Матеріал про підготовку Германії до гібридних атак Кремля викликав велику зацікавленість. Особливо – в частині прийнятого фракцією ХДС/ХСС у Бундестазі документу «Про позицію стосовно Росії», в якому депутати правлячої партії Німеччини висловили своє ставлення до зовнішньої російської політики, а також виклали свої плани щодо протистояння цій політиці. Стосовно російської агресії в Україні – також. Нижче надається повний текст документу.
Виклад позиції стосовно Росії
(Позиція фракції ХДС/ХСС у Бундестазі)
Попередні зауваження
Ми хочемо покращення політичних, економічних і громадських відносин з Росією та виступаємо за партнерську співпрацю. Але це є можливим лише за умови, якщо і російське керівництво хоче і готове активно відбудовувати втрачену довіру. Суттєвою умовою для цього є припинення агресії проти України. Ми не визнаємо анексію Криму, яка є порушенням міжнародного права. Ми хочемо чіткіше пояснити, чому Німеччина вдалася до економічних санкцій, які не є самоціллю.
У відносинах із Росією ми керуємося перевіреним принципом: стільки співпраці, наскільки можливо, і стільки обороноздатності, скільки необхідно. Воєнний наступ Росії в Україні є неприйнятним. Спільнота західних держав зважено реагувала на воєнний наступ Росії. У той самий час ми слідували політиці дружньо протягненої руки. Ми продовжуємо мати на меті тісну кооперацію з Росією у рамках визнаної всіма європейськими державами європейської системи безпеки.
I. З якою Росією ми маємо справу?
1. Через агресивну зовнішню політику Росії знову наближаються як конвенційні, так і неконвенційні загрози на східному кордоні НАТО. Анексією Криму, що порушує міжнародне право, та воєнною інтервенцією на Донбасі Росія вдруге (першою була Грузія у 2008 році) після завершення східно-західного конфлікту напала на територію суверенної держави та захопила її. Синхронно російське керівництво погрожувало, що вони могли б невдовзі опинитися у Києві, і навіть захоплення Вільнюса чи Варшави для російської армії є можливим. До того ж відбувалася загрозлива демонстрація сили за допомогою бомбардувальників дальньої дії та військових кораблів, як-от провокуючі перельоти над воєнними кораблями США російських бойових літаків. І, зрештою, на широкомасштабних військових навчаннях «Запад-2013», проведених у західному регіоні, однією з навчальних цілей було, між іншим, вторгнення до країн Балтії.
2. Росія порушила міжнародне право та порушила недоторканні кордони, коли було анексовано Крим та здійснена інтервенція у Донбас. Цим порушено Статут Організації Об’єднаних Націй, Паризьку хартію, Основоположний акт Росія – НАТО, а також Будапештський меморандум і поставлено під питання спільно збудовану європейську систему безпеки. Суверенітет та територіальна цілісність держав, недоторканність кордонів та мирне розв’язання суперечок є суттєвими елементами європейської системи безпеки. Так, Паризькою хартією 1990 року усі держави-учасники підтвердили принцип недоторканності кордонів суверенних держав та вільного вибору союзів. Росія є державою – підписантом Паризької хартії. Одним з головних прагнень Радянського Союзу, як зазначається у Гельсінському заключному акті Конференції з безпеки та співробітництва в Європі, було письмове закріплення принципу недоторканності кордонів. У Будапештському меморандумі 1994 року, яким Україна зобов’язалась вилучити всю свою атомну зброю, Росія, у свою чергу, виступила гарантом недоторканності її кордонів. Статут ООН також передбачає принцип недоторканності. Одностороннє декларування своєї незалежності або від’єднання є такими, що порушують міжнародне право, якщо сполучаються із застосуванням сили. Це очевидно стосується України, військову присутність в якій («зелені чоловічки») визнав російський президент. До того ж Росія у Криму та на Донбасі вчинила численні тяжкі порушення прав людини.
3. Російське вторгнення в Україну було, між іншим, ідеологічно підкріплене ідеологією так званого «Русского мира», а отже гарантією юрисдикції та захисту для всіх росіян, що живуть поза межами держави. Ця ідеологія викликає страх перед російським вторгненням у сусідніх країнах, у яких жива історична пам’ять про десятиліття тоталітарної радянської влади. Таке виправдання Росією своєї агресії здатне поставити під питання багато існуючих нині в Європі кордонів, а відтак спокій та безпеку на нашому континенті.
