Харьков Форум
  Харьков Форум > Дневники > Мудринки до кави.

Оценить эту запись

Своє..

Запись от Zvuryatko размещена 16.12.2018 в 09:44



Зі своїм завжди по-своєму, по-домашньому, по-справжньому. Зі своїм ти наче у трибі вічності. В коконі благодаті. Тут, тепер і завжди.

Своє.
Це – золота година, яка зароджує і звершує день. Її не смієш пропустити. Власне, це час золотої лагідности сонця. Коли воно явить свій медовий краєчок з-поза Чернечої Гори, проміння ковзнуть кронами дубового гаю, стечуть пагорбом у річище Латориці і потечуть у мерехтливій бистріні до першого закрута, до мого берега – і долина збудиться від теплого, лагідного дотику. А увечері гарячими пальцями воно визбирує їх знову, свої притомлені промені. З трави, з дерев, з притихлої ріки, з поснулого каміння, з нас, які проводжають його на березі дня до завтрашньої золотої години.

Своє.
Це – лавиця під горіхом у саду. Витерта до горіхового лиску, значена птахами і повита мереживом тенетника. Коли всідаєшся на неї, здається, що й янгол присідає збоку. Нам є про що помовчати.

Своє.
Це – маленька опочивальня, тісна й низька, де до всього можна дотягнутися рукою, як у прадавній печері; тут немає ні образів, ні книг, ні грубки – ти нагріваєш її своїм тілом; тільки білі стіни, дощата підлога і стеля, і збіжжя, сіль та яблука під ліжком. І встояна, влежана тиша.

Своє.
Це – запах вечері, яка готується повільно й довго. І щоб подовжити цю годину, весь час підсипаєш до страви щось таке, що дасть додатковий смак і аромат. Усе – своє, з городу, саду, лісу, з-під шатра небесного, зі скляних карафок, глиняних дзбаників, дерев’яних шабатурок. У них замкнені духи весни, літа й осені. І ти випускаєш їх на волю.

Своє.
Це – звук вина, що після втомливого дня цямкотить у скло. І колір зроненої краплі на біле полотно, що перше спиває його. І дразливо-чебрецевий пах від зігрітої в руці склянки.

Своє.
Це – години спогадів на маминій кухні. Цинамонові вечори. Печені яблука, посипані корицею, бузиновий квас, книші з ягодами. Дріжджі пам’яті піднімають історію за історією. Казані-переказані, слухані-переслухані, але з них і слова не можна викинути, як із молитви. Вони такі ж теплі і вічні. І вони не дріжджі, вони – клей родової пам’яті.

Своє.
Це – гнуте крісло біля каміна. М’які габи тепла обтулюють тебе матірною ласкою, а посвіт від полум’я розсіює спокій. І це не просто відкритий вогонь і відкрите для тебе тепло. Це – отчий світильник. Бо мурував коминок батько.
Своє.
Це – підсмажений на чавунній плиті хліб, натертий часником, скроплений домашньою оливою і притрушений розмарином. І кисле молоко в заповітному горняткові з щербинкою. Це вечеря не для того, щоб довго жити. Щоб ніколи не вмирати.

Своє.
Це старий товстий і широкий том «Дон Кіхота». Сторінки його жовті й крихкі, мов давній тютюн. І коли розгортаєш їх при свічці, здається, що великі літери коливаються, наче лопаті вітряних млинів. І в притемненому дзеркалі бачиться на мить, що й ти, хоч і безбородий, безкінний, без лицарських обладунків, але чимось схожий на того, хто воює з вітряками.

Своє.
Це – материні і батькові слова, що річищем моєї крови перетекли вже до дітей і внуків. Потятко (пташка), дітвачок (хлопчик), парнюшок (перина), скляночка (пляшечка), лакомина (делікатес), бабовка (лялька), віллонька (ліхтарик), поливочка (супчик), паленчина (горілка), солонинка (сало), пасулька (квасоля), добрятина (смакота), дарчик (подарунок), любкання (пестощі), регула (натхнення).

Своє.
Це – в’ялена на горищі волова полядвиця, мочена допіру в горовій солі, травах і грушевій горілці. Висить чорною щукою на бантині коло кусів сала, чекає дорогого гостя. І ти чекаєш.

Своє.
Це – залишений у закуті саду пень яблуні, що годувала нас тридцять літ. Це – мох на цямрині, якому стільки ж, як і цій воді. Це – вічна гортензія під живолотом, яка цвіте кожного року по-іншому. Як і ми. Це – ялівець посеред двору, що проріс із загубленого птахом насіння і виріс у формі серця. Осердя маєтку. Це – кам’яні валуни під стіною, що їх не поклали в підмурівок і вони залишилися тут назавжди. Бо вони – вдома. Свої.

Своє.
Це – свій чай! Націджуєш води, принесеної з Белебівської криниці, підварюєш її на тихому відкритому вогні до живого окропу. Ще живого! В горнятко кладеш (пальцями) дрібку зеленого (великі листки, біленькі квіточки, перетертий коричневий рис) чаю, що пахне болотною рибою. Накраюєш тоненькими плястерками імбир, вкидаєш дві розочки гвоздики, дві горошини духмяного перцю, окрушину мускатного горіха, кардамон на кінчику ножа, по кілька зірочок бадяну і сухих ягід калини, листок м’яти з Тисянського берега. Паличку кориці встромляєш уже в окріп. І п’єш. Ні, спиваєш благодать. Обов’язково – з чашки тонкої порцеляни, яку роками не миєш хімією. Бо якраз ота тоненька шляхетна плівка на стінках і робить чай «своїм чаєм».

Своє
Це – записник у зеленій шерехатій оправі, до якого ти, як до скриньки, складаєш свої маленькі сповіді. Як отсю.

Якщо ти тут, то ти тут. Зі своїм, при собі, з собою.

Мирослав Дочинець. "Своє".

Размещено в Без категории
Просмотров 252 Комментарии 1
Всего комментариев 1

Комментарии

  1. Старый комментарий
    ...Можливо, найатмосфернiша мова земного всесвiту, який простягнуто поруч. В кожного свiй. Торкаючись його, коли повертаєшся додому. Розчиняючись в ньому, коли тебе чекають
    Запись от Звёздный Кот размещена 23.12.2018 в 02:44 Звёздный Кот вне форума
 

Часовой пояс GMT +2, время: 23:16.


Харьков Форум Powered by vBulletin® Version 3.8.7
Copyright ©2000 - 2019, Jelsoft Enterprises Ltd.