Отже, в основі українських слів, з якими могло контамінувати близьке за звучанням тюркське "мамай", постає ознака видіння, маяння, мерехтіння, блукання, мандри, певна видозміна образу – примара тощо. Саме ж слово "маяння" (маяніє, мановеніє), що є найближчим за звучанням до "мамай", виводять із давн. інд. "майя" – видіння, марення, ілюзія, перевтілення, швидка видозміна [19].
Отже, слово "мамай" можна розглядати як загальну назву чи епітет людини, що займається провіщенням, творенням ілюзій, марева; людини, здатної до духовного перевтілення, самозаглиблення, переходу на рівень підсвідомості, здатною до містичного єднання з природою і з Богом. Тобто – мамайя чи мамаяїй. У давньо-індійській філософії "ма" – важлива складова містичного вигуку "АУМ" і означає: розчинення, звільнення, пралайя. Сам же акт божественого мамаяння є нічим іншим як викликанням спонукаючої Божественої сили – еманації.
Божествене мамаяння сьогодні ми називаємо медитацією. Латинське meditativus – замріяний, задумливий, що рівнозначне українському маячливий. А medium – особа, що здатна вступати в зносини з потойбічним світом, посередник між двома світами. В Україні, як ми вже зазначали, посередником між людьми й Богом уважався кобзар, який займав середню ієрархічну нішу посередництва. Очевидно, що козак-мамай займав вищу сферу посередництва. І завдання у нього було дещо відмінним від завдання кобзаря. Він міг не просто посередничати, а ще й впливати на перебіг подій – химородити. Це був духовний воїн, лицар надвисокої честі. Цим пояснюється й сакральна роль картини серед української людності. Картину малювали на стінах і на скринях, на кахлях і на вуликах як священний оберіг добробуту та ладу в господарських і духовних справах.
Виходячи з такого розуміння образу козака-мамая, не важко помітити, що на народних картинах він зображений у так званій «позі лотоса». Тобто – готовий до медитації, до самозаглиблення. Очевидно, що з метою прискорення входу в стан мамаяння (трансцендентності), він надпиває козацького трав’яного напою. В індійській міфології – соми. Звідси й атрибути: пляшка, чарина чи кухоль. У цьому акті присутня і його кобза, що, очевидно, має стояти прямовисно. Торкаючи струни кобзи (образно – «пускаючи по морю»), він одночасно поринає в молитовне шепотіння-наспів, тобто – мамляння-мамаляння-мамаяння. Коли ж досягає жаданого стану, його кіска-чуб здіймається диба й палахкотить на повітрі, мов полум’я. Безумовно, такого стану найлегше досягати на якомусь безлюдді серед степу. А ще краще на могилі чи вершині гори. Власне, й сам стан є містичним піднесенням на вершину духовної гори. На картині вона зазвичай зображена на задньому плані.
