненість у недоторканності приватної власності. Адже дати реальний шанс подолати бідність і суттєво підвищити достаток українцям може виключно збільшення загального національного «пирога».

Важливо каналізувати енергію бідніших, навчити і, якщо потрібно, змусити їх працювати, виробляючи ті товари чи послуги, докладаючи свої зусилля та використовуючи вміння у тих сферах, де на них є максимально високий попит як на національному, так і на світовому ринках. Потрібно збільшити кількість громадян, які зможуть скористатися плодами економічного зростання, а коло тих, хто не зможе, звузити до людей, які свідомо відкидатимуть пропоновані для поліпшення власного життя можливості. Бідніші, але фізично та розумово спроможні виконувати корисну для суспільства роботу не повинні плекати ілюзій, що можуть вижити навіть на мінімальному рівні завдяки державним соціальним подачкам, покликаним «подолати чи зменшити соціальну нерівність». Єдиним шансом урятуватися «від голоду й холоду» для них має стати готовність прийняти правило «вудки, а не риби», а будь-який інший доступ до «риби» для них треба повністю відрізати. Адже, щоб логіка збільшення загального «пирога» запрацювала на повну, необхідно запустити механізми, що максимально вивільнять потенціал людей заробляти собі на життя, реалізовуючи наявні або в разі відсутності здобуваючи нові вміння та навички, за які споживачі будуть готові платити їм достойну ціну.

Замість роздачі дедалі жалюгідніших порцій «риби», яку дедалі важче віддавати тим, хто її ловить, час переходити до модерованого державою отримання «вудок» і базових навичок їх використання. Адже, як свідчать ті самі дані багаторічних соціальних моніторингів Інституту соціології НАНУ, в країні неухильно і досить стрімко зростала частка громадян, для яких була дуже важливою чи радше важливою можливість підприємницької ініціативи (створення приватних підприємств та заняття бізнесом). У 2016 році вона перевищила 63% проти 57,6% у 2014-му, 49% у 2012-му та 46,3% у 2006-му. На запитання про бажання відкрити власну справу «так» і «швидше так» на піках 2005-го та 2014-го відповіли 43,8% і 50,6% усіх респондентів, тоді як категорично «ні» сказали лише 31,7% у 2005-му та 26,8% у 2014-му. У 2016-му їхня частка знову зросла до 29,5%.

Ці цифри ілюструють надзвичайно високу відкритість українців до підприємництва. Означені вище настрої громадян свідчать про те, що за відповідного стимулювання бізнесової активності, відрізання від «шари» за одночасного навчання та належної мотивації спробувати себе в тій чи іншій власній справі готова принаймні половина громадян.

Важливо, що це має супроводжуватися обмеженням корупції та зловживань з боку чиновників і силовиків, а також належним гарантуванням прав власності за умови дотримання новими підприємцями чітких і зрозумілих правил гри. Адже показово, що чисельність тих, хто хотів би започаткувати власну справу, різко зростала після революцій 2004–2005 і 2013–2014 років, а пізніше, коли оптимістичні очікування виявлялися марними, різко зменшувалася. Саме через невиправдані сподівання людей, які прагнуть займатися підприємництвом, сьогодні навіть менше, ніж десятиліття тому. У 2005 році частка тих, хто однозначно хотів би мати власну справу, зросла до 27,3% проти 20,6% у 2004-му, а в 2014-му — до 30,6% проти 26,3% у 2012-му. Водночас у 2016-му таких знову лише 20,7%.

Автор: Олександр Крамар

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

 

[Pauk]

Віталій Портников
3 год ·
Українці тепер їздять працювати до країн, у яких уряди йшли на такі підвищення цін, про які в Києві не можуть навіть і заїкнутися. Навіть не на підвищення - а на негайне приведення ціни у відповідність з ринковою. Це дійсно було жахливо для багатьох людей. Ми вже забули репортажі з Польщі 90-х після «грабіжницьких реформ» Бальцеровича, забули про бідних балтійських пенсіонерок, які просто не могли оплачувати «комуналку» і вижити одночасно. Це був Апокаліпсис. А у нас Апокаліпсису не було. У нас Кучма з Черномирдіним домовлялися про дешевий газ, а тих, хто стверджував, що ці домовленості - зашморг на шиї України, оголошували зрадниками національних інтересів. Тому що національний інтерес України - це «халява».
Але тут важливо відповісти на питання: чому політики країн Центральної Європи були готові піти на такі рішення, а українські політики - не готові ось уже 27 років і роблять щось тільки під тиском МВФ? Відповідь є простою: тому що українські політики куди більшою мірою залежні від свого виборця, ніж польські або латвійські.
Виборець, звичайно, всюди один і той же. Просто виборець в країнах Центральної Європи може лише відлучити політика від політики. Ну й добре - політик піде працювати викладачем або адвокатом.
А наш виборець може відлучити політика від фінансових потоків. Це вам не адвокатура. І наш виборець чудово це знає, знає, що «всі вони там крадуть», знає, що рідні злодії його не образять. Хитрий український виборець голосує лише за того злодія, який обіцяє йому «халяву». Хитрий український політик проводить тільки ті реформи, які не образять хитрого українського виборця. Політики стають все більш багатими - і це логічно. Виборці все більш бідними - і це заслужено. Але, врешті-решт, вони зустрінуться: політик поїде до свого європейського особняку, виборець буде працювати в цьому особняку садівником або охоронцем і ніхто з них навіть не подумає, що їхнє райське життя забезпечене чужою відповідальністю.

