Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

27.08.14 вторжение войск РФ

🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180641
Смысл в чем -- автор видео пишет -- выезжает 95-я бригада. По количеству техники и вооружения на бригаду не тянет. Я допустил вероятность, что выезжает дивизион. Всеравношлик меня поправил -- максимум батарея, что только утвердило меня в мысли, что не вся бригада проехала через КПП. Батарея меньше дивизиона, и тем более меньше бригады.

Почему я решил, что дивизион? Для батареи такое количество техники много. Хотя, и для дивизиона мало.

Первое -- 2 КШМ. Зачем батарее 2 КШМ? Зачем батарее 16 грузовиков? Но то ладно. 2 БТР -- это, скорее всего, взвод разведки. 3 хамера -- это минимум три командира. И топливозаправщик. Ни каждый батальон имеет столько техники. А батарея, это уровень роты. Артдивизион, это уровень батальона. Вот для артдивизиона, при скудных наших возможностях весны 2014-го года, это самое то. И это при условии, что гарантированно, половина техники не завелось, а половина минометов было не рабочими.

У нас бригады при штате 4 500 человек насчитывали в наличии 500.

Я могу найти воспоминания бойцов сумской бригады реактивной артиллерии, которые по тревоге смогли со всей бригады с горем пополам сформировать сводный дивизион. Остальное все или не работало, или тупо не было личного состава посадить на технику. Одну машину перевернули по пути на Донбасс.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180642
сразу у специалистов поинтересоваться если реально понять хочется, не судьба?

Да не было необходимости. Сахар выложил видео, там написано бригада выезжает. Я так глянул -- для бригады маловато. О том и написал.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180643
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180644
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180645
выяснять особенности ВОП и прочих нюансов ЗСУ в интернете, это конечно правильно.

Понимаешь-ли в чем дело... Форумы на то и существуют, что бы потрындеть там, посплетничать. Вот Сергей Викторович задал вопрос, мне показалось, что я где то что то по этому поводу слышал. Я имею право ему ответить? Возможно я не прав, или запутался, но на то оно и обсуждение -- подскажи по дружески, поправь... А тут сразу -- на хуй, в стойло и т.д. Я считаю, что такой уровень дискуссии неприемлем. Я считаю, что тут присутствуют некие элементы хамства.

Ты так не думаешь?
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180646
Да не было необходимости. Сахар выложил видео, там написано бригада выезжает. Я так глянул -- для бригады маловато. О том и написал.

пісец блін. читати треба все. то і виїзжала 95а -все що було та могло виїхати по зеленому свістку. самий початок війни, як реплика СВ на його реплику про те чому на початку війни не штурманули ОДА як на ролику сучасному ССО з тренувань.

закрили тему.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180647
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180648
пісец блін. читати треба все. то і виїзжала 95а -все що було та могло виїхати по зеленому свістку. самий початок війни, як реплика СВ на його реплику про те чому на початку війни не штурманули ОДА як на ролику сучасному ССО з тренувань.

закрили тему.

Возможно. Но если в колонне бригады из ББМ два БТР... Это швах. Я бы даже больше сказал... Можно матом? Это пиздец.

Хотя, я так думаю, на видео все равно не вся бригада выезжала. Скорее всего, какой то артиллерийский пидроздил. Пехоты не видно.

В кадрированной несчастной 51-й бригаде и то смогли создать БТГ, в которой было 30 БТР и 300 человек пехоты. Аэромобильные бригады были более-менее развернутыми.

Ладно, проехали.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180649
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180650
Нате вам настоящей зрады на ночь.


Скандал у Краматорську: замість дітей атовців і сиріт у Хорватію поїхали діти заможних батьків

24 липня народний депутат Марія Іонова на своїй сторінці в Facebook повідомила, що в Хорватію на відпочинок вирушили дітлахи, які потребують особливої ​​опіки: "Вчора пізно вночі після дуже тривалого переїзду в Хорваті. на узбережжі Адріатичного моря прибули на відпочинок 100 наших дітей - дітей з зони військового конфлікту на сході України з категорії дітей-сиріт (внаслідок російської агресії), позбавлених батьківського піклування, а також тих, батьки яких виконують військовий обов'язок на передовій... Уряд Хорватії взяв на себе витрати з проживання, харчування..." - написала нардеп.

Проте скоро в Facebook з'явилося повідомлення мешканки Краматорська Оксани Русаловської, син якої на фото відпочиваючих у Хорватії впізнав знайомих хлопців. За словами Русаловської, на відпочинку виявилися діти дуже заможних людей нашого міста і діти друзів місцевого депутата Лілії Кисліциної. Тобто діти, які абсолютно не потрапляють ні під одну категорію із зазначених - «сирота», «дитина батьків, службовців в АТО», «дитина, позбавлена ​​батьківського піклування». Користувачі мережі Facebook також почали виявляти на фото далеких від сирітства дітей, чиї батьки могли б і оплатити відпочинок своїх чад.

Так що в коментарях під постом Іонової відразу почалися сварки і з'ясування обставин. Втім, остання висловилася досить різко в коментарях:

Марія Іонова Шановні :
1. Це не бюджетні кошти.
2 всі діти гідні і не смійте обговорювати дітей.
3. Хто може зробити краще- будь ласка, знайдіть благодійників, сформуйте списки і зробіть.

Місцеве видання Технополіс за роз'ясненням звернулося до головного спеціаліста міського відділу освіти Сергія Сергеєва.

За його словами, спочатку в список дітей на відпочинок до Хорватії повинні були включити 31 дитину - по одному з кожної школи. У список повинні були потрапити діти, які досягли різних успіхів, перемог у конкурсах, на олімпіадах тощо, кажучи одним словом, - обдаровані. Але при цьому пріоритет могли отримати діти переселенців, діти, позбавлені опіки або з малозабезпечених сімей тощо. Акцент на цьому робився, але не більше. Відділ освіти список не перевіряв - прізвища яких дітей зі шкіл надали, тих у них і внесли.

Замовлення на оформлення списку відділ освіти отримав від краматорського депутатського корпусу. За словами Сергія Сергеєва, за списком він працював з помічником депутата Лілії Кисліциної. Після того як пройшло два тижні, до відділу освіти дали вже нову рознарядку - 22 людини. І тут вже в пріоритеті опинилися діти, у яких вже були готові закордонні паспорти, а ніяк не сироти або інші школярі.

Через тиждень список був скорочений ще раз - тепер для поїздки в Хорватію відбирали лише 15 осіб. За словами Сергія Сергеєва, всі діти, котрі відправилися в Хорватію, були з того списку, який спочатку надали школи. Ніякі нові обличчя в список не вносилися.

h0bjeh.jpg


⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180651
А еще заставляют перед сном зубы чистить и ноги мыть. Гребаный совок! Пока Ахметов не сидит.

[/URL]
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180652
Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні

111d34a66837b4d3dc67d326544d2274.jpg


Якщо говорити про таксі, то мені подобаються універсали, бо в них можна вільніше дихати й навіть міняти місця під час подорожі.

Так я відчуваю рідне місто — складно, але цікаво і є вибір як роботи, так і розваг. У всьому по-хорошому винна так звана децентралізація, у сутності якої ховається дещо більше, ніж перерозподіл бюджету на розвиток доріг, шкіл, лікарень.



Адже кожне місто незалежно від кількості населення має бути столицею по-своєму: економіка, промисловість, культура чи суднобудування, спорт чи плетіння кошиків. Харків — культурна столиця, Львів — туристична, Київ — місто кар’єрних емігрантів і революцій, Кривий Ріг і нині окупований Донецьк — індустріальні гіганти, Одеса — курорт, а ще є Луцьк, Тернопіль, Житомир, Горішні Плавні тощо. І справді, у кожному місті свої цінності й зачіпки, які дивують гостей та якими пишаються місцеві. Я теж мрію, щоб наш рідний Дніпро якось обізвали. Місто-металург? Місто-футболіст? Місто-форпост? Місто-ріка? Поки що визначеність є мрією для міста, яке перебуває в п’ятірці найдорожчих для життя в Україні.


З Дніпром усе справді складно: купа музеїв та нових галерей, і водночас, гуляючи затишними бульварами та проспектами, ви обов’язково побачите тих, кому культурні цінності й сучасні інклюзивні парки байдужі, бо в цих людей немає житла, поруч лежать залишки їжі, яку вони знайшли в модному сміттєвому баку. А вже за рогом, метрів за три, найсмачніша гамбургерня чи винарня, де люди живуть красивою ілюзією гедоністичного свята. Про цей контраст нещодавно в Дніпрі була виставка «Жебраки» Сергія Алієва-Ковики, на якій усі охочі могли побачити намальовані акрилом розбиті й трагічні долі людей із вулиці, бо це теж частина сучасного світу, яка доволі контрастно співіснує з дніпровськими бутиками, де пара шкарпеток — мінімальна зарплата українця.

В одній лікарні під столом узимку жив безпритульний. На моє запитання до медичної сестри: «А в нас є місця, де можна його поселити?» — відповідь була: «Ні, бо він сам не піде в жахливі умови, де можна чимось захворіти». На той момент ніг у нього вже не було — ампутовані. А ще в Дніпрі, як і в більшості українських міст, немає госпісів. Це з контраст*них спостережень: хочеш гідно померти — зроби це вдома.


Дніпро — місто, у якому блиск і бідність, хороші ресторани й погані дороги настільки поруч, що навіть нікого не дивують. Тут викинуте сміття і брак велосипедних доріжок спокійно співіснують із простором прогресивних культурних експериментів, тут цитати великих поетів на зупинках написані поруч з адресами наркоторгівців у Telegram, тут за 300 км війна, про яку знає лише частина міста, у той час як інша ниє «когда закончится отета война, и президент у вас козёл, мы лучше в Ялту съездим…»


За останні десятиріччя місто пережило багато політичних та бізнес-змін: тут визначилися свої олігархи та свої підлеглі, викристалізувалися політичні вектори та спортивні пріоритети, свої кримінальні клани та зони впливу. Але маркувати його якоюсь однією характеристикою неможливо, бо буде необ’єктивно хоча б тому, що в кожної спільноти Дніпра свої амбіції та можливості, які співіснують і навіть інколи надають взаємну допомогу.


Чого тільки вартий прошарок IT-фахівців, які і соціальні проекти реалізують, збираючи кошти на допомогу бійцям та дітям, і еко-програмами займаються, і про еміграцію встигають подумати на користь Іспанії, Нідерландів, США або Кіпру. Полишаючи своє місто, вони аргументують це доволі об’єктивно: треба жити й старіти подалі від дуже поганої екології та бидло-сервісу, терпіти які вже не хочуть. Точніше, мають змогу не терпіти. Місто можливостей дає всім шанс залишитися, розвиватися або змиритися.

Культура та спорт завжди були вигідним джерелом хизування перед гостями міста на Дніпрі. І недарма: у нас є футбольні та баскетбольний клуби, які грають у різних лігах, спортивні заходи для людей з особливими потребами, марафони та мотивуючі до здорового способу життя івенти, спортивні клуби й зали, федерація йоги — культивування гарного та гнучкого тіла нині набирає ще більших обертів. До цього додамо з півсотні галерей, арт-пабів та з десяток музично-історичних фестивалів, щотижневі екскурсії містом — культурна складова вибухає пропозиціями на всі смаки.


