Становлення української В. як наукової дисципліни відбувається фактично протягом останніх 15—17-ти років. На сьогодні продовжується розробка методології й терміносистеми, виявляються й систематизуються нові архівні матеріали, ведуться різні дослідження, опрацьовуються основні засади сучасного творення П. з метою формування цілісної геральдично-вексилологічної системи.
Перші публікації, присвячені українським П., мали переважно описовий характер. Важливим етапом для утвердження національних символів була згадана вище дискусія 1911—1913 рр. між львівськими та київськими дослідниками (І. Крип’якевич, С. Томашівський, К. Широцький) та подальша поява низки публікацій на цю тематику після 1917 р. (В. Різниченко, С. Шрамченко та ін.).
Під впливом прийнятих у німецькій геральдиці норм побудови П. у 1920—1930-х рр. у Західній Україні поширилася думка, що національний П. повинен мати зворотний порядок розташування кольорів — із жовтою смугою вгорі (Т. Скотинський). Це призвело до затяжних дискусій та суперечок, які тривали вже в діаспорі фактично до 1990 р. (В. Січинський, М. Битинський, Р. Климкевич, В. Трембіцький та ін.). У науковий обіг було запущено низку неточностей та помилкових тверджень. Основними причинами такого стану вивчення проблеми були:
— трактування національних символів як “буржуазно-націоналістичних” в умовах УРСР і відповідно — відсутність будь-яких спеціальних досліджень на цю тему в радянській історіографії;
— неможливість доступу дослідників з-поза меж УРСР до радянських архівних збірок, оскільки матеріали з цієї теми мали гриф “таємно” й зараховувалися до так званих “спецфондів”;
— плутанина з датуванням за юліанським та григоріанським календарями, оскільки новий календарний стиль було запроваджено в УНР тільки з 1 березня 1918 р.;
— друкарські помилки, хибні цитування дослідниками чужих праць, а то й просто “творчі домисли” окремих авторів;
— тенденційність з огляду на політизацію питання про порядок розташування кольорів на П.
У радянській історіографії розглядалися хіба що проблеми козацьких П., і то переважно під мистецтвознавчим оглядом (М. Макаренко, В. Іванов, І. Крип’якевич, Я. Ісаєвич, І. Величко, П. Жолтовський). Тільки з процесом національного відродження в 1989—1991 рр. значну увагу було приділено питанню національного П. (К. Гломозда, А. Гречило, Я. Дашкевич, Б. Якимович, В. Сергійчук та ін.). Діяльність Українського геральдичного товариства та пов’язаних з ним академічних установ і організацій, проведення з 1991 р. щорічних наукових геральдичних конференцій у Львові дали поштовх до всебічного вивчення окремих напрямків та аспектів В.: дослідження козацьких П. (Л. Гісцова, С. Лепявко, Ю. Мицик, Ю. Савчук, В. Стафійчук та ін.), міських і територіальних (А. Гречило, Є. Турек), цехових (Ю. Легун, О. Соловка), організаційних (О. Круковський, А. Сова), військових (М. Чмир, М. Слободянюк, В. Карпов), церковних хоругв (Р. Косів), проблем термінології (Б. Якимович, О. Кохан) та ін.
Предметом дослідження прапорознавства є ґенеза та процеси становлення всіх різновидів П., з’ясування їхнього змісту й походження, вивчення взаємовпливів, оцінка історичного значення та соціальної функції, а основним об’єктом — різні види полотнищ з нанесеними на них малюнками чи інші, прикріплені до древка чи спеціального флагштока, символи, які мають розпізнавальне значення. Як і геральдика, В. при проектуванні П. пов’язана з творчим процесом, обіпертим на засади основних принципів композиції та колористики.
Українська В. поєднує в собі сукупність прапорничих пам’яток, які територіально й історично пов’язані з Україною. У наш час поглиблене вивчення В. зумовлюється не тільки зростанням зацікавлення широкого загалу цією дисципліною, а й широким її застосуванням у різних сферах громадського життя при розбудові Української держави. В. дає багато допоміжного матеріалу для вивчення політичної, соціальної, військової історії, геральдики, емблематики. Зображення П. часто зустрічається на картографічних матеріалах. Знайомство з В. дозволяє збільшити інформаційну віддачу досліджуваної пам’ятки і провести її атрибуцію за хронологічними та регіональними (або й особистими) ознаками. Під цим оглядом В. тісно пов’язана із джерелознавством, дипломатикою, музеєзнавством, картографією та генеалогією. Дослідження побудови та сюжетних ліній і їхніх змін на П. дає змогу визначити різні культурні, релігійні та політичні впливи, взаємозв’язок між різними національними традиціями. Вивчення художнього вирішення П. дозволяє простежити розвиток мистецьких тенденцій на окремих етапах історичного розвитку суспільства.
Таким чином, В., так само як і геральдика герби, вивчає П. у трьох різних аспектах:
— як історичні джерела;
— як засіб джерелознавчих досліджень;
— як пам’ятки мистецтва.
Прапорознавство також тісно пов’язане з іншими сферами діяльності, зокрема морською справою, міжнародним правом, дипломатичним етикетом тощо.
Як уже сказано вище, формування термінологічної системи В. у нас ще не завершене і триває й досі. Спостерігається переосмислення і часткове звуження змісту історичних термінів. Так, повертається літописний термін “стяг”, який із ХІV ст. фактично вийшов з ужитку. Значення загального поняття “хоругва” (чи видозмінене “корогва”), відомого з ХІІ ст. і широко вживаного до початку ХХ ст., звузилося лише до визначення церковних вексиліумів. Натомість узагальненим для всіх видів стало визначення “прапор”. Дискутується зміст терміну “знамено” — або як великий парадний П. у національних кольорах з гербом, або як П. військового підрозділу, або як синонім до слова “прапор”. З розвитком української морської термінології влилися й запозичені терміни — “ґюйс”, “вимпел”, “брейд-вимпел” і т. п. Запозичене визначення “штандарт” вживається тепер у значенні П. посадової особи. Спірними є пропозиції впровадження інших термінів (наприклад, “майва”, “значок”, “баннер”, “ґонфанон” тощо).
Стабілізується визначення окремих частин прапорового полотнища та порядок опису П. В описі передовсім зазначається форма полотнища та співвідношення його основних параметрів, далі вказується колір поля та зображених на ньому елементів. Якщо П. складається з кількох смуг чи полів, то їх порядок подається при горизонтальному розташуванні — згори донизу, при вертикальному — від древка до вільного краю. Для графічних зображень П. запроваджено рекомендовану Міжнародною федерацією вексилологічних товариств (FIAV) систему кодифікації колористики.
У?