У більшості європейських держав після світових воєн відбулися територіальні зміни. Деякі з них: Німеччина, Австрія, Угорщина, Османська імперія, – втратили значні частини своїх територій. Корінне населення яких стало вигнанцями. Якщо принцип недоторканності кордонів більше не визнається і військова перевага використовується як засіб зовнішньої політики, це відкриває у Європі скриньку Пандори. Націоналісти отримають заохочення своїх ревізіоністських прагнень.
4. Росія вимагає визнання території колишнього Радянського Союзу власною сферою інтересів, у якій може висувати вимоги щодо політичної конфігурації та хоче мати вплив. Це суперечить основним положенням міжнародного права і принципу територіальної цілісності та є неприйнятним.
5. Росія хоче завадити наближенню України (та інших країн Східного партнерства) до ЄС. Цим Москва виступає проти принципів Паризької хартії, у якій всі країни-підписанти визнають принцип вільного вибору союзів. Москва вважає себе конкурентом ЄС, який підтримує процеси реформування та модернізації в Україні та інших країнах східного партнерства.
6. Політика Москви у нерозв’язаних конфліктах на Донбасі, у Придністров’ї, Нагорному Карабасі та Грузії ставить питання про те, чи бажає Росія досягти врегулювання цих конфліктів. У лютому 2015 року Росія внесла Мінський пакет заходів як резолюцію Ради Безпеки ООН. Яка була одноголосно підтримана. Тож можна було чекати, що Росія має політичне бажання змінити ставлення до своїх зобов’язань за Мінським договором. Однак кроки до розв’язання кризи в Україні з боку Москви навряд чи можна визнати конструктивними. Сепаратисти політично, воєнно та логістично повністю залежні від Москви. До сьогодні Росія не виконала жодного зі своїх зобов’язань. Крім цього, зафіксовані у доповідях ООН порушення прав людини на територіях, захоплених сепаратистами, дають привід до тривоги: чи не використовує Росія будь-який засіб, аби підкріпити свої претензії на цю територію. Такою поведінкою Росія хоче створити зону нестабільності між ЄС та Росією і надовго не дозволити країнам, яких це стосуються, – насамперед Україні – повернутися до спокою. Через крихкість кордонів ЄС та НАТО з цієї сторони наші життєві інтереси опинилися під загрозою. Тому ми будемо і надалі тиснути на Москву щодо врегулювання цього конфлікту.
7. Завдяки політичній а також суттєвій воєнній підтримці Росія несе значну відповідальність за те, що режим Асада і надалі здійснює воєнні злочини проти власного цивільного населення і нехтує міжнародним гуманітарним правом. Російська поведінка в Сирії також залишає суттєві сумніви щодо того, чи насправді мотивацією її втручання є боротьба з так званою ІДІЛ та боротьба з терором, що там відбувається, та чи не полягає вона в першу чергу в тому, щоби отримати військову базу на сирійському узбережжі Середземного моря і тим самим одержати визнання як сила, що має значний вплив у регіоні. Ми очікуємо на конструктивну співпрацю з Москвою у дипломатичному розв’язанні конфлікту відповідно до Віденського договору по Сирії від 30 жовтня 2015 року, до укладання якого вона сама була залучена.
8. Росія намагається своїми гібридними впливами на суспільства не лише внести розкол у західні держави, у Німеччині дискредитувати політику федерального уряду та особливо федерального канцлера (справа «Лізи»), але також погіршити відносини між європейськими державами та США і дестабілізувати країни, які бажають наближення до ЄС та НАТО. Для цього Москва цілеспрямовано та централізовано використовує широкий спектр різних інструментів: діяльність служб новин, антизахідну пропаганду, дезінформацію через медіа, як-от RT (в минулому «Russia Today») чи «Sputniknews», політичну та фінансову підтримку правопопулістських партій у ЄС, кампанії саботажу через кібератаки, так само як використання росіян, що живуть за кордоном, у тому числі деяких російських німців. Тому ми з нашими союзниками та партнерами мусимо ефективно цьому протистояти.
9. Захід не загрожує Росії. Незважаючи на це, російська зовнішня політика та політика безпеки базується на страху бути оточеними, в той час як підкреслення цього страху російськими політиками служить для приховування власних експасіоністських прагнень. Цим шляхом Росія веде свою політику перешкоджання та дестабілізації. І якщо ці побоювання з нашого боку є безпідставними, – такою є політична реальність, а у зовнішній політиці ми мусимо з цим рахуватися.