Усе це дарує містянам відчуття наповненості життям. І, незважаючи на масове поширення «шансону» в маршрутках, думаючі дніпряни знають, як і де провести вільний час. Крім шашликів у сусідньому дворі на них чекають стрибки з парашутом, йога на «сапах», класичний концерт на даху, картини Сальвадора Далі. Та моє бачення як громадського діяча, як волонтера, як культурного менеджера і як прес-аташе футбольного клубу може бути цілком суб’єктивним, тому до цієї статті я додала невеличке опитування людей, що доволі давно й глибоко розвивають різні сфери, як-от політика, молодь, спортивна журналістика (див. «Дніпряни про своє місто»).

Важливо, коли ініціативу містян або діячів культури підтримує міська влада. За сприяння муніципалітету та місцевого бізнесу створено проект «Культурна столиця». Окремої уваги вартий масштабний фестиваль «Джаз на Дніпрі», який відроджує традиції якісного джазу в місті й привозить світових зірок.

Безумовно, ще один рушій — молоде покоління — дуже свіжа, натхненна, готова щось робити верства населення, яка навіть інколи не знає, що саме, але активно діє. Якраз молодь і створила в нашому місті сотні цікавих закладів та проектів, які демонструють небайдуже ставлення до міста, його архітектури та часу. Як водиться, у неї немає великих ресурсів, але ці люди дуже добре знають, що таке гранти та краудфандинг і вміло збирають кошти на свої задуми. Наприклад, проект Сцена : Stage та фестиваль «Конструкція», платформа «Кузня української інтелігенції», проект «Слово на стіні», Екскурсійний клуб «Дніпро» — це такі собі закутки для спілкування, розвитку нейронів на воркшопах і, безумовно, для відчуття прекрасного в колі однодумців. Додам сюди галерею «Артсвіт», арт-центр «Квартира», освітній хаб Spalah і Музей українського живопису з арт-терасою на даху — ці місця дають віру, що місто стало іншим, гарнішим, толерантнішим і розвиненішим.

За останні роки Дніпро зумів показати свої зуби: з одного боку, терористам на Сході, які хотіли з нас зробити «народну республіку» та придаток до сусіднього російського агресора, а з другого — всій країні, яка вважала нас розрізненим і виключно промисловим містом, у якому люди не вміють об’єднуватися. Тим часом ми якось примудряємося і волонтерити, і поранених лікувати, і фестивалі організовувати, і в футбол грати, а через кілька років у нас з’явиться повноцінний метрополітен, на який ми чекаємо ще з 1970-х. Ось таке універсальне місто, з можливостями та амбіціями, інколи ледаче, інколи гіперактивне, але рідне.

Автор: Катерина Леонова

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180653
Після 2 травня. Як Одеса творить новий міф міста

e6a386b955209879d8ba8031624eb705.jpg


Зовні це, певно, не дуже помітно, але зсередини в Одесі досить давно триває боротьба нових феноменів з давнім забронзовілим «одеським міфом».

Це можна зрозуміти: з одного боку, «тьотя Соня» й «тюлєчка» добре продаються й приносять не лише протягом туристичного сезону, а й увесь рік неабиякі гроші, а з другого — останнім часом в Одесі постала купа абсолютно нових речей, що тягнуть справді на феномени. Так от можна впевнено сказати, що феномен 2 травня переміг у public relation і Привоз, і Молдаванку, і навіть нездоланну «тюлєчку».

Міф проти міфу

Колись було так: якщо співрозмовник дізнається, що ти з Одеси, одразу просить розповісти щось кумедне «по-одеськи», запитує про реальне місце проживання Мішки Япончика, цікавиться катакомбами й тим, як правильно торгуватися на Привозі. А нині перше запитання таке: «А як воно насправді було 2 травня?». Це знову ж таки можна зрозуміти: російська пропаганда в ЗМІ зробила з цієї історії справжній «жупел», а офіційна українська ЗМІ-лінія 2 травня висвітлює досить скромно. І дарма. Бо той день справді багато що змінив як для самої Одеси, так і для України.

Чотири роки тому

Згадаймо, як усе було навесні 2014 року. Олімпіада скінчилася, і з боку нашого північного сусіда почалися дії, яких ми боялися, але й не вірили, що це можливо. Відео, на якому напівпритомний сімферопольський дивак захопливо розповідав, як зранку побачив «зелених чоловічків» («Ва-аружонниєєє! До зубов!»), викликало сміх і водночас огиду. Але швидко стало зрозуміло, що смішного нічого немає. Крим уплив. Прийняти це як реальність було досить важко. Психологи багато чого можуть сказати з приводу такої травми, а йдеться не про одну людину, а про цілий народ! Але оговтатися не вдалося, натомість довелося в стані майже цілковитої відсутності армії як такої стримувати агресію на Донбасі. І це не кажучи про той опір, який намагалися чинити зсередини проукраїнські мешканці Донецької та Луганської областей. Ось дві історії просто як приклад.

Імен не називатимемо. Одна жінка, яка мала на той час дорослого сина й двох молодших, шкільного та дошкільного віку, разом із чоловіком організовувала в Луганську Євромайдан. Їй пощастило: обійшлося без «на подвалє». Але було поставлено умову: протягом доби вас тут не повинно бути. Родина втратила дім і була змушена мандрувати в пошуках нового… А ще одна жінка допомагала донецьким партизанам — слово, може, і не зовсім вдале, але як ще назвати людей, які потай збирають зброю, тренуються й намагаються хоч якось зашкодити «ДНР»? Ця жінка була деякий час поза Донецьком, але ризикнула приїхати потай додому, до батьків і дитини. У малечі був день народження, і мати хотіла будь що привітати дитя. Результат — підвал, тортури, порятунок дивом, лікарня в Дніпрі, вигнання. Оселі цих жінок уже їм не належать. Рідні міста перетворилися на окуповані території. І хтозна, чи побачать вони колись свої домівки справді своїми.

До чого це все? А до того, що в Одесі, про яку так люб*лять волати «русский город!», нічого подібного немає! Але ж могло бути…

Якщо ми вже згадуємо 2014 рік, то в травні, на початку туристичного сезону, Приморський бульвар і Дерибасівська були повні синьо-жовтих та вишиваних сувенірів, на бульварі співав бандурист, а трохи пізніше марш вишиванок зібрав величезну кількість учасників. Треба сказати, що все це не прибрало певної суспільної тривожності. Тут можна згадати концерт дніпровського гурту «Гражданин Топинамбур» на початку літа, що відбувався у філії клубу «Трумен» на узбережжі. На відміну від звичайних літніх вечорів, тоді галас і музика лунали лише там. А далі тиша. Славнозвісна Траса здоров’я, величезна зелена дорога на схилах біля моря, була обкладена нею, наче шаром чорної тканини. Там, де ввечері (як, власне, і тепер) влітку зазвичай гуляє, їздить велосипедами, на роликах та скейтбордах купа народу, тоді було важко зустріти перехожого. У місті запанувала тривога. Одеса ще не повірила, що врятувалася.

«У Чорного моря»


Найбільшою ознакою того, що порятунок таки стався, був концерт «Океану Ельзи» в Парку Шевченка. Зрозуміло, що цей гурт в Україні сьогодні сприймають вельми неоднозначно: тут і закидання фронтменові політичних амбіцій, і звинувачення в попсовості, і багато іншого. Але не можна не погодитися з тим, що «Океан Ельзи» — гурт культовий і, що важливіше, український. Серед молоді є багато таких, хто прагне бути українцем саме через любов до пісень «Океану Ельзи», і вже за це йому можна подякувати.

Отже, після 2 травня на тлі загальної тривоги в Одесі відбувся величезний концерт «Океану Ельзи». Для тутешніх прихильників європейської України це була подія-символ. Річ не в музиці, а в тому, що ми перемогли, тут немає «Одеської народної республіки», ми прийшли на концерт української культової команди, можемо почуватися безпечно на масовій події, а це, погодьтеся, неабияка розкіш на початку літа 2014 року! То був справжній і величезний подарунок. Але ніхто не знав, що він буде ще більшим: абсолютно неочікувано Вакарчук заспівав славнозвісний та улюблений одеситами хіт Леоніда Утьосова «У Чорного моря». Знайдіть це відео на YouTube: ви відчуєте реакцію публіки. Ми плакали від щастя. Від усвідомлення того, що ми — такі особливі — частина єдиної України. Що нас, нашу індивідуальність цінують і поважають. Що ми живі. Що ми у себе вдома.

Just business

Певно, це і є головний здобуток 2 травня: після тієї події стало зрозуміло, що, попри величезну кількість у місті українофобів і справжніх сепаратистів, можемо дати їм відсіч, контролюємо ситуацію! Нині покійний одеський художник і поет Геннадій Подвойський сформулював дуже влучно: Одеса, звісно, окреме, особливе місто й місце, але самим нам не вижити. Проте краще «платити данину київським князям, ніж московському цареві». Просто так краще працювати. Так краще заробляти. Так краще жити. І хай там що думають із цього приводу так звані професійні одесити, які мріють про порто-франко та шлях Сінгапуру, це правда. Життя однозначно показує, що такий варіант для Одеси нині неможливий. До того ж, хоч би які картинки ліпили в соцмережах прихильники ідеї «Одесса — русский город» (серед них дуже популярним є намалювати на тлі якогось старого будинку нібито підраховану колись кількість представників у старій Одесі певних національностей, серед яких українців — жменька), українців тут багато й було багато завжди.

Ці землі козаки намагалися відібрати в турків та їхніх васалів-татар, тут уже за часів Російської імперії стояли українські села, які годували весь регіон, багато українців-козаків після відбиття фортеці Хаджибей лишилося жити в новому місті, пересипавши низину й побудувавши славнозвісний район Пересип. Асиміляція привела до того, що «одєсскій язик», який плекають ті самі «професійні одесити», збагатився численними українізмами, змішавшись з ідиш, грецькою, молдавською, болгарською та російською. Нібито одеське «шо», яке тулять скрізь майстри кіно та літератури, є відвертим українізмом — старі одесити, навпаки, вимовляють тверде «что», бо колись люди думали своєю мовою (ідиш, грецькою, польською, німецькою тощо), а єдиною для всіх імперською російською старалися розмовляти «як по-писаному». Звідти ж вислів «вус трапилось?» («що трапилось?»): німецький прийменник was зійшовся з українським дієсловом. Це дуже-дуже давнє словосполучення. Звідки б йому взятися, якби українців у вагомій кількості тут не було?..

Але річ навіть не в тому. Вибір «київських князів» в Одесі зробили не лише етнічні українці, яких тут, звісно, багато, але зрозуміло, що багато кого ще. Річ у тім, що Одеса — це справді торгове місто. Порто-франко чи ні, але тут цінують свої гроші й, що важливіше, можливість їх стабільно заробляти. До війни багато хто мав справи з росіянами й бачив, як там усе робиться. Одеситам таке не підходить. Бачили й те, яка доля спіткала малий і середній бізнес у Криму, не кажучи вже про Донбас. Узбережжя Криму сьогодні чи не всі закриті парканами. В Одесі такого немає. Понад те, колись тут було безліч російських туристів, які поводилися, як у відомому ролику «Нашої Раші» «Тагіл руліт!». Вони розкидалися грішми, як тільки могли, тому громадські заклади, ресторани, кафе й клуби не мали мотивації змінюватися на краще. Все одно приїдуть росіяни, привезуть гроші, то навіщо старатися? Після 2 травня, якому російські ЗМІ зробили найчорніший піар, у сусідів стався не лише напад паніки, а й певний когнітивний дисонанс.


