27.08.14 вторжение войск РФ

hh5dgb.jpg
Паук, тебя одноглазники укусили?
Капец как туда хочется зайти потроллить рашиков за олимпиаду!
 
Павло Жебрівський
2 год ·
У Мар'їнці відновили роботу відділення Ощадбанку, яке через активні бойові дії, що точилися на околицях міста, не працювало з квітня 2015 року.

Поки що це єдиний банківський заклад у 4-тисячному населеному пункті.

З огляду на близькість до так званої лінії зіткнення, у відновленому відділені - найсуворіші безпекові заходи:броньовані конструкції, сигналізації, відеоспостереження.

Нинішнє відкриття - подія не лише для мар'їнців, але і для жителів тимчасово окупованих територій, це дуже чіткий і виразний меседж: життя до Мар'їнки повертається, місто починає розвиватися, і невдовзі життя та розвиток повернуться і на решту території Донеччини та Луганщини, коли там встановимо українську владу. Але вже зараз дбаємо про тих людей, які опинилися у заручниках рашистських наймитів: максимально наближаємо до них банківські послуги.

Як сказав Андрій Пишний, голова правління Ощадбанку, 'взаємини Ощадбанку та Мар'їнки - це навіть не про гроші. Це соціальна функція передусім'.

У відновленому відділенні буде надаватися увесь спектр банківських послуг, і це, безумовно, оцінять як мар'їнці, так і мешканці окупованих територій.

gc8cej.jpg

eh0cdb.jpg

ed2bag.jpg

abehh7.jpg


 
В Києві родичі загиблих учасників Революції Гідності, учасники Євромайдану та активісти вшанували пам'ять Героїв Небесної Сотні та провели акцію "Я пам'ятаю".

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Флешмоб називається "Я пам'ятаю" і це повністю відображає те, що ми хотіли сказати: ми пам'ятаємо, ми не маємо права забути те, що відбулося в 2014 році, не можемо забути те, заради чого йшли наші близькі, часом на вірну смерть. Вони хотіли кращої долі для нашої країни, вони хотіли, щоб їхні близькі жили в прекрасній європейській державі", - наголосила представник ГО "Родина Героїв Небесної Сотні" Дарина Кульчицька, невістка загиблого Володимира Кульчицького.

Акцію розпочали виступом оркестру ЗСУ та виконанням Гімну України. Близько сотні учасників акції вишукувались у живий ланцюг, який став символічним продовженням Алеї Небесної Сотні.

Впродовж акції близько десятка машин проїхало в натовпі учасників флешмобу, хоча, за словами Кульчицької, організатори писали листа до поліції з проханням обмежити рух автотранспорту на період проведення акції. "Ми писали лист, щоб на час флешмобу був обмежений рух машин на тій ділянці, де проходив флешмоб. Як ви бачите, проїзд був обмежений, але не для всіх", - зазначила Кульчицька кореспонденту Укрінформу.

Учасники поклали квіти до портретів Героїв Небесної Сотні та на ті місця, де загинули Герої.

Як повідомлялося, у столиці 18-20 лютого проходить низка меморіальних і урочистих заходів до Дня Героїв Небесної Сотні за участю представників органів влади та громадськості.

День Героїв Небесної сотні відзначають в Україні щорічно 20 лютого.

cd7cff.jpg

gjdej4.jpg

aeace2.jpg

8gfech.jpg


Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Укрінформ

Художник Юрій Журавель намалював "нашого золотоносного чемпіона Олександра Абраменка" та підтримав його:
"Пригорнувши безхозного російонка, він лише продемонстрував силу і великодушність нашого народу"

4caehj.jpg

ghbd9b.jpg
 
На заводах і шахтах ОРДО відбуваються масові скорочення - джерело

На тимчасово окупованій території Донецької області станом на лютий 2018 року спостерігається систематичне скорочення працівників на підприємствах, а також значна заборгованість по виплаті заробітної плати.
Про це Укрінформу повідомило джерело в силових структурах, зазначивши, що про це йшлося на нараді в так званому "Мінекономрозвитку ДНР".

