🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
27.08.14 вторжение войск РФ
🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус:
Offline
Реєстрація: 24.02.2014
Повідом.: 13620
Реєстрація: 24.02.2014
Повідом.: 13620
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180702
Может быть.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180703
Выборы
Мы всё ближе к выборам, а значит ближе к потокам лжи и манипуляций от кандидатов. Тренируйте критическое мышление и готовьтесь
Автор: Tanya Adams
Итак, уважаемая электоратная единица, послушай немного очевидного простым языком.
Конституцией гарантировано право голоса для любого, взрослого гражданина. То есть один раз в несколько лет ты становишься тем маленьким, но важным пикселем, который поможет нарисовать нужную картинку.
В этот момент времени тебя начинают плющить гигабайты информации, тонны листовок, квадратные километры билл-бордов, часы телепрограмм, гектары белоснежных улыбок и умных лиц. Каждому кандидату нужно убедить именно тебя, что именно он оптимальным образом представит твои интересы на тех олимпах, куда тебе зась.
Каждый кандидат будет много и умело говорить. Работа у него такая. Всё произносимое можно разделить на две группы:
непроверяемые обещания на будущее;
проверяемые факты из прошлого.
Обещания будут у всех примерно одинаковые. Мир, стабильность, благополучие, за всё хорошее против всей @уйни(с)
Тут важно понять фундаментальную разницу между «что будет сделано» и «как это будет сделано».
Пример на пальцах.
У тебя, нидайбог, разворотило ногу, хлещет кровь, жизненные показатели падают.
Тут такая я, в белом, конечно:
— Я могу тебе помочь, я прекращу твою боль!
Клёво? Клёво. На первый взгляд.
А теперь давай разберём, КАК именно я могу это сделать.
1. Я могу влить в тебя ведро наркоты. Больно не будет, я выполнила своё обещание. Но ты по-прежнему умираешь.
2. Я могу ампутировать ногу и через какое-то время боль уйдёт. Я снова выполнила своё обещание, но ты — калека.
3. Я могу найти гору бабла и специалистов, тебя будут оперировать, выращивать кости, сшивать нервы и сосуды, снова оперировать. Долго, дорого, мучительно. И при удачном раскладе боли не будет, и ты будешь целым, здоровым.
4. Ну и в конце концов я могу просто воткнуть тебе в сердце что-нибудь колющее. И через пару минут больно уже не будет. Я снова выполнила своё обещание.
Смекаешь?
То есть когда тебе обещают дешёвую коммуналку, чемодан денег, мир в стране и полный соцпакет, заморочься на тему, а как же это будет сделано? Алгоритм, схема, механизм. Мало видеть цель, важно видеть путь к цели.
Что такое, например, «мир в стране»? Это когда мы победим врага, вернём назад отжатое, рассадим по тюрьмам всех заслуживших это? Или когда мы прекратим бороться и станем провинцией большой, постоянно воюющей и нищей империи? Империи, которая живёт вопреки всем правилам цивилизованного прогрессивного мира.
Для того, кого последний вариант вполне устроит, нагугли, например:
Посмотри, как именно живёт российская провинция. Это не пропаганда для нашего внутреннего использования. Это снимал русский для русских.
Нагуглил? Посмотрел? Ты хочешь ТАК жить?
Если да — напиши мне, я подарю тебе билет на поезд.
Если нет — хорошенько подумай, что вкладывает в слово «мир» конкретный кандидат. Это очень опасное слово накануне выборов.
Вот просто бери предвыборное обещание и пиши себе на листике по пунктам — как именно возможно его выполнить. Ты же умный, ты комменты пишешь, ты учишь Пороха управлять, хирурга оперировать, а солдата — воевать. Сделай для себя и своих детей такую малость — продумай своё решение.
Нет, если что-то отберут у олигархов, тебе это отобранное никто не даст. Это было уже — отобрать у богатых, отдать бедным. Нагугли, чем всё это заканчивалось ВСЕГДА. Террором, голодом и сменой элит. Всё.
Нет, дешёвого газа не может быть бесплатно. Бесплатно бывает только триппер, и то не всегда. Если у тебя есть курица, ты захочешь за неё свитер, пачку порошка или лояльность. Даже услуга, которую вам безвозмездно оказывает друг, заключает в себе необходимость отплатить взаимностью при случае.
Нет, «военное положение» — это не то, что тебе придумалось в это время суток, пока Сатурн в Овне, а конкретный список действий. И последствий для пересичного. Изучи, у тебя же голова не для красоты. Хотя без неё, конечно, не очень красиво…
А если уж твоих интеллектуальных мощностей для анализа маловато, можно выбрать другой путь. Путь детектора лжи. То есть проверить то, что говорит кандидат. Это же очень важно.
Если человек считает возможным лгать тебе в лицо о том, что можно проверить парой кликов, значит, он тебя считает либо идиотом, либо быдлом.
Это раньше в почтовый ящик запихивали газету, и это был тот единственный доступный информационный максимум.
Сейчас у тебя есть аж целый Гугл. В нём есть всё. Попробуй, тебе понравится!
И снова пример на пальцах. Вот прямая речь кандидата Гриценко.
«Я хочу, чтобы люди поняли одну простую вещь — не нужно бояться авторитарного режима. Это не диктатура, которая массово подавляет права и свободы людей. Авторитаризм имеет однокоренное слово — авторитет. Просвещённый авторитаризм выводит страну на новый, более высокий уровень и экономики, и на её основе — демократии». ©
Прочитали?
Что сейчас произошло?
Анатолий дал вам некий термин и объяснил его для тех, кто не в курсе. Причём объяснил в стиле «Та всё нормально, пацаны, авторитаризм — это клёво, это от слова «авторитет», он выводит страну…» и ещё демократию втулил лёгким движением руки.
Всегда запоминается последняя фраза ©
Но если нагуглить слово «авторитаризм», первой же ссылкой вы увидите совсем не то, что сказал нам вельмишановний Гриценко.
Авторитаризм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено.
То есть пан Гриценко тупо сбрехал. Ради своих корытных-корыстных интересов. Причем сбрехал прямолинейно, явно. Сбрехал, убеждённый, что вы, дорогой мой соотечественник, — тупой и ленивый лох. Лох, который не проверит достоверность слов пана Гриценка, а молча съест его брехню с лопаты.
Почитайте за авторитаризм, там много интересного. Почитали? Вы хотите теперь Гриценка у руля на 4 года? Уже нет?
Я добилась желаемого.
А вы проверили МЕНЯ? Я придумала эту цитату, чтоб опорочить честное имя Анатолия? Нашла её в сомнительном источнике? Или это реальная цитата кандидата в президенты? В президенты страны, которая свой путь к демократии буквальным образом поливает кровью лучших?
Или вот моя любимая женщина Юля Владимировна. Врёт чаще, чем дышит.
Когда обсуждался мораторий на землю, Юля сообщила в качестве наглядного примера, что в Германии торгуется 1% сельхозземли. И что гектар стоит около 70 к евро.
Легко же проверить на самом деле. Враньё.
Германия — треть с/х земель в частной собственности, 32,3 к за гектар; Австрия — половина, цена около 40к за га; Голландия — 90%; Швейцария 100%, земля одна из самых дорогих в Европе, 70к, её мало.
То есть баба Юля берёт и врёт.
Вам для чего нужен президент, держащий вас за лохов? Чтобы что?
Слушайте, проверяйте, думайте!
Право голоса — это обязанность сделать не просто выбор. Обдуманный, осознанный выбор.
Одна галочка в клеточке вполне может стать той соломинкой, под которой таки подохнет наш несчастный тощий верблюд в потёртом бронике. Который только-только стал на ноги вставать.
А если тебе лениво думать, проверять, анализировать, просто останься дома. Это тоже выбор.
Потому что пусть лучше решит что-то десяток думающих людей, чем сотня просто воткнувших галочку по принципу «бо у церкві сказали, що то добра людина» или «такой представительный мужчина не может быть мошенником».
Мы всё ближе к выборам, а значит ближе к потокам лжи и манипуляций от кандидатов. Тренируйте критическое мышление и готовьтесь
Автор: Tanya Adams
Итак, уважаемая электоратная единица, послушай немного очевидного простым языком.
Конституцией гарантировано право голоса для любого, взрослого гражданина. То есть один раз в несколько лет ты становишься тем маленьким, но важным пикселем, который поможет нарисовать нужную картинку.