Російські упередження щодо розширення НАТО на схід після розколу Радянського Союзу є безпідставними. НАТО не порушує міжнародних договорів з Росією. Більше того, Паризька хартія від 21 листопада 1990 року передбачає однозначний вільний вибір союзів для усіх суверенних європейських держав. Центрально- та східноєвропейські держави доєдналися до НАТО у тому числі через страх перед Росією. Сьогодні, на тлі російської інтервенції у Грузію та Україну, а також погроз та дій Москви, вони бачать підтвердження власних поглядів та оцінок щодо Росії. З російської точки зору, однак, певну роль відіграє те, що в ході переговорів про збереження об’єднаної Німеччина у західному союзі, виникло суб’єктивне очікування від ЄС, що НАТО не розширятиметься на схід від німецьких кордонів.
Після розпаду Радянського Союзу Захід погодився із зовнішньополітичним статусом Росії.
Була створена рада Росія – НАТО, G7 розширився до G8. Росія стала членом Ради Європи, Всесвітньої торговельної організації та «Великої двадцятки». Росія прийнята як держава-спадкоємець Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, чого не сталося із жодною з держав, що виникли на території СРСР.
10. Поведінка Росії має відволікати від зростаючих внутрішніх проблем. Перш за все Росія побоюється реалізації успішної політичної та економічної європейської моделі у «братніх країнах», як-от Україні, і вбачає у цьому загрозу власній непривабливій та неефективній системі. Масштабна антизахідна пропаганда має на меті зробити зовнішнього «ворога» відповідальним за внутрішні проблеми і цим приховати, що російське керівництво зазнало поразки у пострадянській модернізації країни.
Причиною економічної кризи не є санкції Заходу. Більшою мірою Росія вже давно страждає від структурних недоліків та нездійснених реформ. Деіндустріалізація країни очевидна, і відставання від Заходу зростає. З дефіцитом механізмів правової держави, величезною корупцією та бюрократією боротьба в дійсності не ведеться, що призводить до відсутності прямих закордонних інвестицій та витоку капіталу з Росії. Російські економічні аналітики та державні службовці говорять про економічне падіння Росії. Валовий національний продукт зменшується, інфляція є високою, а валюта слабкою. До того ж впала ціна на сировину, як-от на нафту, внаслідок чого знизилися доходи державного бюджету. За російськими повідомленнями, створений в сприятливі часи Резервний фонд у першому кварталі 2017 року буде вичерпано.
Економічні проблеми стоять на заваді стабілізації Росії. Задоволення населення розподілом падає. Цьому має протистояти укріплення авторитарних структур і фіксація на «зовнішньому ворогу», на якого покладається відповідальність за негаразди. До ризику, що загострення економічного та фінансово-політичного стану може спонукати російське керівництво продовжити або навіть посилити політику конфронтації проти Заходу, ми маємо бути всебічно підготовлені.
Через свою політику Росія ізолювалася. З цієї позиції – бути зовні Європи – витікає агресивний пострадянський ревізіонізм. Російська поведінка робить Європу і світ менш безпечними. Москва перестала бути гідною довіри. Це сталося непередбачувано, що тільки посилює відчуття загрози та втрати довіри.
II. Можливості Заходу
Мир у Європі в небезпеці. Тому європейська спільнота держав не може нехтувати агресією Росії у Східній Європі, і тому усі зовнішньополітичні зусилля мають біти спрямовані на врегулювання кризи, відновлення статус-кво, нормалізацію відносин з Росією та визнаного всіма безпекового порядку. У нинішній ситуації ми потребуємо у відносинах з Росією стільки обороноздатності, скільки необхідно, та водночас стільки діалогу, скільки можливо. Наш інтерес полягає у тому, щоби повернути Росію до спільної політики в Європі та в інших кризових регіонах, як-от на Ближньому та Середньому Сході. Ми мусимо шукати спільну мову та співпрацю усюди, де це є необхідно і де це є можливо.
1. На нанесення шкоди європейській безпеці західна спільнота держав відреагувала відповідно. Це продемонстровано рішеннями самітів НАТО в Уельсі та Варшаві, формуванням сил швидкого реагування, постійним перебуванням військового контингенту та військово-матеріальним забезпеченням у країнах Балтії та Польщі і перспективою зростання витрат на оборону. Нещодавно прийнята федеральним урядом «Біла книга – 2016» підкреслює цю зміну парадигми. При цьому члени НАТО мають значно підвищити свою обороноздатність. Перш за все має бути покращена здатність протистояти гібридним загрозам. Вжиті союзом запобіжні заходи скеровані виключно на припинення агресії Росії. Вони є вираженням нашої солідарності з нашими партнерами по НАТО на Сході та не порушують Основоположного договору Росія – НАТО. Де-факто своєю політикою Росія сприяла відродженню НАТО. У рамках НАТО за допомогою різних програм співробітництва надається підтримка Україні.