Зокрема, за даними співрозмовника агентства, на підприємстві ПАТ "Донецьккокс" станом на 2013 рік працювали 166 робітників, на даний момент - 74 працівники; ПАТ "Донецький електротехнічний завод" станом на 2013 рік – 472 робітників, на даний момент – 343 працівники; ПАТ "Стирол" станом на 2013 рік – близько 4 500 працівників, на даний момент – 576 працівників; ВАТ "Шахта Комсомолець Донбасу" станом на 2013 рік – 5 458 працівників, на даний момент – 4 555 працівників; Зуївська ТЕС станом на 2013 рік – 2 129 працівників, на даний момент – 1 259 працівників; ПАТ "Донецькобленерго" станом на 2013 рік – 7 032 працівники, на даний момент – 3 089 працівників.

Також джерело повідомляє, що Шахта ім. А.Ф. Засядько станом на 2013 рік налічувала 7 548 працівників, на даний момент - 2 898 працівників; ВАТ "Харцизький трубний завод" станом на 2013 рік – 3 300 працівників, на даний момент – 1 428 працівників; регіональна філія "Донецька залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" станом на 2013 рік – близько 70 тисяч працівників, на даний момент – 13 576 працівників.

Як зазначив співрозмовник агентства, ця статистика свідчить про "систематичне погіршення економічної ситуації на ТОТ Донецької області, збільшення кількості безробітних громадян на вказаній території, відтік кваліфікованих кадрів із підприємств "ДНР", що може свідчити про некомпетентність ватажків псевдореспубліки а також керівництва "націоналізованих підприємств".

За його словами, загальновідомо, що стабільний кадровий склад є запорукою ефективної діяльності кожного підприємства, а надмірне скорочення кадрів може призвести до його зупинки, і припинення діяльності підприємств торкнеться великої кількості громадян.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Та-дамммм!!!

россия (страна-террорист) заинтересована в*военном сотрудничестве с*Ливаном, пишет «Эксперт» со*ссылкой на*журнал National Interest.
По*сообщениям арабских СМИ, премьер-министр РФ*Дмитрий Медведев отдал распоряжение Министерству обороны РФ начать военное сотрудничество с*Ливаном с*тем, чтобы открыть морские и*воздушные порты этой страны для*транзита российских кораблей и*самолетов. Сотрудничество также включает в*себя проведение совместных военных учений, антитеррористическую деятельность и*подготовку российскими инструкторами ливанской армии.
Перспективы российско-ливанского сотрудничества, по*мнению National Interest, добавит США*головной боли. Далее:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Президент Украины Петр Порошенко подписал распоряжение о представительстве Украины в рассмотрении Арбитражным трибуналом Конвенции ООН по морскому праву относительно защиты интересов Украины в связи с нарушением Российской Федерацией (РФ) суверенных прав Украины в Черном и Азовском морях и Керченском проливе.

Об этом сообщает пресс-служба президента. Согласно этому документу, защищать интересы Украины будет заместитель министра иностранных дел Украины Елена Зеркаль. Порошенко отметил, что "Украина сделала беспрецедентную работу по защите своих юридических позиций".

"Это касается судебных исков в Международный Суд ООН в Гааге по поводу нарушения Российской Федерацией Конвенции ООН по противодействию финансированию терроризма, Конвенции о ликвидации всех форм расовой дискриминации. Это касается и нарушения Российской Федерацией Конвенции ООН по морскому праву и ряда других международных документов", - сказал глава государства.
Полный текст читайте здесь:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Олімпіада, коментування й «русскій міръ»

Борис Бахтєєв

Існує медальний залік країн. Але залік цей — неофіційний. І лише тоталітарні держави фетишизують його. А нам, українцям, такий підхід навіщо?

Зізнаюся: переглянув не так багато трансляцій олімпійських змагань. І, менше з тим, уже мало не десятки разів чув вислови коментаторів: «Спортсмени заробляють медалі для своїх країн», «Спортсмен такий-то завоював (от саме так: завоював. — Б.Б.) медаль для своєї держави». «Для країни», «для держави», й ніяк не інакше.

Й от тепер стриваймо. Олімпійські Ігри — це індивідуальні змагання. Або командні — в командних видах спорту. Героями Олімпіади стають спортсмени, а не держави. Чемпіонів та призерів Олімпійських Ігор пам'ятають багато років; яка країна здобула скільки медалей — через рік уже ніхто й не пригадає. Тож, за логікою речей, спортсмени виборюють медалі — просто виборюють, не для когось і не для чогось. Передусім для себе.