В этот момент времени тебя начинают плющить гигабайты информации, тонны листовок, квадратные километры билл-бордов, часы телепрограмм, гектары белоснежных улыбок и умных лиц. Каждому кандидату нужно убедить именно тебя, что именно он оптимальным образом представит твои интересы на тех олимпах, куда тебе зась.
Каждый кандидат будет много и умело говорить. Работа у него такая. Всё произносимое можно разделить на две группы:
непроверяемые обещания на будущее;
проверяемые факты из прошлого.
Обещания будут у всех примерно одинаковые. Мир, стабильность, благополучие, за всё хорошее против всей @уйни(с)
Тут важно понять фундаментальную разницу между «что будет сделано» и «как это будет сделано».
Пример на пальцах.
У тебя, нидайбог, разворотило ногу, хлещет кровь, жизненные показатели падают.
Тут такая я, в белом, конечно:
— Я могу тебе помочь, я прекращу твою боль!
Клёво? Клёво. На первый взгляд.
А теперь давай разберём, КАК именно я могу это сделать.
1. Я могу влить в тебя ведро наркоты. Больно не будет, я выполнила своё обещание. Но ты по-прежнему умираешь.
2. Я могу ампутировать ногу и через какое-то время боль уйдёт. Я снова выполнила своё обещание, но ты — калека.
3. Я могу найти гору бабла и специалистов, тебя будут оперировать, выращивать кости, сшивать нервы и сосуды, снова оперировать. Долго, дорого, мучительно. И при удачном раскладе боли не будет, и ты будешь целым, здоровым.
4. Ну и в конце концов я могу просто воткнуть тебе в сердце что-нибудь колющее. И через пару минут больно уже не будет. Я снова выполнила своё обещание.
Смекаешь?
То есть когда тебе обещают дешёвую коммуналку, чемодан денег, мир в стране и полный соцпакет, заморочься на тему, а как же это будет сделано? Алгоритм, схема, механизм. Мало видеть цель, важно видеть путь к цели.
Что такое, например, «мир в стране»? Это когда мы победим врага, вернём назад отжатое, рассадим по тюрьмам всех заслуживших это? Или когда мы прекратим бороться и станем провинцией большой, постоянно воюющей и нищей империи? Империи, которая живёт вопреки всем правилам цивилизованного прогрессивного мира.
Для того, кого последний вариант вполне устроит, нагугли, например:
Посмотри, как именно живёт российская провинция. Это не пропаганда для нашего внутреннего использования. Это снимал русский для русских.
Нагуглил? Посмотрел? Ты хочешь ТАК жить?
Если да — напиши мне, я подарю тебе билет на поезд.
Если нет — хорошенько подумай, что вкладывает в слово «мир» конкретный кандидат. Это очень опасное слово накануне выборов.
Вот просто бери предвыборное обещание и пиши себе на листике по пунктам — как именно возможно его выполнить. Ты же умный, ты комменты пишешь, ты учишь Пороха управлять, хирурга оперировать, а солдата — воевать. Сделай для себя и своих детей такую малость — продумай своё решение.
Нет, если что-то отберут у олигархов, тебе это отобранное никто не даст. Это было уже — отобрать у богатых, отдать бедным. Нагугли, чем всё это заканчивалось ВСЕГДА. Террором, голодом и сменой элит. Всё.
Нет, дешёвого газа не может быть бесплатно. Бесплатно бывает только триппер, и то не всегда. Если у тебя есть курица, ты захочешь за неё свитер, пачку порошка или лояльность. Даже услуга, которую вам безвозмездно оказывает друг, заключает в себе необходимость отплатить взаимностью при случае.
Нет, «военное положение» — это не то, что тебе придумалось в это время суток, пока Сатурн в Овне, а конкретный список действий. И последствий для пересичного. Изучи, у тебя же голова не для красоты. Хотя без неё, конечно, не очень красиво…
А если уж твоих интеллектуальных мощностей для анализа маловато, можно выбрать другой путь. Путь детектора лжи. То есть проверить то, что говорит кандидат. Это же очень важно.
Если человек считает возможным лгать тебе в лицо о том, что можно проверить парой кликов, значит, он тебя считает либо идиотом, либо быдлом.
Это раньше в почтовый ящик запихивали газету, и это был тот единственный доступный информационный максимум.
Сейчас у тебя есть аж целый Гугл. В нём есть всё. Попробуй, тебе понравится!
И снова пример на пальцах. Вот прямая речь кандидата Гриценко.
«Я хочу, чтобы люди поняли одну простую вещь — не нужно бояться авторитарного режима. Это не диктатура, которая массово подавляет права и свободы людей. Авторитаризм имеет однокоренное слово — авторитет. Просвещённый авторитаризм выводит страну на новый, более высокий уровень и экономики, и на её основе — демократии». ©
Прочитали?
Что сейчас произошло?
Анатолий дал вам некий термин и объяснил его для тех, кто не в курсе. Причём объяснил в стиле «Та всё нормально, пацаны, авторитаризм — это клёво, это от слова «авторитет», он выводит страну…» и ещё демократию втулил лёгким движением руки.
Всегда запоминается последняя фраза ©
Но если нагуглить слово «авторитаризм», первой же ссылкой вы увидите совсем не то, что сказал нам вельмишановний Гриценко.
Авторитаризм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено.
То есть пан Гриценко тупо сбрехал. Ради своих корытных-корыстных интересов. Причем сбрехал прямолинейно, явно. Сбрехал, убеждённый, что вы, дорогой мой соотечественник, — тупой и ленивый лох. Лох, который не проверит достоверность слов пана Гриценка, а молча съест его брехню с лопаты.
Почитайте за авторитаризм, там много интересного. Почитали? Вы хотите теперь Гриценка у руля на 4 года? Уже нет?
Я добилась желаемого.
А вы проверили МЕНЯ? Я придумала эту цитату, чтоб опорочить честное имя Анатолия? Нашла её в сомнительном источнике? Или это реальная цитата кандидата в президенты? В президенты страны, которая свой путь к демократии буквальным образом поливает кровью лучших?
Или вот моя любимая женщина Юля Владимировна. Врёт чаще, чем дышит.
Когда обсуждался мораторий на землю, Юля сообщила в качестве наглядного примера, что в Германии торгуется 1% сельхозземли. И что гектар стоит около 70 к евро.
Легко же проверить на самом деле. Враньё.
Германия — треть с/х земель в частной собственности, 32,3 к за гектар; Австрия — половина, цена около 40к за га; Голландия — 90%; Швейцария 100%, земля одна из самых дорогих в Европе, 70к, её мало.
То есть баба Юля берёт и врёт.
Вам для чего нужен президент, держащий вас за лохов? Чтобы что?
Слушайте, проверяйте, думайте!
Право голоса — это обязанность сделать не просто выбор. Обдуманный, осознанный выбор.
Одна галочка в клеточке вполне может стать той соломинкой, под которой таки подохнет наш несчастный тощий верблюд в потёртом бронике. Который только-только стал на ноги вставать.
А если тебе лениво думать, проверять, анализировать, просто останься дома. Это тоже выбор.
Потому что пусть лучше решит что-то десяток думающих людей, чем сотня просто воткнувших галочку по принципу «бо у церкві сказали, що то добра людина» или «такой представительный мужчина не может быть мошенником».
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180704
Соцмережі: тихі бої
Чому не припиняються спроби перетворити соціальні мережі на зброю
Попри гучні скандали, спроби втручання в діяльність найпопулярніших соціальних мереж не припиняються. Цьому не заважають і розслідування справи компанії Cambridge Analytica, яка використовувала приватну інформацію користувачів Facebook. Не припиняються вони й після заслуховувань керівника найпопулярнішої у світі соціальної мережі в Сенаті США або Європарламенті. Так, звичайно, майже всі компанії оголосили про зміни у своїх політиках безпеки, пообіцяли посилити боротьбу з виявами пропаганди та фейковими акаунтами (як-от Twitter, що нещодавно здійснив чергову хвилю видалення штучних користувачів, яких у травні й червні набралося понад 70 млн). Проте на практиці зробити це вкрай складно. Росія вміло користається слабостями демократичного Заходу, оголошуючи будь-які спроби керівництва соцмереж наступом на свободу слова та неприпустимою цензурою. Водночас, як і завжди, керуючись подвійними стандартами, намагається придушити незручні голоси.