2. Ми рішуче налаштовані зміцнити єдність Європейського Союзу та дієздатність ЄС у безпековій політиці. У питанні колективної оборони ми діятимемо в рамках НАТО як основного механізму. Однак ми, європейці, мусимо взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку, аби також зміцнити європейську базу НАТО. Ми зробимо усі кроки, щоби підвищити стратегічну взаємодію між державами – членами Європейського Союзу. Ми повинні стати ефективнішими у царині оборони, тобто – водночас із подальшим поліпшенням нашого воєнного злагодження – ми вдосконалюємо такі ключові сфери, як стратегічний повітряний транспорт, освіта, медичне обслуговування та керівництво, а також зміцнюємо кооперацію у розвитку та поставках озброєнь. Це може реалізуватися через постійне структуроване співробітництво згідно з договорами ЄС, а також через подальшу міжурядову кооперацію держав-членів. Ми хочемо покращити здатність протистояти асиметричним загрозам. Для цього Німеччина мусить і буде разом із Францією та іншими країнами брати на себе справедливу адміністративну відповідальність.
3. Ми повинні визнати, що вступили з Росією у геостратегічну суперечку через Україну. При цьому ЄС вважає себе силою, що проводить трансформативну зовнішню та мирну політику. До цього часу мало бралося до уваги, що ЄС через свою політику усіма сторонами сприймався як геополітичний актор щонайпізніше від 2004 року. Трансформативна зовнішня політика означає очікування суспільно-політичних змін через демонстрацію переваг економічної, політичної та технологічної співпраці. Такий підхід може нехтуватися, коли інша сторона, особливо керівництво держави, не поділяє наші суспільно-політичні цінності та цілі, або це розглядається як зазіхання на їхню гегемонію.
Росія відмовилася від Східного партнерства ще у 2008 році. Протягом переговорів про асоціацію з Україною Єврокомісія наголошувала на суто двусторонньому характері цих переговорів. Якщо подивитися назад, то ніхто не був достатньо готовий дискутувати щодо заперечень Москви. Більше того: її не залучали. Та це не виправдовує ані анексію Криму, ані військову інтервенцію на Донбас.
Переговорами про асоціацію ЄС чітко продемонстрував, що Україна може наблизитися до Європи та які реформи їй необхідно для цього здійснити. Це відповідає нашим інтересам, оскільки довга політична та економічна нестабільність в Україні може призвести не лише до масивної хвилі біженців, але й до наслідків у політиці безпеки. Ми підтримуватимемо модернізацію України, так само як і вимагатимемо послідовного втілення реформ і надаватимемо необхідну фінансову допомогу лише за виконання належних умов. Ми хочемо зробити європейський шлях України, – всупереч російським спробам дестабілізації, – історією успіху. При цьому ми не маємо жодних сумнівів щодо того, що Крим та Донбас є невід’ємними частинами території незалежної України.
4. У відносинах з Росією Захід має бути витривалим. До того ж він має засвоїти досвід, що подолання розколу Європи також є успіхом. Економічні та технологічні ресурси Заходу значно перевищують російські. У гонці озброєнь у Росії так само небагато шансів, як у Радянського Союзу часів холодної війни. Тому завданням зовнішньої політики є продемонструвати політичні засоби вирішення. Подібно до того, як на радянське озброєння ракетами середньої дальності відповіддю НАТО було подальше озброєння у 1970-80 рр., є очевидним, що російська політика використання воєнної сили та озброєння веде у глухий кут. Як і тоді, російська сторона потребує «Нового мислення» в усіх зв’язках із Європою.
Ми хочемо покращення стосунків з Росією. Члени НАТО зі свого боку показали цю готовність на Варшавському саміті. Російська сторона не була визначена ворогом, а були зроблені пропозиції щодо кооперації. Реакція Росії на це була поміркованою. Це фундамент, на якому можна щось будувати. Кожне врегулювання відносин з Росією має бути європейським врегулюванням. Зростання відповідальності Німеччини у Європі веде до того, що Німеччина не може мати особливих стосунків з Росією.
Договір Росія – НАТО має постійно діяти. На його основі була створена Рада Росія – НАТО. За наполяганням Німеччини Рада Росія – НАТО знов засідає на рівні послів з 2016 року. На порядку денному відтоді стоять питання України, побудови довіри та прозорості, а також Афганістан.
