Діти Донбасу
Інформаційна війна ведеться в багатьох жанрах, але мій «улюблений» — публічна демонстрація любові місцевого населення до окупантів.
«На гірському велосипеді їздив на терикони й там допомагав своїй братві», — розповідає на камеру хлопчик і демонструє шеврон «ДНР». Нібито його звуть Микита, живе в Горлівці. На вигляд не більш як сім років, але вбраний по-дорослому: блакитний берет, маска, камуфляж — такий собі маленький солдатик гібридної війни. Тими самими днями медіа розносять ще один вкид: молодіжна організація «Оплот Донбасу» вітає з днем народження свого «вождя». «Не знаю бати я иного — Захарченко у нас один», — каже юнак у тільняшці, оточений купкою дівчат у бутафорських кітелях. Реакція української аудиторії на такі «креативи» завжди однакова: у потоці гнівних та іронічних коментарів чується «плач Ярославни»: як ми житимемо в одній країні, коли навіть діти там отакі!? А я, чуючи ті плачі, щоразу волаю до неба: допоки ми такі розумні, свідомі та Facebook-активні, вестимемося на цей примітивний прийомчик?
Розкладемо по поличках. По-перше, не плутаймо дійсність та оптичні ілюзії. За бажання такі сепаратистські агітки можна зняти й у Києві, але хіба це відображатиме об’єктивну картину столичних настроїв? Так, іноді окупанти проводять велелюдні заходи: масові прощання з мертвими бойовиками, кількатисячні мітинги тощо. Але що це доводить? Те, що ми сьогодні бачимо (точніше, що нам показують) у Донецьку та Луганську, треба оцінювати з урахуванням тамтешніх реалій. А ці реалії подібні радше до радянських, аніж до тих, до яких останніми роками звикли ми. При адмінресурсі, який має в розпорядженні «влада» «ЛНР» і «ДНР», можна створювати будь-яку «картинку», причому не вдаючись до підкупу: навіщо платити статистам, якщо можна пригрозити «підвалом»? За СРСР у всіх містах — від Луганська до Львова — проходили велелюдні демонстрації під червоними прапорами, молодь масово вступала в піонери та комсомол. Збоку, напевно, також здавалося, що в нас тут усі затяті комуністи й горе тому, хто насмілиться розвалити СРСР.
Але СРСР розпався, і ті, хто підлітком клявся жити, «як заповідав великий Лєнін», спокійно стали українськими громадянами. Понад те, чимало комсомольців, номенклатурників і навіть кагебістів були цілком щирими будівничими незалежної України. Це до питання про дієвість радянської пропаганди, якою українців опромінювали 70 років (і то без урахування «терапії» репресіями, голодоморами тощо). Чи означає це, що реінтеграція Донбасу пройде як по маслу і без жодних проблем? Аж ніяк. Але найбільші небезпеки пов’язані не з тим, що окупанти так сильно промили Донбасу мізки, а з тим, що остаточно його розграбували. Власне, вже сьогодні більшість місцевих ідуть служити в «армії» «ЛНР» і «ДНР» не з ідейних міркувань, а як на роботу, одну з небагатьох, куди ще можна влаштуватися на розорених окупованих територіях. Якщо деокупацію не супроводжуватиме ефективна програма відновлення, щойно звільнені території стануть депресивною клоакою з величезним деструктивним потенціалом, який російська агентура зможе скеровувати, куди їй заманеться.
І це не лише теорія. Навесні 2014-го соціальною базою збройного сепаратизму були не ті, хто найдовше дивився російські телеканали, а ті, хто найгірше був адаптований до навколишньої дійсності. Для молодиків із депресивних містечок «ополчення» стало швидкісним соціальним ліфтом. Тоді вони ще не знали, що сепаратистські ліфти везуть у пекло, а тому перспективи видавалися блискучими. Це було ще «кручє», ніж їхати на заробітки чи навіть йти у звичайні бандити: разом із георгіївською стрічкою та калашем тобі видавався карт-бланш на беззаконня. Як співалося в «Інтернаціо*налі», «хто був ніким, той став усім». Через кілька місяців українські добровольці втрамбували це гопувате військо в околиці Луганська, тож росіянам довелося засилати сюди «відпускників», але принцип лишився той самий. Там, де немає можливості заробляти, взірцем для наслідування стають ті, у кого є сила відбирати.
У цьому сенсі дуже симптоматично, що отой малий Микита називає «деенерівців» не побратимами, товаришами чи ще якось інакше, а саме «братвою». У 1990-х ми, такі самі хлопчаки, теж слухали розповіді старших про «братву», яка «тримала райони», «забивала стрєли» й узагалі була уособленням маскулінності, влади, честі та всіх інших чеснот. Підростаючи, забували всю цю маячню і вчилися взаємодіяти зі світом у нормальний, а не кримінальний спосіб. Хтось здобував освіту, хтось працював, хтось робив усе це одночасно, і більшість так-сяк влаштувалася. Історії про «братву» стали для нас частиною химерного міського фольклору, дворовими байками, які пам’ять зберігала в одній теці з давніми анекдотами. Всерйоз і навіть із деяким трепетом про «братву» говорили лише ті, хто опустився і прикипів до соціального дна, — для таких «братки» були кумирами й героями, які нахрапом брали від життя все, що хотіли. Напевно, для того Микити «ополченці» є символом мужності, маскулінності та вміння «правильно» жити. Це погано, але не безнадійно. Він гарантовано схоче стати «ополченцем» лише тоді, коли єдиною альтернативою буде принизливе заробітчанство десь у Москві або порпання в копанці. Але якщо перед ним відкриється цілий світ, нехай навіть його українська частина, одужання може бути блискавичним.
Матеріал друкованого видання український тиждень № 26 (555) від 5 липня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
я і писати нічого не став бо як раз про це у статті і шло.