Утім, вплив чиниться й на складніших, а від того менш помітних рівнях. Нещодавно з повідомлень мас-медіа стало відомо про те, що Facebook не повністю змінив деякі налаштування безпеки. Це потенційно могло призвести до витоку персональних даних користувачів. Ідеться про зміни в налаштуванні так званого прикладного програмного інтерфейсу (Application Programming Interface, API), тобто, простіше кажучи, заздалегідь створеного набору стандартних функцій, завдяки яким відбувається взаємодія зовнішніх програм і соцмережі. Зазвичай ці інструменти створюють самі власники ресурсу (операційної системи, сайта тощо), щоб допомогти програмістам, які пишуть до них програми. Так досягаються сумісність систем та коректність відображення і значно заощаджується час. Проте водночас у такий спосіб компанія — власниця ресурсу розкриває частину своїх даних, що може бути використано в злочинних цілях.
Саме для уникнення таких випадків Facebook ще у 2014 році оголосив про внесення змін в елементи своїх API, щоб не допустити збір даних про користувачів сторонніми програмами. Але, попри це, деякі програми стали винятком із правил. Про це повідомили в спеціальному звіті керівництва соцмережі, що був підготовлений у червні цього року для Комітету з енергетики та комерції Палати представників Конгресу США. Facebook визнав, що деякі розробники дістали відтермінування змін API. Так вони мали налаштувати свої програми відповідно до нових вимог соцмережі. Сама компанія у звіті говорить про «невелику кількість» розробників. У реальності йдеться про 61 фірму, яка отримала «канікули» до травня 2015 року. Серед них поважні бренди зі світу автомобілебудування чи всесвітньо відомі виробники спортивного одягу, мас-медіа та розважальні сервіси. Втім, у списку є щонайменше одна дуже цікава компанія — *******, російський інтернет-гігант, серед найвагоміших активів якого, наприклад, соцмережі «ВКонтакте», «Одноклассники», «Мой Мир», їхні польські, литовські й латвійські аналоги One та Nasza Klasa, месенджер ICQ, сервіс інтернет-статистики Liveinternet. Крім того, станом на 2016 рік компанія володіла частками українських порталів Finance.ua, Nadavi.ua та пошуковиком Meta.ua. Про зв’язок російських соцмереж зі спецслужбами та їхню роль у роздмухуванні війни на Сході України вже написано достатньо. Варто лише зазначити, що серед ключових власників ******* є олігарх Алішер Усманов, якого називають особистим другом Путіна. З липня 2014 року Усманов став контролюючим акціонером ******* Group.
Офіційно Facebook говорить про нетривалий виняток із правил для ******* і певні обмеження доступу, згідно з якими російські програми могли переглядати тільки список друзів користувача й начебто не могли збирати дані про вподобання та інтереси. Однак визнає, що такий доступ мало близько сотні інших програм російського інтернет-гіганта, які працювали до змін у політиці безпеки, деякі з них почали функціонування ще у 2009-му. Крім того, у звіті для конгресменів заперечується співпраця з російськими державними органами: офіційно компанія не відповіла на 34 запити Кремля, які отримала з 2013 по 2017 рік. Для посилення безпеки вона проводить перевірку своїх даних. І хоча на сьогодні внутрішні аудити не показали ознак зловживань із боку *******, керівництво соцмережі не може точно сказати, до яких саме даних і в яких обсягах був доступ, а також скільки інших зовнішніх компаній могло отримати персональні дані користувачів.
Історія із Facebook стає ще цікавішою, коли звернутися до персоналій. У компанії є підрозділ, який відповідає за реалізацію політики мережі (так офіційно називаються стандарти спільноти, за порушення яких можна дістати блокування). Він має кілька офісів за регіонами. Наприклад, одне з представництв опікується країнами СНД, зокрема Росією та Україною. Поміж керівників саме цього підрозділу є росіянка Ульяна Зініна. І хоча нині вона обіймає посаду у Facebook, російські джерела називають її то директором із взаємодії з органами державної влади РФ, то позаштатним радником у різних державних органах. Вона брала участь у комісіях із питань розвитку телекомунікацій та інтернету в Росії. До роботи в соцмережі була головним спеціалістом у Міністерстві інформаційних технологій та зв’язку РФ. Певний час працювала в компаніях «Яндекс» та Microsoft Russia. Між іншим, Зініна активно виступає за кордоном із доповідями з питань безпеки в соцмережі. Напевно, цього вона змогла навчитися в Комісії з інформаційної безпеки та кіберзлочинності при Російській асоціації електронних комунікацій. І тепер під її управлінням відбувається моніторинг порушень правил користування Facebook. Певним чином початок роботи Зініної збігається з хвилею блокування українських активістів, про які Тиждень уже писав (див. «Бан в одні ворота», № 16/2018). Таке покарання було застосоване проти українців і за поширення плакатів Андрія Єрмоленка, присвячених ЧС-2018, а також після флешмобу з оцінювання сторінки FIFA. Врятувати позитивний імідж чемпіонату без згадок про незручних політв’язнів для російської влади було надзвичайно важливо, тому були застосовані всі доступні методи.
Розстановка «своїх» людей для сучасної Росії практика не нова. Достатньо згадати Ґергарда Шредера, якому подарували посаду в Газпромі та Nord Stream AG, а також кишенькових політиків на кшталт Марін Ле Пен чи німецької партії «Альтернатива для Німеччини». Тому складно уявити випадковість потрапляння Зініної на таку цікаву посаду, яка відкриває можливості для контролю українського сегмента мережі. Так само важко повірити в нібито неупереджену Феміду у Facebook. Тим часом Україні вже зараз можна вставати в чергу з країн, у вибори яких втручалася Росія. Адже всі необхідні інструменти для цього є. Завдяки доступу до персональних даних про друзів і вподобань у Facebook можна сформувати спільноти за інтересами для вкидання потрібних повідомлень та коригування електоральних уподобань. А за допомогою блокування та видалення публікацій змусити замовкнути критиків із тверезим розумом. Попри всю непомітність, ця тиха війна вже триває. Хто в ній буде переможцем, побачимо вже за кілька місяців
Автор: Юрій Лапаєв
Матеріал друкованого видання № 30 (558) від 26 липня
Чому не припиняються спроби перетворити соціальні мережі на зброю
Попри гучні скандали, спроби втручання в діяльність найпопулярніших соціальних мереж не припиняються. Цьому не заважають і розслідування справи компанії Cambridge Analytica, яка використовувала приватну інформацію користувачів Facebook. Не припиняються вони й після заслуховувань керівника найпопулярнішої у світі соціальної мережі в Сенаті США або Європарламенті. Так, звичайно, майже всі компанії оголосили про зміни у своїх політиках безпеки, пообіцяли посилити боротьбу з виявами пропаганди та фейковими акаунтами (як-от Twitter, що нещодавно здійснив чергову хвилю видалення штучних користувачів, яких у травні й червні набралося понад 70 млн). Проте на практиці зробити це вкрай складно. Росія вміло користається слабостями демократичного Заходу, оголошуючи будь-які спроби керівництва соцмереж наступом на свободу слова та неприпустимою цензурою. Водночас, як і завжди, керуючись подвійними стандартами, намагається придушити незручні голоси.
Утім, вплив чиниться й на складніших, а від того менш помітних рівнях. Нещодавно з повідомлень мас-медіа стало відомо про те, що Facebook не повністю змінив деякі налаштування безпеки. Це потенційно могло призвести до витоку персональних даних користувачів. Ідеться про зміни в налаштуванні так званого прикладного програмного інтерфейсу (Application Programming Interface, API), тобто, простіше кажучи, заздалегідь створеного набору стандартних функцій, завдяки яким відбувається взаємодія зовнішніх програм і соцмережі. Зазвичай ці інструменти створюють самі власники ресурсу (операційної системи, сайта тощо), щоб допомогти програмістам, які пишуть до них програми. Так досягаються сумісність систем та коректність відображення і значно заощаджується час. Проте водночас у такий спосіб компанія — власниця ресурсу розкриває частину своїх даних, що може бути використано в злочинних цілях.