Так, існує медальний залік країн, існують відповідні таблиці. Але залік цей — неофіційний. Так, залік цей є почесним і престижним. Але жодна держава не зводить його в абсолют, не робить із нього фетишу. Відстають від лідерів за сумою медалей своїх спортсменів Сполучені Штати Америки? Ну то й що? То росіяни можуть зловтішатися: от, мовляв, так тим клятим піндосам і треба. А в самих США ніхто не робить із того національної трагедії.

І лише тоталітарні держави фетишизують цей неофіційний залік. Фетишизував його СРСР. Фетишизує його Росія. Фетишизувала його нацистська Німеччина. Ті держави, де індивідуальність є гріхом смертним. Де спорт розглядають як різновид війни. Де медалі й справді завойовують. Ті держави, де люди — то державне майно, де люди — то лише засіб для самоствердження держави. Де вважається, що кожна дія кожної людини регламентована державою, відбувається «від імені й за дорученням» держави, й інакше бути не може.

Саме звідси й нинішній гучний російський «допінгейт», саме звідси й «олімпійські атлети з Росії» замість збірної олімпійської команди Росії. Бо на війні — як на війні, й Росія прагнула здобути місце в цьому неофіційному рейтингу за будь-яку ціну. А здобула те, що має.

Саме звідси — й російське «побєдобєсіє», коли війну розглядають не як трагедію, не як катастрофу, а як момент найвищого тріумфу держави, мало не жадану річ. Саме звідси — й війна в Україні, адже, згідно з таким світоглядом, люди живуть для держави, приходять у цей світ для держави й тільки для держави.

І тепер запитання: а нам, українцям, такий підхід навіщо? Навіщо коментатори навіюють оцю аксіому — що буцімто спортсмени (а отже, й узагалі люди) існують для держави? Хоча б от із якого погляду: за співвітчизників, за співгромадян радіють, за них уболівають. За рабів, за гвинтики не радіють і не вболівають, вони — знеособлені, вони — не унікальні: в такій системі координат радіють і вболівають за державу й лише за державу, а хто саме виборов для неї медалі — не має значення; не один — то інший, яка різниця?

Репортаж про змагання зі скелетону в ніч на 15 лютого. Усе добре — хай навіть розмовляють коментатори про «довкола теми». Подеколи у стилі: «Італійці ж — ги-ги — за темпераментом дуже схожі на українців, вони так само не бережуть те, що мають». Або ж: «А як ви думаєте, ги-ги-ги, яка в нього мета? Ги-ги-ги — медаль!» (Сміх після власних же слів — професійна хвороба деяких українських коментаторів.) А секрети саме цього виду спорту й успіхів або неуспіхів спортсменів у ньому так і залишаються таємницею для непосвячених.

Й от виступає українець Владислав Гераскевич. Виступає досить успішно — так успішно українці ще ніколи не виступали. І — все. Всю подальшу майже годину розмови на екрані крутяться довкола Гераскевича, скелетону в Україні, знову Гераскевича, того, як і де він тренувався, хто йому допомагав, що й коли він сказав, який він узагалі в житті. На екрані з'являються й з'являються спортсмени, але коментатори їх практично не помічають. Багатьох узагалі не називають, зокрема й канадця з вочевидь українським прізвищем. А якщо й називають, то лише задля порівняння з Гераскевичем або для розповіді про їхні стосунки з Гераскевичем. Українець виступив, виступив вдало — і все, більше нічого цікавого для українських глядачів немає й бути не може, правда ж?

Суто російська коментаторська традиція: є «велика й могутня» Росія — і є дрібнота всяка, навіть згадування не варта, тобто вся решта світу. Пропаганда на марші — так це називається. І наведений приклад — то аж ніяк не виняток.

Ніч на 16 лютого, репортаж про змагання з фігурного катання. Українець Ярослав Паніот виступає вкрай невдало, посідає останнє місце, та ще й із великим відривом від передостаннього. Далі виступають інші спортсмени. Й от раптом виступ чергового учасника переривається й кореспондентка (її на екрані не видно, чутно тільки її голос) бере в Паніота інтерв'ю. Він тримається гідно і стримано, але однаково помітно: він ошелешений, він нічого до пуття не може сказати, тільки й повторює, що не знає, як це сталося, й пізніше це проаналізує, бо зараз не може. Кореспондентка розпитує його й розпитує.