 

[Pauk]

 

[Pauk]

 

[Pauk]

Последнее Браво! актрисе, как в Житомире прошли похороны Марины Поплавской

 

[Pauk]

Павел Казарин:Керченский экзамен

Война вытесняет случайности с наших радаров. Мы перестаем видеть совпадения, эксцессы и бытовые трагедии. Вместо этого мы ищем причины, следствия и заговоры. И если даже их нет – мы все равно их находим.

Трагедия в Керчи, где студент расстрелял однокашников, стала именно такой историей. Соцсети соревнуются в конспирологии и сравнивают Керчь с Бесланом. Керченский расстрел не существует вне войны и аннексии – мы вписываем его в привычный и знакомый контекст. Чтобы сделать привычные и знакомые выводы.

И не только мы.

Сезон охоты

Мы привыкли к тому, что знаем имя зла. Нас приучили к этому последние четыре с половиной года. Аннексия, вторжение, теракты. Заложники, диверсии, клевета. За эти годы Украина привыкла мерять реальность окопами. И двухцветная палитра стала привычным шаблоном, который мы натягиваем на любые новые вводные.

Нет ничего удивительного, что первые реакции на трагедию в Керчи были однозначны. Режиссуру приписали ФСБ. Сценарий – Кремлю. А весь сценарий восприняли как поиск casus belli. Либо для эскалации внешней – с Украиной. Либо внутренней – с жителями аннексированного Крыма.

Для полноты картины не хватало лишь крымскотатарского имени, связей с «Правым сектором» и квалификации «теракт». Всего этого ждали. Но все это так и не появилось.

Оказалось, что керченский стрелок не симпатик Киева. Не связан с оппозицией. А спускать курок его заставила ненависть абстрактная, а не политическая. Российские телеканалы, намекавшие на «руку Киева», оказались в тупике. В том же, в котором оказались те, кто обвинял «руку ФСБ».

Бытовое насилие от политического всегда отличается бессмысленностью. Первые вердикты следствия непохожи на объявление сезона охоты на ведьм. А привычные лекала перестают подходить для описания реальности.

Да, наверняка, российский левиафан по итогу трагедии выбьет себе еще немного контролирующих функций. Например, усилит контроль за учебными заведениями. Или ограничит продажу оружия. Но для этого повод ему совершенно не нужен. Точнее - он и так последние четыре года живет внутри одного глобального повода («мы – окруженная крепость») и внутри бесконечного числа локальных («борьба с пятой колонной»).

Безымянное зло

Четыре года назад россия (страна-террорист) вырвала Крым из глобального и глобализованного. Но полностью изолировать его от мира она не смогла. От того самого мира, в котором подростковое насилие и расстрелы людей становятся привычной реальностью.

Штат Колорадо, школа «Колумбайн». Двое учеников старших классов – Эрик Харрис и Дилан Клиболд – в апреле 1999 года убили 13 человек и ранили еще 23. Следом были расстрелы в Виргинском политехническом институте, начальной школе Сэнди-Хук и в средней школе Марджори Стоунман Дуглас. Суммарное число погибших превысило 50 человек.

Мы выучили слово «буллинг». Обсуждаем подростковую агрессию. Спорим о короткостволе как способе самозащиты. И отчаянно пытаемся понять, как в благополучной Норвегии мог появиться Андерс Брейвик.

Но всеобщей становится не только дискуссия о насилии. Всеобщим подчас становится само насилие. Мир стал глобальным – и эта глобальность распространяется не только на то, что нам нравится.

Мы справедливо говорим, что до аннексии в Крыму подобного не было – и это правда. Но эта риторическая формула способна причесать наши эмоции, а не логику. Керченский убийца не руководствовался национальным, конфессиональным или мировоззренческим при выборе своих жертв. Бессистемность этой трагедии заставляет думать лишь о том, что от условного «колумбайна» сегодня не защищен никто. Мы можем надеяться на неповторение подобного. Но никто не может этого гарантировать.

И если завтра подобная трагедия случится на украинском материке – мы назовем спекуляцией попытки привязать ее к тому, что уже пятый год кряду темы войны, насилия и оружия прописались в нашей жизни.