Саме для уникнення таких випадків Facebook ще у 2014 році оголосив про внесення змін в елементи своїх API, щоб не допустити збір даних про користувачів сторонніми програмами. Але, попри це, деякі програми стали винятком із правил. Про це повідомили в спеціальному звіті керівництва соцмережі, що був підготовлений у червні цього року для Комітету з енергетики та комерції Палати представників Конгресу США. Facebook визнав, що деякі розробники дістали відтермінування змін API. Так вони мали налаштувати свої програми відповідно до нових вимог соцмережі. Сама компанія у звіті говорить про «невелику кількість» розробників. У реальності йдеться про 61 фірму, яка отримала «канікули» до травня 2015 року. Серед них поважні бренди зі світу автомобілебудування чи всесвітньо відомі виробники спортивного одягу, мас-медіа та розважальні сервіси. Втім, у списку є щонайменше одна дуже цікава компанія — *******, російський інтернет-гігант, серед найвагоміших активів якого, наприклад, соцмережі «ВКонтакте», «Одноклассники», «Мой Мир», їхні польські, литовські й латвійські аналоги One та Nasza Klasa, месенджер ICQ, сервіс інтернет-статистики Liveinternet. Крім того, станом на 2016 рік компанія володіла частками українських порталів Finance.ua, Nadavi.ua та пошуковиком Meta.ua. Про зв’язок російських соцмереж зі спецслужбами та їхню роль у роздмухуванні війни на Сході України вже написано достатньо. Варто лише зазначити, що серед ключових власників ******* є олігарх Алішер Усманов, якого називають особистим другом Путіна. З липня 2014 року Усманов став контролюючим акціонером ******* Group.
Офіційно Facebook говорить про нетривалий виняток із правил для ******* і певні обмеження доступу, згідно з якими російські програми могли переглядати тільки список друзів користувача й начебто не могли збирати дані про вподобання та інтереси. Однак визнає, що такий доступ мало близько сотні інших програм російського інтернет-гіганта, які працювали до змін у політиці безпеки, деякі з них почали функціонування ще у 2009-му. Крім того, у звіті для конгресменів заперечується співпраця з російськими державними органами: офіційно компанія не відповіла на 34 запити Кремля, які отримала з 2013 по 2017 рік. Для посилення безпеки вона проводить перевірку своїх даних. І хоча на сьогодні внутрішні аудити не показали ознак зловживань із боку *******, керівництво соцмережі не може точно сказати, до яких саме даних і в яких обсягах був доступ, а також скільки інших зовнішніх компаній могло отримати персональні дані користувачів.
Історія із Facebook стає ще цікавішою, коли звернутися до персоналій. У компанії є підрозділ, який відповідає за реалізацію політики мережі (так офіційно називаються стандарти спільноти, за порушення яких можна дістати блокування). Він має кілька офісів за регіонами. Наприклад, одне з представництв опікується країнами СНД, зокрема Росією та Україною. Поміж керівників саме цього підрозділу є росіянка Ульяна Зініна. І хоча нині вона обіймає посаду у Facebook, російські джерела називають її то директором із взаємодії з органами державної влади РФ, то позаштатним радником у різних державних органах. Вона брала участь у комісіях із питань розвитку телекомунікацій та інтернету в Росії. До роботи в соцмережі була головним спеціалістом у Міністерстві інформаційних технологій та зв’язку РФ. Певний час працювала в компаніях «Яндекс» та Microsoft Russia. Між іншим, Зініна активно виступає за кордоном із доповідями з питань безпеки в соцмережі. Напевно, цього вона змогла навчитися в Комісії з інформаційної безпеки та кіберзлочинності при Російській асоціації електронних комунікацій. І тепер під її управлінням відбувається моніторинг порушень правил користування Facebook. Певним чином початок роботи Зініної збігається з хвилею блокування українських активістів, про які Тиждень уже писав (див. «Бан в одні ворота», № 16/2018). Таке покарання було застосоване проти українців і за поширення плакатів Андрія Єрмоленка, присвячених ЧС-2018, а також після флешмобу з оцінювання сторінки FIFA. Врятувати позитивний імідж чемпіонату без згадок про незручних політв’язнів для російської влади було надзвичайно важливо, тому були застосовані всі доступні методи.
Розстановка «своїх» людей для сучасної Росії практика не нова. Достатньо згадати Ґергарда Шредера, якому подарували посаду в Газпромі та Nord Stream AG, а також кишенькових політиків на кшталт Марін Ле Пен чи німецької партії «Альтернатива для Німеччини». Тому складно уявити випадковість потрапляння Зініної на таку цікаву посаду, яка відкриває можливості для контролю українського сегмента мережі. Так само важко повірити в нібито неупереджену Феміду у Facebook. Тим часом Україні вже зараз можна вставати в чергу з країн, у вибори яких втручалася Росія. Адже всі необхідні інструменти для цього є. Завдяки доступу до персональних даних про друзів і вподобань у Facebook можна сформувати спільноти за інтересами для вкидання потрібних повідомлень та коригування електоральних уподобань. А за допомогою блокування та видалення публікацій змусити замовкнути критиків із тверезим розумом. Попри всю непомітність, ця тиха війна вже триває. Хто в ній буде переможцем, побачимо вже за кілька місяців
Автор: Юрій Лапаєв
Матеріал друкованого видання № 30 (558) від 26 липня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180705
Вулкан на тлі Арарату
Український фільм підкорив оскароносця
Які ж хитрі організатори міжнародного кінофестивалю «Золотий абрикос»! Чудова ідея — організовувати захід у найспекотнішу пору, у середині липня, коли не всякий гість чи учасник наважиться навіть на вулицю просто так вийти, а якщо вже вийшов і дістався до кінотеатру, то покинути залу з кондиціонером йому точно не до снаги. Хочеш не хочеш — сиди й дивись. І цікаво ж Єреваном погуляти, країною поїздити — неймовірна країна! Але як це зробити, коли температура за вікном 43 градуси зі знаком плюс?! Словом, молодці організатори.
Цього року «Золотий абрикос» був ювілейним, 15-м. Зовсім молодий, але вже зміцнілий, досвідчений, престижний. Це вам не жарт — сам Асгар Фархаді, дворазовий оскароносець («Розлучення Надера і Сімін» та «Комівояжер»), погодився стати головою журі! Поміж гостей Даррен Аронофскі, який прибув на власну ретроспективу, та Ульріх Зайдль, мегакласик світового кіно, похмурий австрійський геній. До кожного небожителя можна було підійти, поплескати по плечу й запропонувати разом надломити вірменський лаваш. Відкриття нинішнього «Золотого абрикоса» збіглося зі святкуванням у Вірменії Преображення Господнього, або Вардавара. Цього дня годиться поливати одне одного водою. Доки Аронофскі йшов від готелю до оперного театру, де відбувалася церемонія, його стільки разів облили водою, що дістався на місце він мокрим із голови до ніг. Довелося помститися — роздобути пляшку води й полити зі сцени перший ряд гостей. Щодо самих гостей сказати важко, але спостерігати за тим усім було забавно. Що ще раз доводить: демократія на «Золотому абрикосі» — другий за значущістю пункт, заради якого сюди треба їхати за першої-ліпшої можливості.
Щодо кіно, то всі 15 років воно тут традиційно сильне. Географія широка. У конкурсі Польща, Словенія, Філіппіни, Україна, Туреччина, Болгарія, Швейцарія. Іноді фестивалю закидають зайву, як комусь може здатися, прихильність до авторського кіно. І правда, жанрових фільмів на тут зазвичай не буває. Або буває, але зовсім мало. Утім, попри докори, міняти свої уподобання організатори навіть не думають. «Золотий абрикос» суворо дотримує негласно сформульованого ще на початку свого існування правила: комерційне кіно можна дивитися в кінотеатрі, по телевізору або в інтернеті, але фестиваль надто любить кіно як мистецтво, щоб розбавляти його подібними атракціонами. За комерцією не сюди. Віднині і навіки. Ймовірно, частково цим пояснюється й той факт, що народ не валить на фестивальні покази, принаймні вдень. Стійкої звички споживання кіномистецтва поки що немає на всій території колишнього СРСР. На вірменських фільмах аншлаги, на фільмах-призерах Каннського, Венеційського, Берлінського фестивалів аншлаги. На інших — десь посередині. Звісно, зали не порожні, але до аншлагу далеко.
Конкурсна програма цього року була справді потужною: жодного прохідного фільму. Таке трапляється на фестивалях класу «Б», коли організатори готові надавати екран зі зрозумілих лише їм міркувань. Тут не той випадок. Тут продумана концепція, відповідно до якої дібрано стрічки. А крім того, з урахуванням світових тенденцій. Конкурсна програма виштовхнула на поверхню тему, яка хвилює і західний світ, і азійський, і Латинську Америку: сім’я, її втрата і знаходження. Більшість конкурсних стрічок так чи інакше пов’язані з проблемою кризи родини як такої. Розумні й сумні турецькі «Метелики», суворий словенсько-італійський «Іван», на межі антиутопії болгарський «Всюдисущий» — усі вони, як і багато інших на «Золотому абрикосі», досліджують болючу тему сучасної сім’ї. Але якщо ще кілька років тому кінематограф був налаштований щодо цієї проблеми песимістично, то тепер він помітно став наближатися до усвідомлення того, що серед океану найрізноманітніших цінностей і прихильностей люди все ж таки сподіваються на сім’ю.