З одного боку, всі звикли вважати Одесу «русским городом», а з другого — тут жорстко продемонстрували, що це не так. Їхати до Одеси «тагілу» перехотілося. Натомість сюди просто-таки повалили туристи з усієї України. По-перше, після окупації Криму одеське узбережжя стало чи не єдиним українським варіантом відпочинку на морі. По-друге, людям було цікаво, як воно тут у них, в одеситів, які дали таку міцну відсіч спробі побудувати тут «народну республіку». Гроші в цих нових гостей, звісно, є, але ними вже ніхто не розкидається. Тож за клієнта тепер треба поборотися. Як наслідок — одеська сфера обслуговування неймовірно змінилася на краще. Не рекламуватимемо тут конкретні заклади, але дуже хочеться розповісти і про устриці за €1, і про численні акції на користь споживачів, і про тематичні кафе, і про культурні події. 28 липня в Одесі проходить конкурс прози «Без меж-2018», участь у якому беруть твори 603 авторів, із них 341 — українською мовою. Чотири роки тому такого просто не могло бути! Напередодні 2 травня Зелений театр у Парку Шевченка був абсолютно занехаяний, поміж лавочок росли молоді деревця, а трава вкривала сцену. Тепер це модне місце, де відбуваються ярмарки та концерти. Одеські активісти, на жаль, нагадують давній анекдот: «У цю синагогу я ходжу, а в цій ноги моєї не буде». Поміж собою вони сваряться просто неперевершено (певно, це теж частина «нового одеського міфу» — епічні протистояння одеських проукраїнських сил між собою). Але ж коли виникла потреба відстояти Літній театр у Міському саду, спільними силами це вдалося. До 2 травня таке навряд чи могло статися. Після 2 травня люди відчули свої можливості. І для міста це дуже добре.

Якою ціною


2 травня, коли стало відомо про мітинг за єдину Україну після футбольного матчу на Соборній площі, недавно створена Самооборона, без зброї, так-сяк екіпірована, вийшла захищати активістів. Коли з протилежного боку з’явилася купа озброєних людей, яких явно підтримувала міліція, коли полетіло каміння, залунали постріли і, як то кажуть, «пошла жара», замість того щоб тікати, Самооборона разом із активістами та ультрас суворо відповіла. Пожежна машина, яку їм вдалося вхопити й направити на супротивників, не лише допомогла в бою, а й стала справжнім символом перемоги. До обурених людей, які йшли громити сепаратистське гніздо на Куликовому Полі, дорогою приєднувалися прості одесити. Лише тому, що бачили досвід Криму та Донбасу й не хотіли такого у себе вдома. Безумовно, шкода, що все це перетворилося на справжню трагедію, але скажемо чесно: інакше в таких випадках не буває. Згадайте кривавий футбольний матч у хорватському Загребі, з якого, власне, почалася югославська війна. Але не можна забувати, що коли Будинок профспілок запалав, то перше, що стали робити проукраїнські активісти, обурені й уже обстріляні перед тим на Соборній площі, — рятувати тих, хто перебував усередині. Подивіться, коли будете в Одесі, на пам’ятний знак на розі Дерибасівської та Преображенської: першими загинули хлопці, що були учасниками мітингу за єдину Україну. Але проукраїнські активісти заходилися рятувати тих, хто волав, що «Одесса — русский город», «Героям сала!», «Ви бидло». Чому? Тому що Одеса не любить зайвих жертв.


Звісно, шкода, коли гинуть люди. Усі вони принаймні чиїсь діти. Але ніхто не просив їх приходити зі зброєю на мирний мітинг. Ніхто змушував кликати в Одесу «русский мир». А одесити (здебільшого) не ті люди, які покірно приймуть, що їхній бізнес хочуть віджати, узбережжя забудувати парканами, а самим їм розповісти, що вони несправжні одесити і їх тут не було. І хай як цинічно це звучить, а Одеса достатньо практична для того, щоб правильно розпорядитися кривавою жертвою, якщо її вже було принесено. Людей, які лізуть у зачинену будівлю і починають кидати звідти палаючу суміш, в Одесі називають «шлемазлами», тобто йолопами. Але якщо вже ті йолопи розпорядилися собою таким чином, місто, своєю чергою, розпорядиться тією жертвою так, аби це було не без сенсу. Остаточно вибравши після 2 травня свій шлях до «київських князів», Одеса, вочевидь, змінилася на краще. Не кажучи вже про те, що таким чином Україна здобула свій Південь. У Зеленому театрі на святах розважаються діти й із великим аншлагом виступає Лесь Подерв’янський. А деревцями й травою такі місця заростають на Донеччині. Чому? Бо 2 травня назавжди вивело місто на інший шлях. Це коштувало дорого, але через чотири роки зрозуміло, що воно того варте.

Автор: Ніка Іванова

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180654
Синдром першої столиці

Держпром, майдан Свободи, Дзеркальний струмінь — ці суто харківські символи відомі всім, хто бодай раз відвідував місто. Це туристичний Харків, яким пишаються, який зображають на листівках і показують на екскурсіях. А є інший — «мєнтовскій город», місто «торгашів і бариг» та придушеного сепаратизму.

Для мене, нехарків’янки, у шкільному віці знайомство з містом почалося стандартно — із зоопарку з сумними тваринами та Центрального парку культури та відпочинку імені Горького, який запам’ятався липкою солодкою ватою та дірками в підлозі кабінок канатної дороги. Згодом я приїхала сюди на навчання, але завжди почувалася чужою. Харків був ворожим, колючим і непривітним 12 місяців на рік. До того ж викладання у вишах російською після української школи було справжнім катуванням. «А что ето ти біндєровскую музику включаєшь? Рускіх что лі нєт?» — запитала мене якось сусідка після вечірнього прослуховування «Тартака». Я вже не згадаю її імені, але пам’ятаю, як вона любила наголошувати на своєму російському походженні та акцентувати, що живе в «першій столиці».

«Первая столица» — так називався відеоканал, який випускав програми про історію та культуру Харкова для місцевого телебачення. Саме словосполучення «перша столиця» ніби веде відлік історії Харкова лише від радянських часів, коли в грудні 1919-го місто стало столицею новоспеченої УСРР, заперечуючи понад 250 років козацької історії до того. Багато хто теж називає Харків столицею, але іншою — голоду та червоного терору. До речі, керівник і натхненник «Первой столицы» Костянтин Кеворкян нині живе в Севастополі «в політичній еміграції» і внесений до бази «Миротворця» як давній українофоб та активний послідовник ідей сепаратизму. Його відеоканал продукував програми на Харків та область із 1995 року.

Кажуть, харків’янина всюди можна впізнати за специфічними суто харківськими слівцями: тремпель, локон, ампулка. Красномовною ілюстрацією з життя міста є свіжа історія з відкриттям пам’ятника радянській акторці Людмилі Гурченко, яка народилася в Харкові, але всіляко відмежовувалася від малої батьківщини й просила не ставити їй пам’ятник. Але очільник міста вирішив: треба. І через сім років після смерті Гурченко він таки з’явився — і одразу з конфузом: на подячній табличці скульптурну композицію примудрилися назвати «скулпьтурною» і наробили помилок у прізвищах «благодійників». Сама п’ятиметрова скульптура наче одинока наречена з весільного торта, жахлива у своєму несмаку та міщанстві, нав’язана місту чиновниками, які ментально застрягли чи то в Союзі, чи то в часі правління Януковича Межигірського. Бронзова Гурченко як невикоренений потяг до совка, як тяглість до «першої столиці», як упевненість, що харків’яни проковтнуть і це, як проковтнули лавки Кернеса й не тільки.

Моє ставлення до Харкова стало іншим навесні 2014‑го. Місто також тоді змінилося неочікувано само для себе. Це був час, коли страшно було виходити з дому із синьо-жовтою символікою та й узагалі просто страшно, особливо коли під твоїми вікнами проходять молодики, які скандують «Росія!». Тієї весни чоловік якось повернувся додому з великими пакетами, у яких був запас круп, консервів та сірників. Через кілька місяців я передала все це в АТО, а тривожну валізку на випадок вторгнення так і не зібрала, бо зрозуміла: це моє місто, тут живуть близькі мені люди. І це вже аргумент, який ігнорувати не вийде та з яким доведеться рахуватися.


Мій Харків — це місто придушеного сепаратизму, до більшості мешканців якого все одно не дійшло, від чого вони врятувалися у 2014-му. Тут більше не страшно ходити з українським прапором і тризубом, але досі вважають Росію братом. Влаштовують вишиванкову ходу, але досі традиційно голосують за Кернеса як «міцного господарника». Бабусі ще страждають на синдром першої столиці, ностальгуючи за ковбасою по 2,20 і втраченою молодістю, проте з часом навіть він стає менш заразним. «Розумом я усвідомлюю, що раніше ми жили добре та дружно, але дивлюся на те, що коїться навкруги, і вже починаю в цьому сумніватися», — з тривогою каже товаришці типова харківська бабуся під моїм під’їздом.

Тутешній темп життя значно повільнішій за київ*ський, тут менше пахне грошима, тож для багатьох амбітних він є лише транзитною станцією на шляху до успіху. Харкову зраджують із Києвом, щоб повертатися до нього на вихідні, до такого собі домашнього мегаполіса, міста-базару, де радше продадуть щось уже готове, ніж зроблять щось своє. Близькість кордону з Росією та статус прифронтового міста — це не найкращі перед*умови для довгострокових інвестицій, але наразі Харків залишається єдиним українським мегаполісом на Сході країни, і в нього немає іншого вибору, окрім як стати регіональним лідером. Адже, як емоційно доводив комусь майстер-годинникар на тутешньому ринку, «…нема такої країни «ЛНР», а Україна є. І буде!».

Автор: Юлія Ілюха

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180655
Ідеологічне завоювання Сходу

У радянському фільмі «Біле сонце пустелі» (1970), який інколи за зразком західного вестерна називають істерном, є достатньо показовий мем.

Один із «визволителів» народів Середньої Азії від басмачів червоноармієць товариш Сухов виголошує сакраментальну фразу: «Схід — справа тонка!». У ній і закодована вся специфіка імперського мислення: щоб підпорядкувати «інородців», потрібна неабияка винахідливість.


Якби не було Сходу, не існував би й Захід. Але Схід завжди існував не як взаємне доповнення, а радше як контраст. Це і є визначальною позицією західної ідеологічної культури. Недарма Едвард Саїд, американський професор палестинського походження, свою розвідку називає «Орієнталізм» (1978), де й окреслює шляхи західного панування над Сходом. Автор не боїться сказати, що європейська культура навчилася формувати політичний, соціологічний, мілітаристський і науковий дискурс про Схід. Саїд припускається думки, що Схід ставав вагомим чинником ідентичності для Заходу, коли той зводив власну гегемонію на противагу східній відсталості.