По-перше, чи такою гарячою була подія, щоби переривати трансляцію, а не почекати п'ятнадцять — двадцять хвилин до чергової перерви у виступах? По-друге ж... Усе ж таки, поняття «спортивні журналісти» — то підкатегорія поняття «люди». Й вони мали би зберігати в собі людяність. Ну, от навіщо було ще раз виставляти двадцятирічного хлопця на публічну ганьбу? Навіщо було влаштовувати йому громадянську страту, та ще й його власними руками, змушувати і змушувати посипати голову попелом? Невже не видно було, що він шокований і однаково нічого притомного не скаже? Невже не можна було взяти це інтерв'ю наступного дня, коли він психологічно відійде й охолоне? Ні, з погляду «спортсмени для держави» — якраз усе гаразд...

А репортаж тривав. Утім, недовго: «У нас українці у пріоритеті», — сказала коментаторка, й трансляція перемкнулася на скелетон. Саме тієї миті розпочинав свій заїзд Владислав Гераскевич. Його суперників, які виступали перед ним, відповідно, не показали. Тих, що виступали після, показали — але знову розмова точилася переважно про українця. Інші спортсмени буле не більш ніж фоном для нього. Навіть про запеклу боротьбу з неочікуваними помилками лідерів згадували так, поміж іншим, скоромовкою — і практично без емоцій, без ніякої драми. І справді: вони ж — іноземці, то яка тут може бути драма, що тут може бути цікавого?

А за цей час показали свою програму один чи двоє фігуристів, яких ми так і не побачили. І аж ніяк не аутсайдерів. Одного з них коментаторки майже від початку трансляції анонсували як цікавого спортсмена. Анонсували-анонсували, й так і не показали. А можна ж було зробити це в запису в перервах, можна було показати в запису виступ чергової — всього лише однієї — групи, з кількахвилинним зсувом у часі відносно реальних подій. Але знову ж: навіщо українцям бачити виступи якихось там іноземців, правда?

Зіпсовано було обидві трансляції, хоч і різною мірою. І тут знову тільки й залишається, що пригадати російські традиції, російське сприйняття спорту в телевізорі: байдуже, який вид спорту — аби лише «ми їх усіх порвали». Сам спорт не має значення, головне і єдине — «аби лише боялися».

Ну, а співкоментаторка репортажу про фігурне катання, колишня фігуристка Галина Маняченко помітно (а іноді дуже помітно) детальніше, ніж про інших, розповідала про російських фігуристів і тренерів. Помітно емоційніше. Помітно тепліше. Нерідко посилалася на думки російських тренерів про фігуристів із різних країн. І — кульмінація, під час розповіді про австралійського спортсмена: «Он тренируется у Николая Морозова. Наши люди — повсюду». В даному разі «наші люди», тобто Ніколай Морозов — це російський тренер. І взагалі було сказано, що в Австралії фігурне катання почало розвиватися завдяки російським тренерам, що далеко не так. Отут чергового разу й спало на думку: як і в поп-музиці, у спорті чимало хто й донині живе в «нашей стране — бывшем СССР». Хай навіть і народився вже після розпаду того СРСР. Принаймні Маняченко, розповідаючи про «школу» — обов'язкову програму, казала, що це було «очень давно», в дотелевізійну епоху. Насправді — до 1990 року включно: отже, свідомий період життя Маняченко розпочався вже далеко після розпаду СРСР.

І, до речі, прикметний факт. Дуже приємно й просто чудово, що в усіх видах спорту імена українських спортсменів у титрах нарешті почали транскрибувати латинкою з українського, а не з російського написання тих імен. А от у Білорусі — так-так, у лукашенківській Білорусі — аналогічний процес відбувся на багато років раніше.

А напередодні олімпійськими чемпіонами в парному катанні стала німецька пара Альона Савченко — Бруно Массо. Савченко народилася й жила в Обухові, на Олімпіаді 2002 року виступала ще за Україну — поки не постало руба питання: або завершувати кар'єру, або продовжувати її, але за кордоном. І, зрозуміло, цю перемогу чимало українців зустріли з радістю.