Вірменія — країна з трагічним недавнім минулим. Геноцид 1915 року тут не тільки пам’ятають, а й із часом дедалі більше, глибше та детальніше намагаються осмислити його. Рефлексії на тему свого минулого — необхідна умова для майбутнього процвітання нації, і вірменський кінематограф, поза сумнівом, розуміє це на підсвідомо-художньому рівні. Багато нових фільмів так чи інакше, з тим чи іншим успіхом осмислюють трагедію сторічної давності. І не тільки осмислюють і вивчають, а й доволі рішуче шукають способи національної самоідентифікації. Наприклад, документальна стрічка «Сонце не покрити брудом» розповідає про нащадків тих вірмен, які за часів геноциду вижили завдяки прийняттю ісламу. Ці люди тоді змінили вірменські імена на турецькі, їхні правнуки теж мають турецькі імена та прізвища, а вірменської мови не знають. Багато хто навіть не відає, як насправді звали їхніх дідусів і бабусь, не кажучи вже про давніші покоління. Але тепер вони поступово починають мислити себе вірменами, вчать мову, часто їздять до Вірменії, подовгу стоять на колінах перед меморіалом жертвам геноциду. Це важкий і болісний процес, адже все життя тих людей минуло в Туреччині, фактично вони турки. Але кров предків, буває, кличе так голосно, що ослухатися її вірменські молоді люди, які народилися й живуть турками, не можуть.
Вочевидь, замало часу минуло після трагедії. І аж ніяк не всі вірмени готові шукати способи примирення. Чимало спостерігачів обурені тим, що «Золотий абрикос» надто шанує турецьке кіно, виявляючи, на думку одного відомого тамтешнього блогера, «непотрібну толерантність». Мало який фестиваль обходить призами турецьких режисерів, що теж засмучує багатьох рішуче налаштованих експертів. Одностайності в цьому питанні немає. Одні вважають, що час уже шукати спільні точки, обговорювати минуле й майбутнє, інші так активно виступають проти, що часом доходить до рукоприкладства. Наприклад, торік тут побили відомого правозахисника Георгія Ваняна, який запропонував влаштувати у Вірменії фестиваль азербайджанського кіно.
Головний приз «Золотого абрикоса» отримав український фільм «Вулкан» молодого режисера Романа Бондарчука. У 2017-му його документальна стрічка «Українські шерифи» була висунута від України на «Оскара». А цьогорічний «Вулкан» щойно з великим успіхом пройшов на престижному фестивалі в Карлових Варах. Його герой — молодий, років 30 чи трохи більше, перекладач місії ОБСЄ Лукас (Сергій Степанський) — супроводжує свою групу на машині десь на Херсонщині. Унаслідок низки дивних подій він лишається в степу без грошей, без паспорта, без знайомих, без машини. Тут свої закони — закони Дикого поля. Поступово, день за днем, крок за кроком, Лукас ніби розчиняється в степу, у цьому дивному й простому житті, де люди не хочуть знати про бурхливу цивілізацію, яка десь неподалік. Тут ні в кого немає комп’ютерів з інтернетом, а мобільний телефон сприймається як забавний артефакт. Чоловіки суворі, дівчата прекрасні, і всі вони здаються казковими героями, які ненадовго матеріалізувалися з наповненого таємницею тутешнього повітря. Давні часи та сьогодення сплелися воєдино: ряди засохлих соняшників здаються застиглою ар*мією померлих предків, а герой, подорожуючи степом, повсякчас натикається на озброєних людей у камуфляжі.
«Вулкан» вартий уваги не тільки з огляду на достойний художній рівень. Він знаменує (принаймні дуже хочеться сподіватися на це) початок нової епохи в українському кіно — повернення знаменитого поетичного кінематографа, що почав свою ходу в слов’янських міфах, у творчості раннього Олександра Довженка, а потім був продовжений Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнком. Не дивно, що це сталося саме тепер. Адже поетичне кіно, головними носіями й творцями якого стали українські та грузинські кінематографісти, було покликане до життя тим духовним підйомом, що, своєю чергою, з’явився завдяки «відлизі». Легкий демократичний флер, що огорнув країну в 60-ті роки минулого століття, згустився в українському та грузинському кіно. Сьогодні, коли Україна вийшла на новий виток боротьби за свободу, очікувати появи нових сенсів у мистецтві закономірно.
У фільмі вишукано й страшно переплітаються міф і реальність, правда і вимисел. То раптом на задньому плані з’являється жіночий хор, який виконує «Пливе човен, води повен», а місцевий гультяй, шукач німецьких останків дядя Вова (Віктор Жданов) спокійно пояснює, що це міраж: колись тут втопили жіночий хор, і тепер він час від часу являється місцевим мешканцям. А ті, своєю чергою, вже звикли до нього. То герой несподівано опиняється в ямі посеред величезного безмовного поля, засадженого, наскільки можливо охопити поглядом, пониклими соняшниками. Тут, на цій землі, колись була повна чаша, колосилася пшениця, люди від душі веселилися й так само від душі працювали, а тепер тільки випалена земля й терпке повітря загадкового степу.
Ця давня вільна казка, що дихає напівзабутою міфологією, примудряється в руках Бондарчука природним чином переплести намертво поетичний дух та епічну міць.
Українське кіно все частіше і все голосніше звучить на міжнародних кінофестивалях. Кілька років тому тріумфально пройшовся світом фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», зібравши неймовірну кількість призів. Стрічки молодих українських режисерів часто запрошують у спеціальні програми Каннського фестивалю. Сергій Лозниця, який нині живе в Німеччині, цього року отримав у Каннах приз за режисуру в програмі «Особливий погляд». Його моторошнувата фантасмагорія «Донбас» здатна викликати колосальний спектр емоцій.
Так, революції в українському кіно поки що не сталося, але мистецтво зазвичай і не відроджується через революції. Потрібна довга й кропітка праця, зокрема й просвітницька, щоб усі рівні влади та бізнесу, а слідом за ними й простий глядач зрозуміли: ті величезні ресурси в кіномистецтві, якими володіє Україна, не мають права не бути реалізованими.
Автор: Катерина Барабаш
Український фільм підкорив оскароносця
Які ж хитрі організатори міжнародного кінофестивалю «Золотий абрикос»! Чудова ідея — організовувати захід у найспекотнішу пору, у середині липня, коли не всякий гість чи учасник наважиться навіть на вулицю просто так вийти, а якщо вже вийшов і дістався до кінотеатру, то покинути залу з кондиціонером йому точно не до снаги. Хочеш не хочеш — сиди й дивись. І цікаво ж Єреваном погуляти, країною поїздити — неймовірна країна! Але як це зробити, коли температура за вікном 43 градуси зі знаком плюс?! Словом, молодці організатори.
Цього року «Золотий абрикос» був ювілейним, 15-м. Зовсім молодий, але вже зміцнілий, досвідчений, престижний. Це вам не жарт — сам Асгар Фархаді, дворазовий оскароносець («Розлучення Надера і Сімін» та «Комівояжер»), погодився стати головою журі! Поміж гостей Даррен Аронофскі, який прибув на власну ретроспективу, та Ульріх Зайдль, мегакласик світового кіно, похмурий австрійський геній. До кожного небожителя можна було підійти, поплескати по плечу й запропонувати разом надломити вірменський лаваш. Відкриття нинішнього «Золотого абрикоса» збіглося зі святкуванням у Вірменії Преображення Господнього, або Вардавара. Цього дня годиться поливати одне одного водою. Доки Аронофскі йшов від готелю до оперного театру, де відбувалася церемонія, його стільки разів облили водою, що дістався на місце він мокрим із голови до ніг. Довелося помститися — роздобути пляшку води й полити зі сцени перший ряд гостей. Щодо самих гостей сказати важко, але спостерігати за тим усім було забавно. Що ще раз доводить: демократія на «Золотому абрикосі» — другий за значущістю пункт, заради якого сюди треба їхати за першої-ліпшої можливості.