Отже, західний «орієнталізм» становить характерний геополітичний дискурс, щоразу маніфестуючи заангажованість дослідника в соціально-політичні та владні реалії. Саїд покладає, що не може бути автора, який не виражав би позиції певної інституції й ідеології. У науковій або естетичній практиці так само верховодить імперіалізм. Про це свідчать бодай праці Джона Стюарта Міла, який наполягає, що його ідеї про свободу та врядування не сповна пасуватимуть, приміром, Індії, жителі якої є цивілізаційно відсталими. Те саме стосується й Карла Маркса. Говорячи про азіатську економіку, він викриває британське хижацьке грабіжництво в Індії, але водночас визнає за Британією прецедент створення в колонії перспективи соціалістичної революції.


Виступаючи з позиції сили, імперська могутність Заходу декларує: східній людині відмовлено мати логіку так, ніби вона є звичайнісіньким матеріалом. А підкорені народи Сходу навіть не годні второпати, як їм краще облаштувати своє буття. Бачиться так, що східна людина завжди низькосортна. Її можна неславити, виправляти, малювати в зоологічному атласі тощо. Дотримуючи таких принципів, зовсім не дивно вважати хоча б іслам вираженням терору, демонічного нашестя та дикунства. Показово, що в хід було пущено специфічну назву — «магометанство», яка стала своєрідним тавром сектантства.

Усе це означає тільки одне: у слові «культура» міститься не лише ознака піднесення й освіченості. Кажучи про цивілізаційний аспект певних типів культур, ми помічаємо, як часто вони виступають у подобі войовничих формувань, виявляючи здатність значною мірою перетворювати інші культури. Так, романтикам було властиво бачити в індуїзмі східну версію християнського пантеїзму. Не менш цікавим є й те, як Данте в «Божественній комедії» зображує Магомета, зокрема, у пісні 28 «Пекла». Виявляється, пророк знаходить своє підходяще місце як представник зла. Через це розтинається навпіл. Тієї самої долі заслуговують не лиш Авіценна й Аверроес, а навіть давньогрецькі філософи Сократ, Платон та Арістотель. Не знаючи Христового одкровення, вони відбувають покарання в першому пекельному колі.


До ХІХ століття Схід для Заходу не був суб’єктом. Тривалий час його мислили незмінним, антидемократичним, негуманним, сексуально розбещеним; він загрожував гігієні та сімейним цінностям, нехтував раціональною розважливістю, порушував уявлення про час, простір та ідентичність. А тому бачилося так, що його неодмінно варто якось «рятувати» або ж він конче заслуговує на іншування. Здавалося б, як політика може відображатися в неупередженому науковому дослідженні. Виявляється, дуже просто. Фрідріх Шлеґель, вивчаючи в Парижі санскрит, бачить Схід застиглим. Про це можна дізнатися, зазначає Саїд, прочитавши його висловлювання про мову, звичаї, історію, літературу. Схожим чином Ернест Ренан висловлюється про семітські мови як бездушні, зупинені в розвитку, недоладні. Якось розворушити їх можна, лише створивши відповідні лінгвістичні лабораторії.

Разом із тим Схід виявляється надто привабливим. Кожний його дослідник, живучи серед тубільців, нібито свій, збирає матеріал, який згодом оформиться у владу-знання. Інтелектуальна влада ставала додатковим чинником реалізації потреб Заходу. Схід спостерігають як злободенне, хоча й ефемерне видовисько, люблять за екзотику, духовність і довговічність. Таке «безкультур’я» дозволено пояснювати й приборкувати. Ціле тобі поле для дій, де можна розвернутися будь-якою зброєю: важкою артилерією чи вразливим словом. Але щоразу доводиться дратуватися, коли підкорений люд опирається. Саїд не втомлюється наполягати: дослідницька обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він примітивізує сусідні культури.


Що ж, висновки Саїда либонь і бачаться дещо категоричними, особливо коли він називає європейців послідовними расистами, імперіалістами, етноцентристами, а орієнталізм визначає як завойовницьку та зверхню активність. Але саме наука закріплювала потреби в колоніях. Іще в середині 1990-х Саїд обурювався новітньою репрезентацією араба в західній свідомості: стереотип кочівника на верблюді змінився на уявлення про антисіоніста чи шейха біля бензоколонки. У масовій культурі східна людина й надалі бахур або кровожерний злочинець. Усе це посилює страх ісламської загрози, що полонить світ. Хтозна, справи могли б обернутися зовсім інакше, якби Схід віддавна послідовно не перетворювали на слабкого, хоч і хижого партнера?

Автор: Тарас Лютий

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180656
Шахтарі. Подорожні Незалежності

Як радянський вуглепром, захищаючи власні інтереси, допоміг розвалити СРСР

Улітку 1989-го в СРСР відбувся один із наймасовіших шахтарських страйків: він стартував 10 липня в Кузбасі, а 19-го вже перекинувся на Донбас. Ці події небезпідставно вважають провісниками незалежності України. Принаймні саме під тиском страйкарів Верховна Рада УРСР у 1989 році наважилася ухвалити закон про економічну самостійність республіки. Шахтарські страйки кінця 1980-х надали шахтарському рухові образ антирадянської та самостійницької сили, яка на пару з Народним рухом була драйвером незалежності України. З огляду на результати, так воно й було. Але якщо придивитися до тих подій уважніше, то стане очевидно, що шахтарі — за всієї поваги до їхньої рішучості — проштовхували передусім власні корпоративні інтереси, а їхня співпраця з національно-демократичними силами була переважно ситуативним союзом. Цей епізод української історії не лише цікавий, а й повчальний. Шахтарські страйки на межі 1980–1990-х років — наочний приклад того, що потужна корпорація — господарчий суб’єкт — легко може стати суб’єктом політичним, впливаючи на долю цілих держав.

Щоб уявити, чим були шахтарські страйки кінця 1980-х, треба розуміти, чим була радянська вугільна галузь. У часи сталінської індустріалізації вона перебувала у вельми скрутному становищі. Після революційного лихоліття величезна кількість шахт стояла зруйнованою, фахівці розбіглися або були знищені, а брак робочої сили став загальним явищем. Технологічну відсталість вдалося певною мірою компенсувати, закуповуючи обладнання та винаймаючи фахівців за кордоном на гроші, отримані від пограбування країни та її населення. Трудові ж ресурси поповнювалися через примус: одних на шахти заганяли в межах трудової мобілізації, інших — в’язнів таборів — доправляли під конвоєм. Умови праці й життя на Донбасі мог*ли привабити тільки тих, хто не мав більше куди подітися. Після Другої світової війни вугільна галузь СРСР була сумним видовищем: на всю країну заледве нараховувалося 600 тис. шахтарів. Однак після повоєнної відбудови їхнє становище стало стрімко мінятися: країна потребувала дедалі більше вугілля, а терористичний примус поступово замінила матеріальна стимуляція.

Уже в 1950-х роках кількість працівників вуглепрому сягла 1,5 млн осіб, але річ не лише в чисельності. По-перше, це була стратегічно важлива галузь, оскільки радянська промисловість та енергетика дуже залежали від вугілля. По-друге, вугільна корпорація мала потужне лобі в Москві, яке могло ставити ультиматуми, погрожувати й шантажувати практично всіх включно з генсеками (докладніше див. Тиждень, № 20/2018 «Радянська генеалогія донецьких»). По-третє, у розпорядженні вуглепрому був неабиякий символічний капітал, що в суперідеологізованій тоталітарній державі мало значення. У системі радянської пропаганди шахтарів позиціонували як сіль радянської землі, героїв праці та звитяжних будівничих комунізму, а тому «наїжджати» на них було просто небезпечно. І, нарешті, по-четверте, вуглепром являв собою розгалужену систему майже по-військовому дисциплінованих колективів із чіткою вертикальною ієрар*хією. Власне, шахтарськими були не лише колективи, а й цілі міста та селища, що жили в ритмі шахт і завдяки шахтам. У результаті наприкінці 1970-х гірники стали справжньою аристократією робітничого класу. Окрім високих зарплат, вони в різні роки отримували вагомі пільги: 30-годинний робочий тиждень, премії, виплати тощо.


Але поряд із цим в економіці відбувалася зворотна тенденція. Уже в 1958-му, за оцінкою Міністерства вугільної промисловості, 78% вугільних підприємств СРСР були планово-збитковими, причому більше ніж у половини вона сягала рівня 30%. У 1978 році, коли сонце шахтарської слави (і добробуту) стояло в зеніті, галузь остаточно перестала бути рентабельною. 1980 рік радянський вуглепром закінчив зі збитками в 1,3 млрд рублів, а 1985-й — майже у 1,8 млрд. Це був закономірний результат. По-перше, своє слово сказала природа: за століття активного вуглевидобутку вугільні пласти Донецького басейну стали вичерпуватися, а точніше — ставати дедалі менш рентабельними. Приміром, у середині 1970-х років більше як 40% вугілля на Донбасі добували в пластах товщиною до 1,2 м, що унеможливлювало ефективну механізацію процесу, а отже, знижувало продуктивність підприємств. Крім того, далася взнаки безладна політика радянського керівництва, яке довгий час санкціонувало масове будівництво малопродуктивних шахт, підгодовуючи їх дотаціями. Ну й нарешті, в усьому світі наступала епоха нафти й газу, тож вугільна галузь ставала просто анахронізмом.



Корпоративний бунт


Страйк 1989-го зумовило падіння рівня життя, на яке гірняки зреагували особливо гостро. З одного боку, давалася взнаки звичка до добробуту, а з другого — те, що їхня праця справді була важкою, шкідливою та й просто небезпечною. Виступи не були стихійними: рішення про страйк ухвалювалося на рівні шахтного керівництва, на площу страйкарів пускали за шахтарськими жетонами, а неявку записували як прогул на роботі. «На відміну від Львова, де нас оточував гамірний, некерований натовп, Донецьк зустрів організованими тисячними лавами шахтарів-бунтівників, що сиділи на площі біля обкому партії та грюкали в такт касками об асфальт», — такими страйкарів побачив Микола Голушко, кагебіст із супроводу Міхаіла ґорбачова. Останній примчав до Донецька не просто так — на той час на Донбасі та на підприємствах Львівсько-Волинського басей**ну зупинили роботу 500 тис. гірників. Шахтарі не намагалися підняти на протест усіх невдоволених, а навпаки, свідомо відмежовувалися від «цивільних», оскільки від початку сприймали страйк як особисту (читай корпоративну) суперечку з владою.


Щоправда, політичного досвіду гірникам явно бракувало. Страйк, який охопив шахти від Львова до Воркути, не мав спільного списку вимог, а тому на місцях шахтарі оптимізували їх під власну ситуацію та свої відчуття. В абсолютній більшості вимоги стосувалися поліпшення забезпечення, побутових і робочих умов, збільшення відпусток, зменшення пенсійного віку тощо. Однак міжшахтний страйкком Воркути з-поміж усього іншого вимагав ще й скасування статті конституції СРСР про керівну й спрямовуючу роль КПРС, привілеїв номенклатури, а також реальних виборів голови Верховної Ради СРСР. Але на Донбасі політичну частину вимог не підтримали. «Незрозуміло, чому нині ми повинні поділяти цей політичний екстремізм», — заявили в Регіональному союзі страйкових комітетів. Результатом страйку стала Постанова Ради міністрів СРСР № 608 від 3 серпня 1989 року, у якій шахтарям пообіцяли всього й багато — аж до цілковитої економічної самостійності шахт із дозволом експортувати наднормову продукцію. Держава зобов’язалася забезпечити рентабельність шахт (!) і навіть оздоровити екологічну ситуацію в шахтарських регіонах. Одне слово, побудувати практично комунізм для працівників окремо взятої галузі. Але ейфорія від перемоги тривала недовго: щойно стало ясно, що бунтівники заспокоїлися, уряд поклав Постанову № 608 під сукно.