Деякі респектабельні ЗМІ поширили фейсбуковий допис Тетяни Ніколаєнко «Вона це зробила». Вчитайтеся бодай у фразу: «І ось учора Брюно Массо зірвав потрійний сальхов. Як сказав німець-коментатор, якби Альона йому розтрощила голову ковзаном, то суд її виправдав би на місці злочину». Оце неодмінно треба було цей ідіотизм у захваті цитувати — якщо неназваний німецький коментатор і справді сказав саме так. А, до речі, коли під час інших виступів стрибки зривала Савченко? І ще одна фраза: «Але Савченко не здавалася. Цього року на Чемпіонат Європи вона не поїхала. Програвати на змаганнях в Москві росіянам в її плани не входило, але Гран-прі вона виграла у всіх найсильніших». Не поїхала, в її плани не входило — а потім сама, одна виграла гран-прі у змаганнях пар, а партнера й близько не було! А коли був, то тільки й робив, що диверсії та саботаж! Тут ми бачимо ще одну суто російську спортивно-пропагандистську аксіому: «Наші — хороші, всі інші — мерзота й вороги», хай навіть у даному разі той мерзотник неправославний становить із «нашою» єдине спортивне ціле, одну спортивну одиницю.

І замість висновку. Чому в Росії так легко відродився сталінізм, а ще більше — неосталінізм, відомий під назвою путінізму? Адже, здавалося б, після того, які настрої панували наприкінці 1980‒1990-х років, повернення бути вже не могло! А все дуже просто: тоталітарні режими тому й тоталітарні, що нав'язують суспільству свої норми поведінки на суто особистісному й міжособистісному рівні. Норми повсякденних дій, повсякденної комунікації, свої норми світосприйняття. Й, відкинувши й засудивши сталінські злочини, сталінську політику й сталінську ідеологію, російське суспільство не відмовилося від «буденного» сталінського спадку. Просто через те, що не асоціювало свої поведінкові й комунікаційні звички зі сталінізмом. Не усвідомлювало, що вони сформувалися саме за сталінських часів і за сталінських реалій. Тож було зруйновано політико-ідеологічну надбудову, а світоглядний і поведінковий фундамент залишився. Й виявилося, що на тому фундаменті будь-якого моменту досить легко можна відновити й політико-ідеологічну надбудову — ба більше: на цьому фундаменті нічого іншого взагалі не можна збудувати.

А чому Україна так тяжко, так повільно вибирається з болота пострадянського світу, тобто того самого «русскаго міра»? Відповідь є такою самою: можна бути щирим українським патріотом, можна бути щирим антикомуністом і палким прихильником євроінтеграції — й разом із тим носити в собі віруси суто совкового погляду на світ, суто совкового погляду на речі, що оточують. І щедро ділитися тими вірусами з аудиторією, коли йдеться про спортивних коментаторів і взагалі будь-яких публічних осіб. А російській пропаганді тільки того й треба: хай ті віруси поки що дрімають — загострення неодмінно настане.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
россия (страна-террорист)не ударили по банкам: За месяц со счетов утекло 453 миллиарда рублей

Российская банковская система в январе столкнулась с мощным оттоком средств населения.
За месяц со счетов физлиц утекло 453 миллиарда рублей, сообщает Райффайзенбанк со ссылкой на банковскую отчетность, опубликованную ЦБ.

Сокращение розничных депозитов - традиционное для января явление, однако его масштабы в 2018 году оказались выше самых мрачных прогнозов. По сравнению с тем же месяцем прошлого года (155 млрд рублей) отток ускорился втрое и "съел" 45% всех поступлений на счета в декабре.

"Население теряет способность сберегать", - делают вывод аналитики Райффайзенбанка: снижение реальных располагаемых доходов продолжается 4 года подряд, и люди вынуждены проедать накопления.
Согласно Росстату, за 2017 год россияне в среднем стали беднее на 1,2%, а с 2013 года доходы рухнули на 15,5%.

Опросы, которые по заказу ЦБ ежемесячно проводит "ИнФОМ", подтверждают: если в августе 39% сообщали о наличии личных или семейных сбережений, то в декабре таких осталось лишь 31%. Доля тех, у кого вообще нет накоплений, напротив, выросла с 59% до 67%.
 