Щодо кіно, то всі 15 років воно тут традиційно сильне. Географія широка. У конкурсі Польща, Словенія, Філіппіни, Україна, Туреччина, Болгарія, Швейцарія. Іноді фестивалю закидають зайву, як комусь може здатися, прихильність до авторського кіно. І правда, жанрових фільмів на тут зазвичай не буває. Або буває, але зовсім мало. Утім, попри докори, міняти свої уподобання організатори навіть не думають. «Золотий абрикос» суворо дотримує негласно сформульованого ще на початку свого існування правила: комерційне кіно можна дивитися в кінотеатрі, по телевізору або в інтернеті, але фестиваль надто любить кіно як мистецтво, щоб розбавляти його подібними атракціонами. За комерцією не сюди. Віднині і навіки. Ймовірно, частково цим пояснюється й той факт, що народ не валить на фестивальні покази, принаймні вдень. Стійкої звички споживання кіномистецтва поки що немає на всій території колишнього СРСР. На вірменських фільмах аншлаги, на фільмах-призерах Каннського, Венеційського, Берлінського фестивалів аншлаги. На інших — десь посередині. Звісно, зали не порожні, але до аншлагу далеко.
Конкурсна програма цього року була справді потужною: жодного прохідного фільму. Таке трапляється на фестивалях класу «Б», коли організатори готові надавати екран зі зрозумілих лише їм міркувань. Тут не той випадок. Тут продумана концепція, відповідно до якої дібрано стрічки. А крім того, з урахуванням світових тенденцій. Конкурсна програма виштовхнула на поверхню тему, яка хвилює і західний світ, і азійський, і Латинську Америку: сім’я, її втрата і знаходження. Більшість конкурсних стрічок так чи інакше пов’язані з проблемою кризи родини як такої. Розумні й сумні турецькі «Метелики», суворий словенсько-італійський «Іван», на межі антиутопії болгарський «Всюдисущий» — усі вони, як і багато інших на «Золотому абрикосі», досліджують болючу тему сучасної сім’ї. Але якщо ще кілька років тому кінематограф був налаштований щодо цієї проблеми песимістично, то тепер він помітно став наближатися до усвідомлення того, що серед океану найрізноманітніших цінностей і прихильностей люди все ж таки сподіваються на сім’ю.
Вірменія — країна з трагічним недавнім минулим. Геноцид 1915 року тут не тільки пам’ятають, а й із часом дедалі більше, глибше та детальніше намагаються осмислити його. Рефлексії на тему свого минулого — необхідна умова для майбутнього процвітання нації, і вірменський кінематограф, поза сумнівом, розуміє це на підсвідомо-художньому рівні. Багато нових фільмів так чи інакше, з тим чи іншим успіхом осмислюють трагедію сторічної давності. І не тільки осмислюють і вивчають, а й доволі рішуче шукають способи національної самоідентифікації. Наприклад, документальна стрічка «Сонце не покрити брудом» розповідає про нащадків тих вірмен, які за часів геноциду вижили завдяки прийняттю ісламу. Ці люди тоді змінили вірменські імена на турецькі, їхні правнуки теж мають турецькі імена та прізвища, а вірменської мови не знають. Багато хто навіть не відає, як насправді звали їхніх дідусів і бабусь, не кажучи вже про давніші покоління. Але тепер вони поступово починають мислити себе вірменами, вчать мову, часто їздять до Вірменії, подовгу стоять на колінах перед меморіалом жертвам геноциду. Це важкий і болісний процес, адже все життя тих людей минуло в Туреччині, фактично вони турки. Але кров предків, буває, кличе так голосно, що ослухатися її вірменські молоді люди, які народилися й живуть турками, не можуть.
Вочевидь, замало часу минуло після трагедії. І аж ніяк не всі вірмени готові шукати способи примирення. Чимало спостерігачів обурені тим, що «Золотий абрикос» надто шанує турецьке кіно, виявляючи, на думку одного відомого тамтешнього блогера, «непотрібну толерантність». Мало який фестиваль обходить призами турецьких режисерів, що теж засмучує багатьох рішуче налаштованих експертів. Одностайності в цьому питанні немає. Одні вважають, що час уже шукати спільні точки, обговорювати минуле й майбутнє, інші так активно виступають проти, що часом доходить до рукоприкладства. Наприклад, торік тут побили відомого правозахисника Георгія Ваняна, який запропонував влаштувати у Вірменії фестиваль азербайджанського кіно.
Головний приз «Золотого абрикоса» отримав український фільм «Вулкан» молодого режисера Романа Бондарчука. У 2017-му його документальна стрічка «Українські шерифи» була висунута від України на «Оскара». А цьогорічний «Вулкан» щойно з великим успіхом пройшов на престижному фестивалі в Карлових Варах. Його герой — молодий, років 30 чи трохи більше, перекладач місії ОБСЄ Лукас (Сергій Степанський) — супроводжує свою групу на машині десь на Херсонщині. Унаслідок низки дивних подій він лишається в степу без грошей, без паспорта, без знайомих, без машини. Тут свої закони — закони Дикого поля. Поступово, день за днем, крок за кроком, Лукас ніби розчиняється в степу, у цьому дивному й простому житті, де люди не хочуть знати про бурхливу цивілізацію, яка десь неподалік. Тут ні в кого немає комп’ютерів з інтернетом, а мобільний телефон сприймається як забавний артефакт. Чоловіки суворі, дівчата прекрасні, і всі вони здаються казковими героями, які ненадовго матеріалізувалися з наповненого таємницею тутешнього повітря. Давні часи та сьогодення сплелися воєдино: ряди засохлих соняшників здаються застиглою ар*мією померлих предків, а герой, подорожуючи степом, повсякчас натикається на озброєних людей у камуфляжі.
«Вулкан» вартий уваги не тільки з огляду на достойний художній рівень. Він знаменує (принаймні дуже хочеться сподіватися на це) початок нової епохи в українському кіно — повернення знаменитого поетичного кінематографа, що почав свою ходу в слов’янських міфах, у творчості раннього Олександра Довженка, а потім був продовжений Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнком. Не дивно, що це сталося саме тепер. Адже поетичне кіно, головними носіями й творцями якого стали українські та грузинські кінематографісти, було покликане до життя тим духовним підйомом, що, своєю чергою, з’явився завдяки «відлизі». Легкий демократичний флер, що огорнув країну в 60-ті роки минулого століття, згустився в українському та грузинському кіно. Сьогодні, коли Україна вийшла на новий виток боротьби за свободу, очікувати появи нових сенсів у мистецтві закономірно.
У фільмі вишукано й страшно переплітаються міф і реальність, правда і вимисел. То раптом на задньому плані з’являється жіночий хор, який виконує «Пливе човен, води повен», а місцевий гультяй, шукач німецьких останків дядя Вова (Віктор Жданов) спокійно пояснює, що це міраж: колись тут втопили жіночий хор, і тепер він час від часу являється місцевим мешканцям. А ті, своєю чергою, вже звикли до нього. То герой несподівано опиняється в ямі посеред величезного безмовного поля, засадженого, наскільки можливо охопити поглядом, пониклими соняшниками. Тут, на цій землі, колись була повна чаша, колосилася пшениця, люди від душі веселилися й так само від душі працювали, а тепер тільки випалена земля й терпке повітря загадкового степу.
Ця давня вільна казка, що дихає напівзабутою міфологією, примудряється в руках Бондарчука природним чином переплести намертво поетичний дух та епічну міць.
Українське кіно все частіше і все голосніше звучить на міжнародних кінофестивалях. Кілька років тому тріумфально пройшовся світом фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», зібравши неймовірну кількість призів. Стрічки молодих українських режисерів часто запрошують у спеціальні програми Каннського фестивалю. Сергій Лозниця, який нині живе в Німеччині, цього року отримав у Каннах приз за режисуру в програмі «Особливий погляд». Його моторошнувата фантасмагорія «Донбас» здатна викликати колосальний спектр емоцій.
Так, революції в українському кіно поки що не сталося, але мистецтво зазвичай і не відроджується через революції. Потрібна довга й кропітка праця, зокрема й просвітницька, щоб усі рівні влади та бізнесу, а слідом за ними й простий глядач зрозуміли: ті величезні ресурси в кіномистецтві, якими володіє Україна, не мають права не бути реалізованими.
Автор: Катерина Барабаш
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180706
Как же хочется вернуться в Украину, – главная мысль луганчан, которые так и не решились выехать
Позвонила приятельница по прежней, еще довоенной жизни – есть работа в проекте, правда, всего на три месяца, но с оплаченным обучением, официальным трудоустройством, 12 тысяч грн зарплаты, но…
Но на территории законной Украины. Если рассматривать вариант этот чисто географически, то отсюда туда – шапку бросить, а на легковом авто можно ездить хоть каждый день туда и назад. Но это раньше, до войны.
