Светлана Виниченко, мать погибшего Александра Евтеева:
Я була на засіданні, коли, так би мовити було чистосердечне признання Зайцевої. Це так пишуть. Я стояла ось тут, а вона сиділа напроти. Усе засідання, дві години чи три, я дивилась... на її красиві реснички, і у неї не було іншого виходу, як все засідання дивитись на мене. Тобто ми були один напроти одного. І ось прийшов час чистосердечного каяття. Встає Зайцева, повертається майже боком до мене, до тої єдиної потерпілої, яка тут стояла, перед якої і була можливість вибачитися. Дивиться на свого адвоката, як собаченя, і читає текст, як «Отче наш». Ще вона сказала, що вона тепер молиться за загиблих. Дякуючи їм, тим, хто винен в цьому ДТП, я кожного ранку і вечора молилась за дитину. А вчора зайшла в церкву — ні просити, ні дякувати нема за що.
Багато хто запитує, в чому сенс життя? Не знаю, в чому сенс життя. Справедливий суд? Ну я розумію, але коли чую, йде мова про 10 років, а там ще пом'якшуючі, я чогось не розумію. Чи в цій країні, чи в цьому світі, як на 10 років ще можно писати щось пом'якшуюче? Оце чистосердечне? Чи оті 50 (тисяч гривень, переведених родиною Зайцевих — ред.)? Що може бути пом'якшуючим, якщо навіть за кожного загиблого вони по року не відсидять, не кажучи вже про нас, хто просто залишився без нічого, без моралі, без духу, без коштів, взагалі. Я не знаю, заради чого ми живемо. Мабуть, єдине що це — самосуд...