Зрозумівши, що Москва не збирається виконувати обіцянки, влітку 1990-го гірники спробували поновити боротьбу. Цього разу шахтарська корпорація вирішила відкрито оголосити про свою політичну суб’єктність. «Перший з’їзд шахтарів підкреслює повну незалежність робітничих організацій вугільної та гірничодобувної промисловості від будь-яких політичних утворень. Наше прагнення до незалежності визначає й наше ставлення до КПРС» — ішлося в резолюції Першого всесоюзного шахтарського з’їзду, що проходив 11–15 червня 1990 року в Донецьку. Звинувативши КПРС у поганому становищі робітників, з’їзд вимагав виводу парткомів із підприємств і націоналізації партійного майна. Щоб підсилити враження, 11 липня 1990-го шахтарі провели одноденний страйк, під час якого припинили роботу 300 тис. гірників на 100 шахтах. Крім того, на підприємствах заблокували роботу парткомів та опечатали їхні кабінети. Це був явний виклик, оскільки якраз тими днями тривав XXVIII з’їзд КПРС. Але в Москві все це проігнорували. У жовтні 1990 року відбувся Другий з’їзд шахтарів, на якому збирались оголосити про розрив з офіційними профспілками, підконтрольними владі. Але тодішній вугільний міністр Міхаіл Щадов, якому страйкарі висловлювали недовіру ще в 1989-му, зміг пересварити між собою донбаських та кузбаських учасників з’їзду, і, скориставшись моментом, уряд їхні вимоги відхилив. Хай там як, говорити з Москвою було вже пізно: СРСР доживав свої останні дні.


Зручна незалежність


Упевнившись у неможливості вести переговори з Москвою та з огляду на політичну ситуацію українські шахтарі стали вести перемовини з Києвом. Уже в березні 1991 року в Донецьку відбувся шахтарський мітинг, на якому на додачу до традиційних соціально-економічних вимог пролунали заклики до надання конституційного характеру Декларації про державну незалежність України, розпуску КПУ та КПРС, перевиборів до Верховної Ради УРСР тощо. Керівництво УРСР, відчуваючи хиткість свого становища, узяло на себе фантастичні зобов’я*зання, зокрема удвічі збільшити зарплату всім працівникам вугільної галузі. Шахтарям сподобалася не лише поступливість Києва, а й перспектива відгородитися державним кордоном від дешевого кузбаського вугілля та російського газу, закріпивши за собою монопольний статус енергетичних «годувальників» України. Тож за повалення радянського ладу шахтарі взялися зі стахановським ентузіазмом, пішовши на контакт із національно-демократичними силами. Як згадував лідер Народного руху Василь Куйбіда, кандидатуру В’ячеслава Чорновола на посаду президента України висунули якраз шахтарі Донеччини, а саме шахти імені Димитрова.


Однак об’єднання сил було поверховим: підтримуючи націонал-демократів, шахтарі зберігали свою корпоративну автономність. «Ми працюватимемо з новими демократичними партіями, допоможемо вам забрати владу в КПРС. Але під ваші прапори ставати не збираємося» — такою була позиція Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів, який увійшов до коаліції «Незалежна демократична Україна», створеної для координації спротиву ДКНС (тобто ГКЧП). На референдумі 1991-го Донбас одностайно підтримав незалежність України, але шахтарі далі відстоювали свої корпоративні інтереси. 7 червня 1993 року почався наймасовіший страйк в історії України: роботу припинили більше ніж 200 з 250 шахт країни. Причиною страйку став різкий стрибок цін на продовольство, але, вимагаючи підвищення зарплат, шахтарі виступили ще й із політичними претензіями. Так само, як у 1990-му вони оголошували недовіру КПРС, у 1993 році зажадали референдуму щодо недовіри президентові та Верховній Раді, а також економічної автономії для Донбасу. Вважати цей страйк стихійним виступом простих робітників важко не тільки через його масштаб, а й через те, що він почався на шахті імені Засядька, яка не брала участі в жодному страйку, починаючи з 1989-го.

За «дивним збігом обставин» через чотири дні після початку страйку колишній директор цієї шахти Юхим Звягільський, який невдовзі перед цим пересів у крісло міського голови Донецька й став першим віце-прем’єром України, очоливши переговірний процес із урядом Леоніда Кучми, добився поступок на користь керівників шахт. Натомість вимоги звичайних шахтарів були здебільшого проігноровані. За тиждень стараннями директорів страйк припинився. Що ж стосується політичних вимог, вони були технічно злиті. 17 червня Верховна Рада призначила консультативний референдум про довіру до президента й парламенту, але потім обидва заходи скасували — буцімто через брак ресурсів. Розбіжності між керівниками галузі та звичайними шахтарями назрівали давно й виявлялися ще в 1980-х роках, але саме в червні 1993-го вони закінчилися остаточним розколом і конфліктом, унаслідок якого директори підприємств підім’яли під себе шахтарські маси й конвертували протест у власний політичний капітал. Пізніше, коли обвал рівня життя зіб’є амбіції шахтарів, а кийки «Беркута» й свавілля директорів примусять їх до покірності, шахтарський рух остаточно інструменталізують колишні боси вугільної корпорації, які стрімко перетворювалися на власників підприємств та олігархів.



Незасвоєний урок


Сьогодні шахтарі вже не сприймаються як величезна вибухонебезпечна сила. Легенди, якими оповиті події 30-річної давності, розвіялися навесні 2014-го, коли шахтарі Донбасу (що в масі не підтримували сепаратизм) не зробили нічого, щоб зірвати заколот і не допустити погіршення свого становища. Коли ж більша частина вугленосних районів Донбасу опинилася на непідконт*рольних територіях, суспільна вага шахтарів стала зовсім невеликою. Однак річ не в їхній кількості, а в тому, що нікуди не поділася тенденція до монополізації у вугільній промисловості. Йдеться про компанію ДТЕК, яка, за даними голови Асоціації захисту прав споживачів електроенергії та комунальних послуг Андрія Геруса, видобуває 85% українського вугілля та контролює 60% його імпорту, їй належать 80% станцій теплової генерації (не рахуючи інших, не менш насторожливих показників). Це дозволяє власнику ДТЕК олігарху Ринату Ахметову боротися з українським урядом, лобіюючи тепер уже не галузеві, а власні бізнесові інтереси. Така боротьба, як у часи Засядька, могла б вестися за зачиненими дверима високих кабінетів, але, за традицією, як таран використовуються шахтарі.

Останній гучний виступ шахтарів відбувся у квітні 2015 року, коли кілька тисяч гірняків наводнили урядовий квартал у Києві. Мітингарі вимагали звільнення міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, підвищення цін на вугілля й тарифів на електроенергію для ТЕС, а також державних дотацій для вугільної галузі. Саме тими днями відбувся з’їзд гірняків, на якому делегати від шахтарських колективів засудили діяльність Володимира Демчишина й лякали енергетичною катастрофою. За повідомленнями журналістів та очевидців, більшість шахтарів були працівниками підприємств ДТЕК і головними натхненниками з’їзду стали також дтеківці. Утім, висновки можна зробити й без інсайдів, оскільки саме тоді — навесні 2015 року — ДТЕК активно боровся за підвищення ціни на вугілля з 1100 до 1500 грн за тонну, для чого потребував санкції уряду. Останній, своєю чергою, звинувачував ДТЕК у монополізмі та здирництві, оскільки реальна собівартість тонни вугілля на дтеківських шахтах нібито становила тільки 800–900 грн. Цілком логічно, що компанія прагнула компенсувати втрати, спричинені окупацією Донбасу, а «шахтарі на голодуванні» стали важелем суспільно-політичного тиску на уряд. Причому вони справді могли бути голодними, оскільки і тоді, і потім їм завинили зарплату.


У результаті в Україні склалася патологічна ситуація, коли окремі компанії, користуючись своєю вагою в енергетиці, можуть вступати у відкриту війну з урядом, використовуючи власних працівників як таран. Але при цьому гроші, зокрема отримані за схемами на кшталт «Роттердам+», до працівників зазвичай не доходять. Тобто вугілля дорожчає, а становище гірників не покращується. На перший погляд, причиною цього є неефективне управління галуззю, особливо в тому, що стосується подолання корупційних схем. Але навіть повне знищення корупції у вугільній галузі лише відтермінує кризу, до якої вона скочується впродовж останніх півстоліття. Рано чи пізно після модернізації енергетичної сфери Україна не потребуватиме навіть тих шахт, що лишилися. Наскільки драматичним буде фінал, залежатиме від того, як ефективно уряд зможе підтримати робітників, чия тяжка й небезпечна праця перестала бути потрібною країні. А голов*не — нікуди не подінеться загроза великих впливових компаній, які можуть утворюватися в будь-якій галузі: енергетиці, транспорті, сільському господарстві, банківській сфері тощо. І немає жодних гарантій, що завтра місце шахтарів, які стукають касками в Києві в інтересах ДТЕК, не замінять працівники інших підприємств, почуттями та інтересами яких маніпулюватимуть інші бізнесмени й управлінці. Не слід забувати й те, що в певний історичний момент отакі корпоративні війни можуть вплинути не тільки на конкретний уряд, а й на саме існування держави. І не факт, що цей вплив обов’язково буде спрямований на збереження українського суверенітету.

Автор: Максим Віхров

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180657
Брак усвідомлення небезпеки

Через кілька тижнів після того, як Німеччина ганебно вилетіла з групового раунду на Кубку світу в Росії, Месут Езіл заявив про свою відставку як гравця німецької збірної.

Так футболіст, який провів 92 матчі за Німеччину та 2014 року належав до німецької команди переможців чемпіонату світу, відреагував на нищівну пуб*лічну критику його особи. Нещодавно лунало таке, нібито за спортивну катастрофу в Росії відповідальний лише він. Не раз Езілові довелося конфронтуватися й із расистськими нападками через його турецьке походження.


Негативні емоції до гравця спричинила фотографія, на якій він і його колега по німецькій збірній Ілкай Ґюндоґан незадовго до початку чемпіонату світу позують разом із турецьким президентом Ердоганом. Досі Езіл не відповідав на звинувачення, мовляв, він зловживав своєю репутацією німецької футбольної зірки для зміцнення авторитарного режиму в Туреччині. Тепер спортсмен пояснив, що його дії були цілком аполітичними. Своїм дружнім жестом стосовно турецького глави держави він просто хотів висловити повагу до країни походження власної сім’ї.
Загалом ця заява не надто переконлива й у ній бракує розуміння політичної символіки, яка може огортати публічну поведінку футбольних зірок. Але одним із моментів своєї заяви про відставку Езіл натис на больову точку. Під час чемпіонату світу з футболу в Росії рекордсмен німецької національної збірної Лотар Маттеус був гостем Владіміра Путіна в Кремлі в складі делегації на чолі з головою ФІФА Джанні Інфантіно.