Нормалізація, а тим більше новий початок відносин з Росією не є можливим без врегулювання кризи в Україні. Ми починаємо з того, що порушення міжнародного права під час анексії Криму та дестабілізації на сході України не можна ані ігнорувати, ані прийняти. Питання про визнання анексії не стоїть. Мінські домовленості мають бути виконані у повному обсязі. Лише тоді накладені на Росію з цієї причини економічні санкції можуть бути скасовані.
Російський президент визначив втрату довіри основною проблемою двосторонніх відносин. З цим можна погодитися. Причиною цієї втрати довіри значною мірою є сама Росія, коли вона не дотримується міжнародних договорів та правил. Брак довіри та непередбачуваність є головними перешкодами на шляху покращення відносин. Тому довіра має бути відновлена у першу чергу.
– Для запобігання військових непорозумінь або навіть нової конфронтації Рада Росія – НАТО, також на рівні міністрів, має знову регулярно збиратися. На постійних засіданнях Ради Росія – НАТО мають обговорюватися суттєві питання. Спрямування роботи спільного органу на запобігання кризі могло б сприяти відновленню довіри. На засіданнях цього органу можна було б обмінюватися інформацією щодо навчань та військових пересувань, заходи щодо підвищення прозорості таких дій є предметом обговорення. У перспективі можуть бути поновлені також військові контакти.
– Ми вважаємо доцільними нові ініціативи з побудови воєнної довіри, включаючи кібербезпеку. Це відповідає інтересам обох сторін і служить запобіганню нової конфронтації, зміцненню мирних договорів та зниженню недовіри.
– Ми хочемо також використовувати формат ОБСЄ для посилення діалогу з Росією. Ми готові до структурованого діалогу щодо контролю за звичайним озброєнням у майбутньому, який має бути унормований законом – таким, що надається верифікації.
– До питання побудови довіри належить також покращення відносин Росії з країнами Балтії. Ці держави очевидно не становлять для Росії жодної загрози. Через відмову від демонстрації воєнної сили, надійну співпрацю у царині енергопостачання та кроки до взаємного товарообігу стосунки можуть бути покращені.
– Вибудовуючи довіру, ми хочемо порозумітися з Росією щодо того, чи існують і де саме існують сфери спільних інтересів у безпеці та побудові стабільності, і як ми могли б там краще взаємодіяти. Позитивним прикладом цього були спільні зусилля щодо запобігання створенню ядерної зброї в Ірані. У подальшому такою сферою має стати спільна боротьба з міжнародним тероризмом, так званою «Ісламською державою» та серйозні спільні зусилля у мирному розв’язанні кризи у Сирії. Навіть якщо сьогодні ми маємо сумнів, що дійсним бажанням Росії є разом із Заходом прийти до врегулювання криз та конфліктів у Європі та в європейських країнах-сусідах, ми будемо зміцнювати наші зусилля. При цьому свою роль відіграє виконання гуманітарного міжнародного права та подальших міжнародних угод.
– Ми будемо і надалі докладати зусилля до взаємодії із громадянським суспільством.
– Шлях від зміцнення економічної кооперації до створення довгострокового стратегічного нового порядку енергетичних взаємин через диверсифікацію джерел енергії має переваги для учасників.
– Ми й надалі будемо готові підтримати керівництво та населення Росії в їхніх майбутніх зусиллях здійснення економічної та структурної модернізації, пов’язаної зі зміцненням правової держави, коли для цього з’являться передумови.
– Ми виступаємо за те, щоб заснований на виконанні правил, нині поставлений Росією під питання мир у Європі було відновлено. В 1975-у та у 1990-у роках у Гельсінки та, відповідно, у Парижі було погоджено новий спільноєвропейський порядок безпеки. Такий формат потрібний для того, аби обговорити архітектуру безпеки у Європі та місце Росії у цьому порядку 21 століття. Тому треба звернути увагу, аби Росія від початку була там присутня. Перед Європою стоїть завдання дати континенту надійний порядок.
– У довгостроковій перспективі ми прагнемо рухатися разом із Росією у напрямку зони вільної торгівлі від Владивостока до Лісабона – пропозиції російського керівництва, яка досі мало обговорювалася на Заході. Реалізація цього проекту вимагає від усіх держав-учасниць поступок, як у СОТ, верховенства права, а також відмови від зон впливу на території між Росією та ЄС.
