Харьков Форум Реклама на Харьков форуме
Важная информация

  Харьков Форум > Дневники > Tori

Оценить эту запись

З дороги

Запись от Tori размещена 7.07.2020 в 20:39

Жарко.
Дорога курна, асфальт плавиться.
У мене вантаж - попри консервів та круп, два ящики абрикосок, а в переносному холодильнику ліки, які так потрібні - там.
Шостий рік катаюсь. Полон, поранення, втома, постійне відчуття провини, бо я все-таки їду з війни, а хлопці там лишаються.
Тепер і моя дитина там.
Люди, в нас війна. Так, про неї вже говорити не прийнято, антиукраїнська влада робить усе, аби війна залишалась поза увагою суспільства, і суспільство радо на це пристало. Всі оті "какая разніца", всі оті ходячі шлунки - їм дуже зручно не помічати війну.
А я їду, як їдуть десятки моїх побратимів - бо нас чекають. Кожного разу шукаючи гроші на пальне, вибираючи час між моїми лікарняними процедурами, я їду, бо так треба. І їздитиму, доки стане сили, бо я така от затята відьма, і для мене війна є.
Війна є, блять.
І коли я приїжджаю туди, мені допомагають вийти з машини, поять водою, влаштовують зручно, аби я відпочила, бо ще ж назад їхати, а дорога неблизька і почуваюся я кепсько, і я сідаю десь, притиснувшись спиною до земляного насипу, ковтаю теплу воду, і хтось сідає поруч, розпитує про сина, про мої справи, і винувато зазирає в очі - вибач, сестро, що маєш отако подорожувати...а мені хочеться обійняти кожного і молити бога, аби зберіг їх - чиїхось синів, братів, коханих. Та я мовчки дивлюся навколо, аби запам`ятати. Аби розказати потім. Я мовчу, гладжу котика - там є котики, там у кожного є котик, вони прибиваються до хлопців, шукаючи захисту й затишку, і доки розвантажують машину, я сиджу осторонь и лиш дивлюся, аби не забути.
І я хочу нагадати всім: війна є, це війна з росією, підла - як усі війни, кривава і страшна. І від того, що до вас не падають у двір снаряди, вона не зникне.
І те, що снаряди падають не на наші будинки, а на голови наших рідних захисників - то не наша заслуга, а їх.
І коли я повертаюся назад, а тут ходять люди, сидять в кафешках, бігають діти, мамки колясочки возять...а за двісті кілометрів - кров, смерть, обстріли...
Я не знаю, що думати. Не знаю, що діяти.
Тому роблю, що можу. І робитиму, доки стане сил.
Бо я не одна. І правда за нами.
І котики в нас.
Размещено в Без категории
Просмотров 1912 Комментарии 0
Всего комментариев 0

Комментарии

 


© 2003–2020, Харьков Форум™