Крымское безмолвие

После керченской трагедии президент и парламент высказали соболезнования семьям погибших. Но дискуссия об объявлении траура в Украине шла лишь в соцсетях.

Причем, тот факт, что это была именно дискуссия – довольно показателен. Украинский обыватель до сих пор не определился с тем, кто живет на оккупированных территориях – заложники аннексии или ее архитекторы. Если заложники – траур должен быть. Если архитекторы – возможны варианты.

Ругаться с общественным мнением – все равно, что пытаться высечь море. Общественное мнение напоминает стихию – оно по природе своей обречено быть противоречивым, порой истеричным и не всегда рациональным. В конце концов, это социальные сети – порой очень много нелепостей говорится людьми только из желания сказать что-то новое.

Но с государственных институтов спрос иной. Просто потому, что на фоне коллективного бессознательного они олицетворяют то самое рацио, которое должно принимать решения не под влиянием эмоций.

И в этом смысле необъявленный траур – это история про два неотправленных сигнала. Один из которых мог быть услышан в самом Крыму. Для которого трагедия стала безусловным шоком. В рамках которого любое публичное сопереживание никогда не будет лишним.

А второй сигнал мог быть послан «вовне». Иным государствам и их гражданам, которые следят за судьбой оккупированных украинских территорий в фоновом режиме. Куда нести цветы? Кому выражать сочувствие? С кем солидаризироваться в момент трагедии?

Крым остался на периферии общественного внимания в Украине. Его даже нет в повестке кандидатов в президенты. Что неудивительно – число переселенцев с Донбасса идет на сотни тысяч, а из Крыма – лишь на десятки. Политтехнологи не видят в крымской повестке ресурс, а потому предпочитают игнорировать.

Но в том и штука, что это вопрос не про инструментальность. Это вопрос про ответственность. Киев не может влиять на крымскую повседневность, но он может о ней помнить. Может приструнить пергидрольный произвол в миграционной службе. Навести порядок на админгранице. Четко проговорить, как жить на оккупированных территориях так, чтобы не нарушать украинских законов. Все то немногое, что стоит дешево, а ценится дорого.

Просто потому, что это тест на зрелость. Часть того самого экзамена, который украинское государство сдает уже пятый год подряд.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

В Киев приехала делегация из РФ, чтобы поделить квоты на вылов рыбы в Азовском море

Сегодня в Киеве проходит заседание украинского-российской комиссии по вопросам рыболовства в Азовском море. Об этом сообщил постоянный представитель президента в Автономной Республике Крым Борис Бабин, передает «Громадське радио».

Бабин отметил, что в совещании с российской стороны принимают участие представители пограничной службы ФСБ России, а с украинской - представители Министерства иностранных дел и Министерства юстиции. С украинской стороны - первый заместитель Бориса Бабина.

Он объясняет, что распределение квот на рыбалку происходит в рамках действия соглашения с РФ от 1993 года. Вместе с МИДе и Минюстом велась работа над прекращением работы соглашения, но безуспешно.

«Мы провели несколько совещаний и внесли следующие требования на заседание этой комиссии, в частности вопрос неправомерной передачи россиянами квот крымским рыболовным структурам с нарушением этого соглашения. Вопрос милитаризации Азова и влияние на экологию, вопросы технического состояния российских судов, которые вылавливают рыбу, вопрос так называемых научных исследований, похищенных рыбаков. Это все мы требовали включить в повестку дня комиссии», - говорит Бабин.

По его словам, Кабмин и СБУ проинформированы о необходимости реагирования.

«За такой формат МИД, Минюст и Держрибагенство. В таких условиях мы не ожидаем разрыва договора. Уполномоченные органы госвласти удовлетворяет такое положение дел», - говорит Бабин.

В случае прекращения действия соглашения украинские рыбаки смогут работать в акватории Азовского моря, определенной СНБО, под наблюдением пограничников.

Однако, по словам Бабина, требования представительства президента в повестку дня не внесли.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

 

[Pauk]

Александр Коваленко: Румыния прикрывает “крымскую лавочку” для своих судовладельцев

Не для кого не секрет, что значительная часть судов, которые сейчас заходят в порты оккупированного Крыма, по сути, осуществляют контрабанду. И среди таковых есть и представители стран не просто из состава Европейского Союза, но и соседствующие с Украиной. В частности, речь идет о Румынии.

Между тем, официальный Бухарест более не намерен терпеть противоправные действия РФ, которая, контрабандным путем втягивает румынские суда в порты оккупированного Крыма.

Благодаря достигнутым ранее договоренностям между Украиной и Румынией о сотрудничестве в военно-морской сфере, которые стали следствием резкой активизации деятельности ЧМФ РФ в акваториях Черного и Азовского морей, Бухарест намерен стать своеобразным форпостом для ЕС в регионе.