Сейчас, чтобы соглашаться на три месяца увлекательной жизни с поездками, новыми горизонтами и 12 тысяч грн зарплаты нужно отказываться от работы здесь и четко понимать, что по возвращению ты работу уже можешь больше здесь не найти.
По крайней мере, работу в тех структурах, где всех трудоустраивающихся проверяет "МГБ". Решиться нужно было всего в пару часов – вакансия "горела". Буквально на следующий день уже нужно было выезжать, искать жилье и включаться в рабочий процесс. У меня было всего-то пару часов взвесить все эти "за" и "против".
Честно, это было сложно. После таких вот предложений не жалуйся на то, что тебя не помнят или тебе здесь плохо живется. Как в том анекдоте о еврее, который просил Бога дать ему выиграть миллион, и Бог, не выдержав, ответил: "Я-то дам, но и ты купи хотя бы лотерейный билет". Это предложение и было тем самым лотерейным билетом, шансом поменять свою жизнь.
Ведь многим, выехавшим, было хуже в разы – они искали работу, снимали жилье и ехали, что называется, в никуда. А здесь – шанс. Выезжай, зацепись, ищи работу, меняй свою жизнь.
И я отказалась. Да, после этого можно сказать мне, что я виновата сама, упустила, не обдумала, испугалась, да-да-да. Но в моем положении часто находятся очень многие, когда нужно всего лишь решиться на перемены, и только от тебя зависит, изменится ли твоя жизнь. Но многие, как и я, привычно ждут другого шанса, лучшего предложения, других условий. Ключевое здесь – привычно ждут.
Почему я отказалась? Потому что хорошо понимала, что назад на свою работу здесь мне уже не вернуться. Да, все было заманчиво – не зарплата, а шанс поменять жизнь и пожить хотя бы немного той довоенной жизнью с ее возможностями.
Но кроме перспектив было еще кое-что. Аренда жилья сейчас в том украинском городке, куда всего-то по прежней жизни ехать часа три – 2500 грн + коммунальные платежи. Из моей будущей предполагаемой зарплаты за вычетом налогов остается 9 тысяч на руки. Из них аренда жилья и…
Остается совсем немного при всех кажущихся преимуществах. Да, всего лишь математический расчет, в котором все просто и предельно прозрачно. А выходило, что выбирать нужно будущее – там или здесь. Потому что уезжая, назад уже не вернуться, выбирая работу там, ты теряешь не только работу здесь, но и шанс ее после найти.
И еще, самый главный выбор, что для тебя важнее? Перспектива или настоящее? Шанс поменять жизнь или то немногое, что ты имеешь? И ведь через этот алгоритм выбора проходили и проходят очень многие. И кто скажет, что правильно, а что нет? Кто подскажет, какое решение в этих жизненных задачках верное?
Автор: Ольга Черненко
Позвонила приятельница по прежней, еще довоенной жизни – есть работа в проекте, правда, всего на три месяца, но с оплаченным обучением, официальным трудоустройством, 12 тысяч грн зарплаты, но…
Но на территории законной Украины. Если рассматривать вариант этот чисто географически, то отсюда туда – шапку бросить, а на легковом авто можно ездить хоть каждый день туда и назад. Но это раньше, до войны.
Сейчас, чтобы соглашаться на три месяца увлекательной жизни с поездками, новыми горизонтами и 12 тысяч грн зарплаты нужно отказываться от работы здесь и четко понимать, что по возвращению ты работу уже можешь больше здесь не найти.
По крайней мере, работу в тех структурах, где всех трудоустраивающихся проверяет "МГБ". Решиться нужно было всего в пару часов – вакансия "горела". Буквально на следующий день уже нужно было выезжать, искать жилье и включаться в рабочий процесс. У меня было всего-то пару часов взвесить все эти "за" и "против".
Честно, это было сложно. После таких вот предложений не жалуйся на то, что тебя не помнят или тебе здесь плохо живется. Как в том анекдоте о еврее, который просил Бога дать ему выиграть миллион, и Бог, не выдержав, ответил: "Я-то дам, но и ты купи хотя бы лотерейный билет". Это предложение и было тем самым лотерейным билетом, шансом поменять свою жизнь.
Ведь многим, выехавшим, было хуже в разы – они искали работу, снимали жилье и ехали, что называется, в никуда. А здесь – шанс. Выезжай, зацепись, ищи работу, меняй свою жизнь.
И я отказалась. Да, после этого можно сказать мне, что я виновата сама, упустила, не обдумала, испугалась, да-да-да. Но в моем положении часто находятся очень многие, когда нужно всего лишь решиться на перемены, и только от тебя зависит, изменится ли твоя жизнь. Но многие, как и я, привычно ждут другого шанса, лучшего предложения, других условий. Ключевое здесь – привычно ждут.
Почему я отказалась? Потому что хорошо понимала, что назад на свою работу здесь мне уже не вернуться. Да, все было заманчиво – не зарплата, а шанс поменять жизнь и пожить хотя бы немного той довоенной жизнью с ее возможностями.
Но кроме перспектив было еще кое-что. Аренда жилья сейчас в том украинском городке, куда всего-то по прежней жизни ехать часа три – 2500 грн + коммунальные платежи. Из моей будущей предполагаемой зарплаты за вычетом налогов остается 9 тысяч на руки. Из них аренда жилья и…
Остается совсем немного при всех кажущихся преимуществах. Да, всего лишь математический расчет, в котором все просто и предельно прозрачно. А выходило, что выбирать нужно будущее – там или здесь. Потому что уезжая, назад уже не вернуться, выбирая работу там, ты теряешь не только работу здесь, но и шанс ее после найти.
И еще, самый главный выбор, что для тебя важнее? Перспектива или настоящее? Шанс поменять жизнь или то немногое, что ты имеешь? И ведь через этот алгоритм выбора проходили и проходят очень многие. И кто скажет, что правильно, а что нет? Кто подскажет, какое решение в этих жизненных задачках верное?
Автор: Ольга Черненко
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180707
Кум Путіна Медведчук балотуватиметься до Верховної Ради: стало відомо, у складі якої партії
Представник України у тристоронній контактній групі з урегулювання ситуації на Донбасі, кум президента Росії Володимира Путіна Віктор Медведчук братиме участь у виборах до Верховної Ради у 2019 році. Так, задля цього він вступить до складу однієї з українських політичних партій.
Як заявив в ефірі телеканалу "Україна" народний депутат і лідер партії "За життя" Вадим Рабінович, Медведчук вступить саме до складу його партії та очолить напрямок щодо "відновлення миру" з Росією.
Рабінович розповів, що 25 липня у прямому ефірі він представляв програму своєї партії, а глядачі голосували за тих осіб, яким можна довірити той чи інший напрямок.
Українці запропонували, щоб Віктор Медведчук очолив напрямок по відновленню миру з Росією, відновленню переговорів з СНД,
– сказав голова партії "За життя".
Рабінович також розповів, що 25 липня запросив Медведчука у свою партію, а вже 26 липня той погодився.
Водночас прес-служба Медведчука теж сповістила, що той прийняв пропозицію Рабіновича.
Я підтримую програму, цілі і завдання партії "За життя" – партії миру і творення, яку, переконаний, підтримають і мільйони українців. Я приймаю пропозицію Вадима Рабіновича і щиро дякую йому і всім, хто висловив мені довіру, проголосував за мою кандидатуру. Мир на Донбасі, відновлення відносин з Російською Федерацією та країнами СНД – ось ключові завдання, які стоять перед Україною, перед усіма нами,
– заявив Медведчук.
Представник України у тристоронній контактній групі з урегулювання ситуації на Донбасі, кум президента Росії Володимира Путіна Віктор Медведчук братиме участь у виборах до Верховної Ради у 2019 році. Так, задля цього він вступить до складу однієї з українських політичних партій.
Як заявив в ефірі телеканалу "Україна" народний депутат і лідер партії "За життя" Вадим Рабінович, Медведчук вступить саме до складу його партії та очолить напрямок щодо "відновлення миру" з Росією.
Рабінович розповів, що 25 липня у прямому ефірі він представляв програму своєї партії, а глядачі голосували за тих осіб, яким можна довірити той чи інший напрямок.
Українці запропонували, щоб Віктор Медведчук очолив напрямок по відновленню миру з Росією, відновленню переговорів з СНД,
– сказав голова партії "За життя".