Там перед увімкненою камерою Маттеус знайшов для автократа улесливі слова та, сяючи від щастя, фотографувався за руку з володарем Кремля.



Проте в цьому разі такого громадського обурення, як із фотографією Езіла з Ердоганом, не було навіть близько. Німецький футбольний союз не вимагав від Маттеуса, на відміну від Езіла, жодних пояснень його поведінки, хоча він один із восьми почесних капітанів національної збірної Німеччини. Цим титулом відзначають особливо заслужених представників німецького футболу й, відповідно, очікують від них зразкової моральної позиції. Езіл справедливо поскаржився на різні масштаби, застосовувані до нього й до Маттеуса: «Якщо в деяких засобах масової інформації лунали заклики, щоб я вилетів з основного складу на ЧС, то чи не мав би й він відмовлятися від звання почесного капітана? Чи моє турецьке походження робить мене кращою ціллю?».

Справді, метушня довкола Езіла й мовчання стосовно Маттеуса показують приклад подвійного стандарту, який часто застосовується в Німеччині щодо авторитарного розвитку подій у Туреччині й Росії. Критика Ердогана в ФРН популярна в усіх політичних таборах — від крайніх лівих, які бачать у Туреччині імперіалістичний форпост НАТО, до крайніх правих, які з владарюванням Ердогана пов’язують загрозу ісламізації Європи. Натомість путінська Росія має велику симпатію як у радикально лівих, так і в радикально правих. Але навіть у політичному центрі тісні контакти з режимом Путіна сприймаються як значно менш відразливі, ніж відповідні відносини з Ердоганом, чий політичний вплив на населення Німеччини турецького походження об’єктивно вважається загрозливим. Водночас значне втручання Кремля у внутрішні справи ФРН зазвичай недооцінюється. Наприклад, те, що Ґергард Шредер, колишній канцлер Німеччини, працює на керовану з Москви російську енергетичну компанію, не викликає серед громадськості жодного серйозного занепокоєння.


Німецький футбольний союз без жодних критичних слів про порушення прав людини в Росії взяв участь у путінському інсценуванні Кубка світу з футболу. А провідні представники німецького футболу, як-от президент ФК «Баварія Мюнхен» Улі Генесс, навіть знайшли ейфоричні хвалебні слова для організатора. Це все майже не викликало роздратування в німецькому суспільстві. Так чемпіонат світу став для Путіна успішним піаром і в Німеччині. Спершу тамтешні ЗМІ критично висловлювалися щодо таких тем, як корупція довкола спортивної події та російської державної допінгової системи, але з перебігом чемпіонату ці погляди відходили на задній план. Згодом у німецьких медіа домінували схвальні відгуки про блискучу організацію турніру та ілюзорну загальну позитивну атмосферу.

Брак усвідомлення небезпеки, яка загрожує німецькій демократії від агресивної політики Путіна, ще більше вражає, адже вона, здається, нині навіть на шляху до всесвітньо-політичної перемоги. Із захопленням ним Дональда Трампа кремлівський шеф дістав підтримку на вершині провідної західної сили. Можливо, він навіть тримає президента США в руках. Хоч інститути американської демократії ще обмежують відкриту співучасть Трампа з Путіним, але їхня нещодавня солідарність у Гельсінкі стала, не останньою чергою, сигналом для правонаціоналістичних однодумців Трампа в Європі невдовзі проводити в ЄС дружню до Путіна політику. І передовсім досягти скасування санкцій, запроваджених через російську агресію в Україні. Так, Матео Сальвіні, віце-прем’єр Італії та глава праворадикальної правлячої партії «Ліга Півночі», нещодавно заявив, що вважає російську анексію Криму законною.

Є ризик, що політична ситуація в Європі зміниться на користь Путіна. Ознаки цього помітні всюди — навіть у такій начебто аполітичній сфері, як футбол.

Автор: Ріхард Герцінґер

Кореспондент розділу «Політика та суспільство» німецьких видань Die Welt та Welt am Sonntag


⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180658
Неконтрольована безвідповідальність

Не працьовитість є сьогодні визначальною національною рисою українців, це в минулому. Десь там також залишились і романтичність, релігійність, навіть волелюбність і войовничість.

Ті чудесні особливості, які зазвичай любили виділяти в українцях учені-чужоземці. На жаль, нині найпомітнішою нашою рисою стала безвідповідальність, яка, мов вірус, зуміла отруїти ціле су*спільство з низів до верхів.

Знайдеться багато охочих заперечити цю тезу, але не варто поспішати. Принаймні більшість наших бід як нації, що чверть століття намагається якось облаштувати свій життєвий простір, саме від цього. Не від злих воріженьків, які нас хочуть знищити (у них робота така, і було б дивно, якби вони нам бажали успіхів), не від того, що прапор перевернутий, чи волхви прокляли, не від браку розуму чи відсутності справжніх провідників нації, не від корупції та не від засилля агентів Москви, Варшави, Будапешта чи Тель-Авіва. А саме від рекордно великої, всепроникної особистої та колективної безвідповідальності.

Проголошення незалежності. Замість того щоб гнати в шию всю комуністичну наволоч із влади, як зробили народи Балтії, українські націонал-демократи почали з нею з вдячності цілуватися. Комуністи, мовляв, уже не ті, вони українські та за незалежність. Результат цього «примирення» відомий. На зорі незалежності Україна була власником найбільшого в Європі й другого у світі торгового флоту Чорноморського морського пароплавства. 295 морських кораблів різних класів, близько 1,1 тис. одиниць допоміжного флоту, кілька судноремонтних заводів, портів, розгалужена соціальна інфраструктура. Знаєте, де це все поділося? Розчинилось. І доклалися до того вищі чиновники країни, які, до речі, і нині сиплять порадами зі сторінок ЗМІ. Голосування на виборах. За гречку, консерви, гроші, але, що найгірше, за брехливі обіцянки. Невже важко подумати, яким буде завтра, коли бандита, який вкрав, чи популіста, який бреше, пустити у владу?
В Україні на дорогах за рік гине більше, ніж на війні. Набагато. Лише в 2017-му, за даними Нацполіції, у ДТП загинули 3432 людини. Цього ж року на Донбасі ми втратили на фронті 194 вояки ЗСУ, ще 1111 поранені. Лише за один день, 23 липня, поліцейські впіймали за кермом 631 п’яного. А скількох не впіймали? Так, їх, можливо, оштрафують. Але вони лише ланка в довгому ланцюжку злочинної байдужості. Хтось продає медичні довідки, хтось торгує правами, хтось із поліцейських за винагороду заплющує очі на перегар чи порушення ПДР…

Нині робиться показова спроба перевиховання перевізників. Проводять рейди, виловлюють нелегалів, відбиратимуть ліцензії й посилюватимуть вимоги до стану транспортних засобів. Але щоб це сталося, щоб чиновники звернули нарешті увагу на проблему, яку не помічали 25 років, потрібен був жахливий стимул. Можливо, десь і прописана обов’язкова перевірка стану водія перед рейсом і справності транспортного засобу, але хто ж цього дотримував. Хіба не безвідповідально десятиліттями не контролювати такі важливі сфери, де люди фактично опиняються в заручниках. Коли монополіст Укрзалізниця, ігноруючи закони ринку, просто не задовольняє попиту, бо ліньки, змушуючи пасажирів добиратися, як хто може, зокрема й технічно несправними маршрутками. І плаче, що їй бракує грошей. Це безвідповідально відключати людям на два тижні воду для профілактичних робіт, а потім не відновлювати подачу багато місяців. Впускати в країну сотні тисяч євроблях і обурюватися, що хтось там хитрий хоче нагріти державу. А поставити якісь фільтри на кордоні слабо? А знайти розумний компроміс? А коли півкраїни отримує сіру зарплату, а іншій половині доплачують у конвертах, зокрема й в уряді та АП? А тримати в тіні цілі галузі, щоб косити бабло? І лихо з ними, з економічними збитками. Безконтрольне копання бурштину, вирубування лісу, добування копалин — це найкоротший шлях до екологічної катастрофи. Закарпаття вже не раз заливало через лисі гори, але там, здається, так нічого й не зрозуміли. Скоро почнеться щось цікаве на Поліссі… Врешті, чи не з цієї опери проект будівництва каскаду гідростанцій на Дністрі?

4a416cb270de2cee0b7372adea4caa50.png


А хіба не безвідповідально поширювати фейки (як-от сумнозвісне відео про «штурм» спецпідрозділами СБУ бази добровольців), брехати та вводити людей в оману? Цим займається більш ніж половина користувачів соцмереж. Часто через те, що ліньки перевірити реальність інформації. Але ще більше зло — продукувати цю брехню та створювати цілі офіси ботів. А їздити на заробітки до окупанта, коли країна стікає кров’ю, торгувати з ним і виправдовувати його? «Кришувати» контрабанду на лінії зіткнення, вигадувати всілякі «Роттердам+» та інші казки для лохів? Хіба не безвідповідально, коли в країні, яка воює, спокійно розвивається бізнес ворога й українці оплачують ракети, які їм потім падають на голови?

А знищувати організований рух добровольців, які фактично врятували країну? А порушувати на них сумнівні справи й садити за ґрати? У час, коли йде війна. Та є десятки способів, як цю супермотивовану та потужну силу ввести в законодавче поле й використати для добра держави. Було б бажання. В обох сторін: у генералів — не ламати через коліно добровольчі структури, не розпорошувати досвідчених штурмовиків між взводами матеріально-технічного забезпечення та речовими складами, а зберігати бойові одиниці, у добровольців — визнати врешті верховенство закону й таки піти на службу державі офіційно (навіть запорожці, на яких так люблять посилатися нинішні добробатівці, це практикували).

Влада сама доводить ситуацію в країні до ідіотизму, а потім, надуваючи щоки, працює, як пожежна команда. Тільки навіть цієї активності їй вистачає на кілька днів, а далі все повертається до звичного стану. Бо можна проводити реформи, ухвалювати найгеніальніші закони, запроваджувати штрафи та збільшувати покарання, але це не працюватиме. Маленькі українці теж здебільшого самі винні у своїх проблемах, бо безвідповідально ставляться до свого життя, власної долі й такої вимріяної держави. Можна знову й знову виходити на майдани, вмирати там, але не доводити справу до кінця, віддаючи здобуте в руки пройдисвітів. Або просто і далі медитувати у своїй хаті скраю. У всіх нас наразі є одна спільна біда, яка все нівелює, — безвідповідальність на всіх рівнях.