Как известно, глава МИД Румынии Теодор Мелешкану (который в прошлом занимал должность главы Службы внешней разведки Румынии) не так давно назвал действия России в Черном море испытанием “новейших методов агрессии при помощи современных технологий”. Кроме того, именно он инициировал программу по борьбе с незаконными румынскими грузопотоками в закрытые порты оккупированного Крыма, которые осуществлялись без согласия и уведомлений румынского правительства с подачи пророссийских сил в самой Румынии.

Согласно данным румынских спецслужб, Кремль использует судопотоки через закрытые порты аннексированного полуострова для переправки в страны ЕС незаконных мигрантов, а так же переброски оружия, наркотических средств и психотропных веществ. Теперь же эти потоки с румынской стороны будут перекрыты, а вовлечение румынских операторов контрабандные схемы Кремля преследоваться по закону.

На сегодняшний день прокуратура Румынии и служба безопасности портов выяснили, что румынских судовладельцев и операторов активно использовала фирма Johar Shipping, которая де-факто принадлежит семейству Башара Асада.

Фактическим собственником Johar Shipping является Хасан Джохар, находящийся под покровительством клана Асада. Сама же фирма осуществляла продажу суден, которые после формальной смены владельца на ISM Group Ltd., были задействованы в организации поставок морским путем оружия из Ливии в Сирию, нелегальных мигрантов в Европу из Сирии и Турции. Но, что немаловажно, именно эта компания несет ответственность за переброску компонентов химического оружия по маршруту Тартус-Феодосия судном “NADALINA”.

Что же, действия румынской стороны в этом вопросе не могут не радовать. Ведь лишь сообща мы можем противостоять такому коварному противнику как россия (страна-террорист), использующему все ресурсы не для развития и созидания, а разрушения. И пример Румынии, уверен, станет показательным и для других стран НАТО, так или иначе, но вовлеченных в коррупционные и контрабандные схемы Кремля.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

У Болгарії затримали судно із окупованого Криму під українським прапором

У порту болгарського міста Бургас затримали судно "Шельф-Південь", яке прямувало з окупованого Криму під українським прапором та з підробленими документами.

Корабель перебуває у власності громадянки РФ, але для обходу європейських і українських санкцій продовжувало використовувати український прапор, отриманий ще до анексії півострова, повідомляє "Чорноморська безпека".

При цьому воно не перебуває під технічним наглядом Регістру судноплавства України від 2011 року, але виходило в рейси до окупованого Криму за підробленими судовим документам.

За даними автоматичних ідентифікаційних систем, судно у вересні поточного року проходило обслуговування в закритому морському порту Ялти, куди заходило також під прапором України.

"Шельф-Південь" також заходив до Ялти 3 липня 2018 року, надавши копії суднових документів, яких, за інформацією Реєстру судноплавства України, немає в базах даних і, судячи з усього, вони мають численні ознаки підробок.

"Ми бачимо приклад спроби, з одного боку, дискредитувати Реєстр судноплавства України, а з іншого - вбити клин між нами і західними партнерами, представляючи уявні заходи "українських суден" в закриті порти Криму за підробленими документами", - йдеться у повідомленні.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

 

[Pauk]

Азовський судноремонтний завод повертають до державної власності

Кабінет Міністрів України прийняв рішення повернути Азовський судноремонтний завод з приватної у державну власність

З метою прискорення повернення підприємства до державної власності на завод разом з губернатором прибуло керівництво Фонду Держмайна, а також керівник створеного у травні 2018 державного підприємства “АСРЗ”.

Передає Національний Промисловий Портал, з посиланням на міський портал Маріуполя.

З 2016 у ТОВ “СРЗ”, яке орендувало цілісний майновий комплекс з 2003 року у Фонд держмайна, закінчився договір. Проте, протягом двох років підприємство не тільки не припиняло роботу, а й продовжувало платити оренду та укладати контракти.

Згідно з нормою, прописаної в Господарському кодексі України, договір про оренду підприємства продовжує свою дію до моменту створення акту про прийом-передачу того, що знаходилося оренді. Поки такого немає, підприємство – орендар цілісного майнового комплексу продовжує використовувати виробничі потужності. На даний момент підприємство працює практично на повну потужність та забезпечено замовленнями до березня.

Сподіваюся, після передачі держава визначить подальшу долю підприємства, – заявив директор недавно створеного ДП “АСРЗ” Ігор Решетов

За підсумками наради з губернатором була досягнута домовленість про те, що керівництво ТОВ “СРЗ” надасть доступ представникам ДП “АСРЗ”, яке знаходиться на території підприємства.

Крім того, мова йшла також про те, щоб підприємство-арендатор більше не підписувало довгострокових договорів на виконання робіт, а всі наявні контракти завершило в березні 2019.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі