Вино ангелів
Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь – незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліна.
Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.
Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.
Там перемог нема, й поразок теж нема;
там скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.
Наталка Білоцерківець
чотири стіни, і глухо неначе в танку,
і це фіолетове плаття старе, як світ
воно пам’ятає перші наші світанки,
де липи, немов обурені пуританки,
до нас простягали кістляві долоні віт
чотири стіни, і фото заплющить очі,
бо парко, бо тисне у скроні йому картон
і я забуваюся… просто забути хочу
неголені щоки, зовсім дитячий почерк
на шиї родимку, погляд, зухвалий тон
чотири стіни – коробка з-під черевиків,
з місцевої флори й фауни – цвіль та міль
і пилом осядуть спогади на повіки…
нечувана річ – довіритись чоловіку
і Шляхом Чумацьким
пустити його
по сіль
Юлія-Ванда Мусаковська
Що там залишиться після нас, мій коханий Серпню?
Стеля труситься від ударів, за ворот летить вікова труха,
у віконечко бомбосховища видно, як жовкне трава без людської уваги
і відчуття, від якого все тіло терпне,
вростає в твої кістки.
Цього не позбутись не те, що за ціле життя, а навіть за два.
Кожен з нас на мілі і продав би себе з потрохами,
та кому потрібні війною протрушені потроха?
Я виходжу за хлібом, миняю пости, патрулі, пастки,
пробираючись до розграбованого універмагу,
повертаюсь щоразу героєм, валюся навзнак.
Мій коханий, коханий Серпню,
коли хтось тобі скаже, що в смерті свої переваги -
бий його, бий!
Я знаю її в лице. Вона мій близнюк. Мені від неї в очах темно.
Тебе розводять, насправді усе не так.
Що там залишиться по нас із тобою, Серпню?
Листя зривається із дерев
та вальсує над містом залишеним,
люди ховаються в норах, як миші,
хто вирвався - той хрипить, як обскубаний лев.
Час висуває свої вимоги,
і те, як він змушує нас обжиратися голодом та упиватись годинною тишею,
зовсім не схоже на жарт, або блеф.
По нас із тобою, Серпню,
відходить в минуле ціла епоха.
Настільки прекрасна, що і згадати
нестерпно.
Що по нас із тобою залишиться? Гордість, віра та ґрати,
ескізи, чернетки, натяки, спогади, або, хоча би тінь?
Словом, щось, із чого потім наважаться починати
ті, що не наважаться вмерти тепер.
Амінь.
Олексій Чупа
як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
"батьківщина" і "тато"
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
"але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він - мій насправді останній патрон
бережи його, Боже..."
Галина Крук
Вогняне озеро
Ми випали із червня,
як літери зі старих абеток і словників,
ми занурилися в липень, як у теплу річку,
запали в нього, як у сон.
Рухаючись однією з тих південних доріг,
що встелені під кінець літа перестиглими абрикосами,
я впізнавав перехрестя,
залізничні насипи і переїзди,
дерева в лісосмугах,
поля і балки,
ящірок і птахів,
мости,
всі ті місця, де колись стояв і ловив попутки.
Нам сказали, що ми йдемо до озера,
там зробимо привал,
переночуємо,
а вранці кожен із нас вирушить своєю дорогою.
Вечір спокійно і поволі переплавився в ніч,
ніч плавно перетекла у ранок.
Прощання було коротке,
всі зібрали свої речі і розійшлись,
не оглядаючись.
Тільки в кожного в голові, напевно, звучали слова провідника:
«Смерть — книжка, про яку всі говорять,
проте ніхто не читав.
Запрошуємо».
Опинившись на самоті,
я зрозумів, що від початку був сам,
кожен, гадаю, зрозумів.
Кожен зрозумів, що нічний вогонь був останнім теплом,
яке вони відчули,
що далі буде тільки дорога
і вічна студінь.
Ми зупинятимемося в незнайомих містах,
будем знайомитися з новими людьми,
інколи зустрічатимем старих друзів та знайомих,
продовжуватимемо жити так, як жили до того ранку,
але тепер нас оточуватиме тиша —
жодних слів,
жодних мелодій і ритмів.
Тиша,
мерзла тиша
і теплі речі в похідному наплічнику.
Мирек Боднар, «Пожертва на світло»
* * *
літо за ліком яке у тебе, дитино
лиється мед на зім’яту м’яту, а мало
риба при дні чекає донного тралу
сплять перелюбники в світлім покої гостиннім
уклавши меча між собою, як немовля
квіти й зітхання в пітьмі горять, наче постріли
повний траулер риби ведуть апостоли
всіх за срібні хвости тримає земля
шкіри дерга ловить іскру і попеліє
в світлі скляного ранку це добре видно
замість старої води, гойдаючись мідно
річка виносить у гирло оливну олію
літо незаліковне, о дитя тонкоспинне
не давайся до вилову, лишайся трохи колючою
а на ім’я покличуть – відвернись, утікай
вранці так тонко пахне ціаністим калієм
теплий пиріг, на тарелі переполовинений
спечений із любов’ю і дрібкою мигдалю.
Катерина Калитко, з майбутньої книги «Катівня. Виноградник. Дім»