Автор: Роман Малко


⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180659
Пристрасті довкола Криму

Чому не можна вважати «закритим» питання окупації українського півострова

У контексті правових та ідеологічних суперечок довкола припинення російсько-української війни нібито дипломатичними методами спостерігаються постійні настирливі спроби винести Крим за дужки обговорення проблеми. Причому це робиться не лише на Заході, а й у середовищі української політичної верхівки, мовляв, спочатку Донбас, мінські домовленості, а вже потім колись там Крим…


Путін на зустрічі з Трампом у Гельсінкі вирішив у дусі героя російської історичної літератури Козьми Пруткова «закрити» Америку, для початку обмежившись Кримом. Російський диктатор заявив, що кримське питання закрите назавжди. Людство таких заяв чуло багато. У радянські роки беззаперечною істиною вважалося, що СРСР існуватиме аж до встановлення всесвітнього комунізму, однак йому вистачило трохи менш як 70 років. Третій Рейх називали «тисячолітнім», але «тисячоліття» тривало аж 13 років… Колишній комсомольський ватажок УРСР та СРСР, а нині співробітник Міхаіла Ґорбачова Віктор Мироненко в інтерв’ю київській газеті сказав приблизно таке: Росія ніколи не розпадеться, не розраховуйте на це, її розпад неможливий… З огляду на реальну історію треба обережніше ставитися до таких понять, як «назавжди», «ніколи», «всі», «ніхто», «ніщо» тощо. І не поспішати «закривати питання»…

На жаль, на «закриття Криму» працює певна частина українських ЗМІ, політиків, політологів, соціологів і журналістів. Нерідко можна почути доволі лицемірний «плач Ярославни» про те, що жахлива російська пропаганда (а таки ж справді жахлива!) повністю переформатувала мізки кримчан, і через те там, у Криму, мало не всі люто ненавидять Україну й обожнюють Росію. На користь цієї тези наводять більш ніж сумнівні соціологічні дослідження громадської думки на окупованому півострові. Які об’єктивні дані можна мати з таких опитувань в умовах жорсткої окупації? Нехай ті соціологи спробують опитати людей у КНДР (Північна Корея Кім Чен Ина). Якби мене, тоді студента філософського факультету Київського університету, приблизно так у 1977 році на Хрещатику запитали, як оцінюю політику Комуністичної партії, то що я зміг би відповісти? Нехай би соціологи поцікавилися у в’язнів Бухенвальду, що вони думають про діяльність гера коменданта табору, і насолоджувалися після того отриманою від них «об’єктивною» інформацією…


Деяким соціологам і журналістам вистачає безсоромності говорити про думку мешканців Ялти, Севастополя, Сімферополя, Євпаторії… Звісно, для тих, хто перебуває в системі офіційної позиції РФ, існує цілковита свобода слова, як для громадян колишнього СРСР, які використовували її «для зміцнення соціалістичної демократії та радянського ладу». А висловитися на користь України означає потрапити до кабінетів ФСБ. І лише одиниці наважуються прошепотіти: «А за України було краще»… Я вже не кажу про те, що ті, хто проводить такі опитування в анексованому Криму та на окупованому Донбасі, об’єктивно виступають провокаторами, які підставляють людей під каральну сокиру режиму.
Чимало зробили для відчуження від України її південних і східних територій деякі галицькі письменники (потім у них знайшлися однодумці в Києві), які ще до 2014 року постійно заявляли, що Крим і Донбас не потрібні Україні через те, що вони, мовляв, «не українські»…

Однак після того, як їхні мрії про розлучення з «неукраїнськими» територіями реалізував російський Ген*штаб, ці галицькі літератори замовкли. Зате час від часу озиваються їхні ідейні соратники в столиці. Один із них пропонує знайти кілька еталонних українських регіонів і там розбудувати справжню (без чужорідних домішок) українську державу. А решту… А з рештою якось само собою вирішиться. І дарма що все це дуже нагадує резервацію, етнографічний заповідник. В антиутопії письменника Юрія Щербака такий проект розглядається доволі критично, як велика біда для України, і називається «зоною етнічної консолідації», скорочено «ЗЕК».


Там будуть виключно козаченьки з фольклорними дівчатами, мальовничі хатинки під стріхою, «аква віта» з найкращих сортів вітчизняних буряків, тільки українська мова й решта все ідеальне, гарне, кольорове, приблизно в такому стилі, такому вигляді, як зберегли Україну у своїй уяві перші покоління емігрантів за океаном, традиційно транслюючи саме такі чудові картинки своїм нащадкам.


Але з огляду на реальну Україну простір ідеальної під тиском не завжди приємних фактів, мов шагренева шкіра, постійно зменшуватиметься (бо чітко відсепарованих, чисто українських за мовою та культурою регіонів на теренах країни дуже мало), допоки не набуде розмірів київського помешкання пана письменника, співця Холодного Яру й «правильної» України. А поки що чимало «правильних» носіїв галицької української тікає на заробітки до Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії та й до Росії, аби тільки не ризикувати своїм життям на фронті. Хоча за логікою «холодноярського літописця» вони мали б бути в перших рядах оборонців суверенної України. Виявилося, що розмовляти українською, вдягати вишиванку, вимахувати синьо-жовтими й червоно-чорними прапорами, вигукувати «Слава Україні!» набагато легше, ніж зі зброєю в руках стати на кордоні держави. Як написала знана інтелектуалка з галицьким корінням Оля Гнатюк: «2009 року в Запоріжжі була вражена, наскільки це зросійщене та орієнтоване на східного сусіда місто. А зараз варто подивитися, де найбільше набирають призовників. Якщо у Львові треба робити для цього облаву, то в Запоріжжі ситуація інша».

Війна показала, що жоден регіон не має монополії на справжній (не вербально-театральний!) український патріотизм. Адже на фронті люди платять за свої переконання найбільшу ціну, ціну життя і крові, віддають власній Батьківщині свої руки, ноги, очі, здоров’я, жертвують усім. Тому відлучати ті чи інші регіони від України, дискредитувати їх, оголошувати «чужими» — позиція, м’яко кажучи, короткозора. Тим більше що етнокультурні «пуристи» не наводять жодних критеріїв українськості території, задовольняючись суто суб’єктивними відчуттями. Колись екс-член політбюро ЦК КПРС, соратник Ґорбачова Алєксандр Яковлєв заперечував таким способом суверенітет і незалежність України: «Коли я перебуваю в Україні, не почуваюся тут за кордоном». Отже, немає такої країни, такої держави й такої нації, бо вони, бачте, «не почуваються»… Не справляє місцевість на українського письменника враження української, отже, зовсім це не Україна і не шкода віддати її, ту землю, історичному ворогові. Особ*ливо вражає маячня про якусь мало не доісторичну «антиукраїнськість» Криму, у чому деякі наші автори дивовижним чином змикаються з російським неоімперським дискурсом. Хоча історія каже про інше. На початку ХХ століття, коли самі слова «Україна», «українці», «український» для широкого загалу ще були доволі екзотичними, похід Кримської групи армії УНР під проводом Петра Болбочана залишив нам цікаві дані про те, як жителі Криму зустрічали українських вояків. Учасник експедиції Борис Монкевич згадував: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути».

Ну Монкевич — український військовий, особа заангажована. Але знаний історик, кримчанин Сергій Громенко наводить спогади російського офіцера Ніколая Крішевского про те, як після втечі комуністів з Керчі там створили загін для охорони порядку, з яким стався кумедний, але дуже характерний і промовистий випадок: «Загін мав абсолютно незвичний для Керчі вигляд: люди були прекрасно вдягнені, сиділи на хороших стройових конях, були відмінно озброєні… Тільки-но загін вийшов на головну вулицю, як зібрався величезний натовп, який прийняв їх за українців. Люди кричали «Ура!», цілували солдатів і взагалі висловлювали винятковий захват…»


А російський офіцер і письменник Нєстор Монастирьов так описав події у Феодосії: «Єдино ми помітили, що в місті несподівано встановився відносний порядок. Банди червоних мародерів кудись раптом зникли. Ходив слух, що у Крим увійшли українські війська. Про німців узагалі ніхто не говорив, і всі з дня на день очікували приходу українських частин, готуючись зустріти їх квітами як визволителів від кривавого більшовицького кошмару. Ніхто не приховував своєї радості». І щойно з’явилася на обрії якась військова колона, Феодосія зраділа: «Усе населення вийшло на вулиці. Люди сміялися і плакали, обнімалися, хрестилися. «Йдуть українці! Слава Богу!»

Автор: Ігор Лосєв

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟡 10:53 Відбій тривоги в Харківська область.Зверніть увагу, тривога ще триває у:- Куп’янський район- Харківський район- Липецька територіальна громада- Вовчанська територіальна громада#Харківська_область
  • #180660
Сумі Шігекі: «Вам не треба хвилюватися щодо єдності країн G7 у питанні України»

2f2af0116e3599eb64fc413cad57a2e7.jpg


Тиждень обговорив із Надзвичайним та Повноважним Послом Японії в Україні питання розвитку бізнес-зв’язків між нашими країнами, способи покращення іміджу українців та місце Токіо в безпековій ситуації в Тихоокеанському регіоні.

У 2017 році в Києві відкрився офіс Японського агентства міжнародного співробітництва (JICA). На яких саме питаннях сфокусована його діяльність?

— JICA розпочало свою діяльність в Україні наприкінці минулого року. На сьогодні агентство відповідає за кілька проектів, передусім за модернізацію Бортницької станції аерації. Це дуже масштабна ініціатива, реалізація якої обійдеться в $1,1 млрд. Зрозуміло, щоб контролювати процес втілення її в життя, нам був потрібен офіс тут.


Японія надає чималу технічну підтримку в різних сферах, зокрема в національній системі мовлення. Так, JICA працює над підвищенням якості в освіті, адже Японська національна телерадіомовна корпорація (NHK) має чудові освітні програми. Тому Агентство вже кілька разів відряджало своїх експертів в Україну, які проводять тут тренінги з питань виробництва якісних освітніх програм. Ще один напрям — розвиток екстреного мовлення на випадок виникнення надзвичайних ситуацій. Наприклад, коли в Японії трапляються землетруси чи повені, як-от нещодавно, й існує загроза великої кількості жертв, NHK відіграє важливу роль в інформуванні населення. Зокрема, повідомляє, що треба робити: залишатися вдома чи, навпаки, готуватися до евакуації. Таке екстрене мовлення має охопити всю територію України. Крім того, JICA надає і технічну підтримку персоналу. Сподіваюся, це справді покращить якість суспільного мовлення в Україні.

Є й інші ініціативи, які реалізує JICA. Так, уже протягом двох-трьох років ми ведемо так званий проект демократизації, у межах якого японські експерти проводять заняття з підвищення прозорості в Україні. Водночас Агентство запрошує українських політиків до Японії. Одним із найпомітніших результатів таких навчань є закон про державне фінансування політичних партій, ухвалений Верховною Радою України. Він дуже схожий на той, що існує в Японії. Як політична сила чи як окремий депутат ви можете взяти участь у виборчій кампанії. І незалежно від вашого походження, з багатої ви родини чи з бідної, шанси є. Тож саме щоб втілити всі ці численні проекти в життя, посольству Японії важливо мати представництво JICA в Україні.

Як ви вже сказали, кредитна програма та фінансова допомога Україні переважно спрямовані на модернізацію Бортницької станції аерації. На сьогодні вже завершено підготовку до першого етапу. Чи є плани реалізувати схожі ініціативи по всій території країни? Чи це залежатиме від успішності втілення в життя першого проекту?