Рабінович також розповів, що 25 липня запросив Медведчука у свою партію, а вже 26 липня той погодився.
Водночас прес-служба Медведчука теж сповістила, що той прийняв пропозицію Рабіновича.
Я підтримую програму, цілі і завдання партії "За життя" – партії миру і творення, яку, переконаний, підтримають і мільйони українців. Я приймаю пропозицію Вадима Рабіновича і щиро дякую йому і всім, хто висловив мені довіру, проголосував за мою кандидатуру. Мир на Донбасі, відновлення відносин з Російською Федерацією та країнами СНД – ось ключові завдання, які стоять перед Україною, перед усіма нами,
– заявив Медведчук.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180708
Позивний "Бандерас"
Восени 2014 в зоні АТО група контррозвідників на чолі з досвідченим капітаном Антоном Саєнком (позивний “Бандерас”) намагається запобігти диверсії та знешкодити російського підривника Ходока. Завдання ускладнюється тим, що події відбуваються біля рідного села «Бандераса», яке він давно покинув, й жителі якого ставляться до нього як до зрадника, а до ЗСУ – як до ворожої сили.
Країна: Україна
Режисери: Заза Буадзе
Студія: Три-я-да Продакшн за підтримки Держкіно України
Жанр: військовий, драма
Прем’єра (в Україні): 11.10.2018, UFD
Актори: Антон Андрющенко, Олег Шульга, Юлія Чепурко, Олег Волощенко, Сергій Лефор, Микола Змєєвський, Володимир Романко, Олег Онещак та інші.
Восени 2014 в зоні АТО група контррозвідників на чолі з досвідченим капітаном Антоном Саєнком (позивний “Бандерас”) намагається запобігти диверсії та знешкодити російського підривника Ходока. Завдання ускладнюється тим, що події відбуваються біля рідного села «Бандераса», яке він давно покинув, й жителі якого ставляться до нього як до зрадника, а до ЗСУ – як до ворожої сили.
Країна: Україна
Режисери: Заза Буадзе
Студія: Три-я-да Продакшн за підтримки Держкіно України
Жанр: військовий, драма
Прем’єра (в Україні): 11.10.2018, UFD
Актори: Антон Андрющенко, Олег Шульга, Юлія Чепурко, Олег Волощенко, Сергій Лефор, Микола Змєєвський, Володимир Романко, Олег Онещак та інші.
Статус:
Offline
Реєстрація: 25.07.2014
Повідом.: 2800
Реєстрація: 25.07.2014
Повідом.: 2800
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180713
А Рабінович же позіцінував себе тіпа третя сила, пер і на регіоналів, і на НФ+Свобода+Кличко. А воно он шо намалювалося Медведчук. Те ж саме і зі Скотинякою з вилами, що РАДИКАЛЬНО буде з олігархами розправлятися.
Статус:
Offline
Реєстрація: 14.03.2009
Повідом.: 11077
Реєстрація: 14.03.2009
Повідом.: 11077
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180714
Статус:
Offline
Реєстрація: 25.07.2014
Повідом.: 2800
Реєстрація: 25.07.2014
Повідом.: 2800
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180715
Не, ну вам не вгодиш. То не так написано, то не те принесли сюди, то про це не пишіть.
Статус:
Offline
Реєстрація: 14.03.2009
Повідом.: 11077
Реєстрація: 14.03.2009
Повідом.: 11077
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180716
а, тада нормально.
Уши ток у солдатика на заднем плане демаскирующие
Статус:
Offline
Реєстрація: 11.07.2007
Повідом.: 61869
Реєстрація: 11.07.2007
Повідом.: 61869
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180717
И проиграет
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180718
Тане сто в карму. Но только кто ж это делает будет? Если человеку понравилась идея/пост и т.д., он хер полезет убеждаться в ее истинности. Неуютно.
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180719
Міністерством оборони прийнято рішення щодо підвищення грошового забезпечення з 1 жовтня 2018 року, але для цього потрібне додаткове фінансування з бюджету у сумі 4,5 млрд. грн. Відповідний лист за підписом Міністра направлений Прем'єр-міністру Володимиру Гройсману.
Як зазначається, недостатній рівень грошового забезпечення є основною причиною звільнення з лав Збройних Сил України після закінчення контракту (36% опитуваних). Всього з січня по червень звільнилося одинадцять тисяч офіцерів та контрактників, що мали військовий досвід, ще вісімнадцять тисяч має звільнитися до кінця 2018 року.
На початку 2016 року мінімальне грошове забезпечення військових складало 7 тис. грн. На той час це була досить значна сума, яка становила близько 5 розмірів мінімальної заробітної плати та майже 1,6 розміру середньої зарплати по країні.
Після підвищення соціальних стандартів з 1 січня 2017 року, відповідні співвідношення становили 2,2 та 0,89 рази, що призвело до погіршення матеріального стану військовослужбовців. Це спровокувало відтік військовослужбовців – підготовлених фахівців, на підготовку яких вже були витрачені великі кошти.
Грошове забезпечення військовослужбовця першого року служби складає 7,5 тис. грн при середній зарплаті по країні 8,7 тис. грн.
Тому з метою збереження кадрового потенціалу та залучення на військову службу в Міністерстві оборони опрацьовується питання щодо збільшення з 1 жовтня 2018 року мінімального грошового забезпечення:
рядовому складу – до 9 тис. грн.
офіцерському складу – до 15,3 тис. грн.
За таких умов, для виплати грошового забезпечення у другому півріччі 2018 року потрібен додатковий фінансовий ресурс у сумі 4,5 млрд.грн., що необхідно врахувати під час доопрацювання показників видатків держбюджету на 2018 рік.
Крім того, підготовлено й інше рішення – Планом управління і розвитку Збройних Сил України передбачено у 2019 році підняти базовий рівень грошового забезпечення до рівня:
військовослужбовець за контрактом першого року служби у військовому званні «солдат», на посаді з другим тарифним розрядом – 15 000 гривень;
підвищення рівня грошового забезпечення всіх інших військовослужбовців буде здійснене пропорційно, у залежності від військового звання, займаної посади, вислуги років тощо.
Як зазначається, недостатній рівень грошового забезпечення є основною причиною звільнення з лав Збройних Сил України після закінчення контракту (36% опитуваних). Всього з січня по червень звільнилося одинадцять тисяч офіцерів та контрактників, що мали військовий досвід, ще вісімнадцять тисяч має звільнитися до кінця 2018 року.
На початку 2016 року мінімальне грошове забезпечення військових складало 7 тис. грн. На той час це була досить значна сума, яка становила близько 5 розмірів мінімальної заробітної плати та майже 1,6 розміру середньої зарплати по країні.
Після підвищення соціальних стандартів з 1 січня 2017 року, відповідні співвідношення становили 2,2 та 0,89 рази, що призвело до погіршення матеріального стану військовослужбовців. Це спровокувало відтік військовослужбовців – підготовлених фахівців, на підготовку яких вже були витрачені великі кошти.
Грошове забезпечення військовослужбовця першого року служби складає 7,5 тис. грн при середній зарплаті по країні 8,7 тис. грн.
Тому з метою збереження кадрового потенціалу та залучення на військову службу в Міністерстві оборони опрацьовується питання щодо збільшення з 1 жовтня 2018 року мінімального грошового забезпечення:
рядовому складу – до 9 тис. грн.
офіцерському складу – до 15,3 тис. грн.
За таких умов, для виплати грошового забезпечення у другому півріччі 2018 року потрібен додатковий фінансовий ресурс у сумі 4,5 млрд.грн., що необхідно врахувати під час доопрацювання показників видатків держбюджету на 2018 рік.
Крім того, підготовлено й інше рішення – Планом управління і розвитку Збройних Сил України передбачено у 2019 році підняти базовий рівень грошового забезпечення до рівня:
військовослужбовець за контрактом першого року служби у військовому званні «солдат», на посаді з другим тарифним розрядом – 15 000 гривень;
підвищення рівня грошового забезпечення всіх інших військовослужбовців буде здійснене пропорційно, у залежності від військового звання, займаної посади, вислуги років тощо.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус:
Offline
Реєстрація: 11.06.2014
Повідом.: 36129
Реєстрація: 11.06.2014
Повідом.: 36129
- 🟠 22:03 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #180720
Цвет одеял хрен с ним. Но вот что первое бросается в глаза -- одеяла не натянуты и не отбит уголок. Старшина зря получает зарплату. Кровать заправить нормально не могут. Я уже про подушки молчу. Они не отбиты от слова совсем. Тьфу!