— Насамперед хочу підкреслити, що японська підтримка, особливо кредитні програми, має велику перевагу, адже JICA реалізує проекти в поєднанні з фінансовим аспектом, ці питання не розділені. Бо якщо ваш уряд планує реалізувати таку масштабну ініціативу, йому потрібно знайти кошти й провести тендер, щоб визначити виконавців. У більшості випадків це окремі процеси: компанії готові щось збудувати, але хто дасть необхідні гроші — то вже абсолютно окрема історія. Якщо говорити про JICA, то тут усе поєднано, а отже, український уряд може одночасно обговорювати прогнозовану вартість реалізації проекту й джерела фінансування. Кредит, який надає Японія, має кілька переваг: він довгостроковий, має довгий період канікул і низьку ставку. Тому набагато вигідніше скористатися підтримкою JICA, ніж шукати кредити на комерційних умовах. Бортницький проект дуже добре просувається. Сподіваюся, що дуже скоро буде оголошено публічний тендер, який визначить, яка саме компанія стане виконавцем. І після того, орієнтовно наступного року, розпочнуться будівельні та відновлювальні роботи.

Однак наші переговори не обмежуються лише згаданим проектом. Ми вже проводимо перемовини щодо можливого спорудження моста в Миколаєві. Місто є потужним хабом для Півдня України, тому поява там нового моста має надзвичайно збільшити можливості порту. Не менш важливою є і переробка відходів. Раніше українці думали, що відходи можна просто викидати на сміттєзвалища. Однак так не може тривати, і на те є багато причин. Екологічні аспекти стають дедалі значущішими. JICA визначає, який спосіб утилізації сміття буде найкращим для України. І якщо справа дійде до конкретного проекту, він також буде масштабним.

Наскільки в Японії зацікавлені в Україні як бізнес-середо*вищі, експортері чи ринку? Чи помічаєте ви зростання присутності японського бізнесу тут за останні кілька років?

— На щастя, японський бізнес зараз дуже добре усвідомлює можливості, які відкриваються в Україні, і це хороші новини. Я завжди кажу бізнесменам і тут, і в Японії, що ваша країна має кілька переваг. По-перше, це надзвичайно високий рівень освіти. По-друге, відносно низька порівняно з країнами Європи заробітна плата. По-третє, завдяки зоні вільної торгівлі з ЄС тут можна щось виробляти й експортувати на європейський ринок без додаткових мит. Завдяки цим перевагам останніми роками в Україну прийшли інвестори та новий бізнес. Наприклад, компанія Yazaki, що випускає електропроводку для автомобілів. Після Майдану виробник кабелю для авто Fujikura також розпочав тут свій бізнес, збудував фабрику. Також кілька років тому в Україну зайшла компанія Sumitomo Electric.


Крім того, Україна дуже добре відома як сільськогосподарська країна. Thirdwave Corporation орендувала тут земельні ділянки й вирощує багато сільськогосподарських культур, зокрема соняшники.


А от чому японські компанії приділяють дуже велику увагу, то це ІТ-сектору. Тому що в Японії величезний попит на ІТ-фахівців, а українці в цьому досягли значних успіхів. Проблемою поки що залишається знання мови, адже японська сторона хоче співпрацювати з українськими спеціалістами, які мають хоча б пристойний рівень англійської. Звичайно, час покаже, але думаю, що перспективи в цій сфері дуже хороші.

Крім того, зростає торгівля, особливо продаж японських автомобілів. Такі бренди, як Nissan, Toyota, Mitsubishi та Honda, дуже популярні у вас. Їхня частка в загальній кількості імпортних машин доволі висока — більш як 30%. Після Майдану продаж автомобілів істотно впав, однак уже поступово збільшується. Це одна з ознак відновлення української економіки.

2017-й було оголошено Роком Японії в Україні. Одним із найбільших проектів у його межах стала виставка «Уявний путівник. Японія», що була представлена в «Мистецькому арсеналі» у Києві. Як Україна, своєю чергою, може зробити себе помітнішою для японського суспільства? Що ви порадите?

— На щастя, в українців дуже позитивне ставлення до Японії. І згадана виставка залучила значну кількість відвідувачів. Для українців Японія є символом сучасності з її ІТ- та автобізнесом у поєднанні з вір*ністю давнім традиціям на кшталт дзюдо, карате і чайної церемонії. Зі свого боку, українцям треба докласти трохи більше зусиль, щоб покращити свій імідж в очах японців. Вони вже знають про Україну як про «житницю Європи». Однак ваша держава здобула незалежність тільки у 1991 році, тому багато хто досі може плутати сучасну Україну з УРСР. Є чимало речей, які насправді є українськими, однак про них думають як про російські. Наприклад, якщо поцікавитися, звідки походить борщ, половина японців відповість, що з Росії. Або, скажімо, питання релігії. Ми знаємо про Київську Русь, яка прийняла православну віру й була хрещена.



І тільки після цього віра пішла далі, до Москви та Росії. Однак багато людей вважає, що православна церква започаткована спершу в Москві, а не в Києві. Тому вам треба бути активнішими, більше витрачати на рекламу, щоб японці мали можливість краще зрозуміти і українську історію, і сучасність. Ось, наприклад, київські опера і балет приїздять до Японії майже щороку. У 2018-му балет був навіть двічі. І рівень у них ніяк не нижчий, ніж у російських «Большого театра» та «Мариинского». Але росіяни дуже відомі в Японії, тоді як Україні, на жаль, бракує просування. Так само і з бізнесом. Тому я завжди кажу вашим лідерам: дуже важливо формувати позитивний імідж українського народу серед японців. Вони повинні зрозуміли всю важливість України.

На останньому саміті G7 Дональд Трамп зробив заяву щодо необхідності повернення Росії до цього клубу. Такої самої думки, зокрема, і новий уряд Італії. Як це може вплинути на позицію G7 щодо повернення Росії та російських санкцій за її незаконні дії в Україні?

— Насамперед будь-які рішення G7 ухвалюються консенсусом. А його в цьому питанні немає. Не думаю, що сьогодні для РФ є якісь шанси в цьому питанні. Позиція японського уряду така, що з Москвою необхідно підтримувати контакт. Важливо не лише ізолювати Росію, а й вести переговори з метою вирішення українських питань. І я не вважаю, що заяви можуть якось вплинути на позицію G7 у цьому. І це зрозуміло, якщо прочитати комюніке. Трамп мав на увазі, що США можуть якось відмовитися від такого рішення, але сказане ним стосувалося тільки економічних питань.



А щодо України позиція Сполучених Штатів лишається незмінною: анексія Криму незаконна, G7 ніколи її не визнає, і це відображено в заяві. Так само незмінною лишається й позиція щодо важливості мінських домовленостей: Росія має припинити військову та фінансову підтримку бойовиків на Сході України. І я не бачу жодних змін у цьому питанні серед країн G7. Крім того, в Україні є Група підтримки послів країн G7, яка працює дуже активно. Під час наших зустрічей, а інколи вони відбуваються двічі на тиждень, обговорюються всі реформи. Думаю, ми зараз достатньо згуртовані, тож вам не треба хвилюватися щодо єдності країн G7 у питанні України.


З обранням Трампа президентом США американсько-японські відносини пожвавилися. Нині спостерігається поглиблення розбіжностей між країнами в питаннях торгівлі. Це може підштовхнути до нарощення економічної співпраці між Китаєм та Японією і перетворити останню на регіонального лідера. Чи здатне це вплинути на відносини між Токіо та Вашингтоном загалом? Або на альянс Японії та Сполучених Штатів у сфері безпеки?

— Відколи Трамп став президентом, маємо дуже добрі двосторонні відносини. Прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе зустрічався з ним особисто вже сім разів, було також багато телефонних переговорів. Між двома лідерами склалася дуже тісна комунікація. Звичайно, у питаннях торгівлі нині ведеться дискусія, адже дехто запитує, чому Японія і далі експортує таку велику кількість товарів до Сполучених Штатів замість того, щоб імпортувати. Однак потрібно дивитися й на обсяги інвестицій. У США працює багато японських компаній і заводів. Тому треба зважати на економіку загалом. Внесок Японії в американську економіку надзвичайно великий. Тому я не дуже хвилююся щодо торгових питань.


Що стосується Китаю, то Японія зацікавлена в тому, щоб КНР ставала заможнішою та економічно успішнішою. Це може бути хороший сигнал для всього світу. Але ми вважаємо, що Пекін має вести бізнес прозоріше. Саме тому Японія нині працює над договором про створення зони вільної торгівлі для Азійсько-Тихоокеанського регіону, а також щодо ЗВТ із Китаєм та Південною Кореєю. Утім, навіть у такому випадку альянс США та Японії залишається ключовим чинником, адже саме це гарантуватиме стабільність у регіоні. Для Токіо дуже важливо зберігати міцний союз зі Сполученими Штатами, зокрема й через дії Північної Кореї.

Нещодавно активно оговорювалися наміри прем’єр-міністра Сіндзо Абе внести зміни до Конституції країни й скасувати заборону мати власні збройні сили. Чи є в японському суспільстві та серед політиків бажання цих змін у нинішній безпековій ситуації?

— Японська Конституція була ухвалена у 1946 році. Відтоді минуло багато часу. Звичайно, ситуація у світі змінилася. Тому Сіндзо Абе вніс пропозицію, адже це найсприятливіший час для оновлення японської Конституції. Жодних обмежень у термінах тут немає. Щодо сфери безпеки та ст. 9 Конституції (стаття, що забороняє Японії мати збройні сили. — Ред.), то в нас уже є сили самооборони. І Абе досі вважає, що питання, на що саме мають розширитися повноваження сил самооборони, потребує обговорення. Якщо буде вирішено, що вони повинні займатися виключно обороною, тоді треба чітко сформулювати, що це означатиме. Якщо Східна Азія буде дестабілізована розвитком ракетної програми в Північній Кореї, то як саме ми зможемо реагувати на такі події? Абе запропонував активне обговорення змін до Конституції, бо саме уряд відповідальний за безпеку громадян, а ситуація вже не така, якою вона була 60–70 років тому. Поки що ми не знаємо, чи будуть зміни, однак пропозиції Абе зняли табу з цього питання. Тепер воно потребує обговорення в суспільстві. Принаймні японці зрозуміли його важливість. І ми зможемо побачити, чи буде консенсус стосовно змін до Конституції.

Спілкувався: Юрій Лапаєв

------------

Сумі Шігекі народився у 1953 році. У 1977-му закінчив Університет Хітоцубаші, факультет комерції та менеджменту, у 1980-му — коледж Святої Катерини при Оксфордському університеті. У 1977-му почав працювати в Міністерстві закордонних справ Японії. З 1989 по 1993 рік — перший секретар постійної місії Японії при ООН. Із 1993-го по 1996-й — на різних посадах у Бюро зовнішньої політики. Із 1997-го по 2000-й — радник при постійній місії Японії при міжнародних організаціях у Женеві. З 2000-го по 2003-й працював у посольстві Японії в Таїланді. З 2005-го по 2008-й — посол при постійній місії Японії при міжнародних організаціях у Відні. З 2008-го по 2011-й — посол при постійній місії Японії при ООН. З 2011-го по 2014-й — Надзвичайний та Пов*новажний Посол Японії в Бахрейні. З вересня 2014 року і дотепер — Надзвичайний та Повноважний Посол Японії в Україні. Автор низки наукових публікацій.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Назад
Зверху Знизу