Президент Украины Петр Порошенко будет допрошен в Оболонском районном суде Киева в качестве свидетеля по делу о государственной измене экс-президента Виктора Януковича в среду, 21 февраля.

Об этом РБК-Украина сообщил прокурор Руслан Кравченко. Добавим, как сообщало ранее РБК-Украина, Петр Порошенко заявил, что будет участвовать в процессе по расследованию преступлений против участников Революции Достоинства. Об этом он сказал 18 февраля 2018 года в ходе церемонии открытия выставки, посвященной участникам Революции.

"Конституция запрещает мне, как президенту, вмешиваться в следствие, которое уже четыре года координирует целенаправленно созданный Департамент специальных расследований. Он несет всю полноту ответственности за эффективность этой работы. Я могу только попросить Юрия Луценко (генпрокурора, - ред.) проанализировать, чем еще мы организационно можем помочь Департаменту, чтобы его руководству не было никаких оснований утверждать, что якобы ему способствуют недостаточно", - заявил Порошенко.

Напомним, ранее в деле о госизмене Виктора Януковича свидетельствовал секретар СНБО Александр Турчинов, который в 2014 году исполнял обязанности президента Украины. Он рассказал подробности аннексии Крыма.
Полный текст читайте здесь:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
Та-дамммм!!!

россия (страна-террорист) заинтересована в*военном сотрудничестве с*Ливаном, пишет «Эксперт» со*ссылкой на*журнал National Interest.
По*сообщениям арабских СМИ, премьер-министр РФ*Дмитрий Медведев отдал распоряжение Министерству обороны РФ начать военное сотрудничество с*Ливаном с*тем, чтобы открыть морские и*воздушные порты этой страны для*транзита российских кораблей и*самолетов. Сотрудничество также включает в*себя проведение совместных военных учений, антитеррористическую деятельность и*подготовку российскими инструкторами ливанской армии.
Перспективы российско-ливанского сотрудничества, по*мнению National Interest, добавит США*головной боли. Далее:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
Рассказываю, как человек побывавший в этой стране в 2013 году. Транзит самолетов возможен только через международный аэропорт им. Р. Харири. Строить военную базу там никто не даст. Из портов - только порт в Бейруте, но на сколько он подойдет для транзита военных кораблей - большой вопрос. Порт в Триполи не располагает необходимой инфраструктурой, порты на юге - близость к Израилю, который не потерпит российское военное присутствие у своих границ. И самое главное, Ливан - вотчина Франции, ее бывшая колония, которая во многом определяет внешнеполитический курс Ливана. Так что, распоряжение Медведева можно засунуть в жопу министра обороны Шойгу.
 
Медийный инструментарий когнитивных трансформаций

Настоящая пропаганда, как и настоящая политика — это уличная политика и пропаганда. Это то, что может зажечь людей и собрать их на площади. И, как правило, это негативная ситуация.

Страна нуждается в разных аспектах видов фиксации своего объединения: от системы поддержания единства до системы удержания разобщенности. Без права на определенную разобщенность не может быть реального единства, поскольку тогда многие сразу становятся нарушителями.

Что на сегодня дает медиа? Медиа, говоря условно, это искусственный насос, к которому присоединены невидимыми и видимыми нитями все члены данного сообщества. Медиа дают всем как события, так и правильные варианты реагирования на них. Медиа создают грамматику «что такое хорошо и что такое плохо», только для взрослых, а не детей.

Современный человек постепенно теряет саму способность чувствовать самостоятельно, все эти реакции ему диктует искусственный человек, создаваемый медиа. Это информационные пузыри, информационные каскады, эмоциональное заражение, исследованное Фейсбуком, — все это примеры создания единых, возможно, синтетических чувств. Но они более яркие, более доступные, менее затратные, то есть более конкурентные, чем твои собственные чувства.

Это систематика создания единого эмоционального реагирования. Люди, не замечая этого, погружены в чужую жизнь более, чем в свою. «Игра престолов», к примеру, показала потребность в брутальных сценах любви и войны. Они не только переживают в себе телесериалы, но еще и могут делиться этими запрограммированными извне чувствами.

Телесериал — это эмоциональный нарратив. Но реагирование на рациональные стимулы также строится для большей эффективности на эмоциональной базе. Типичный пример — «фашисты-неонацисты» в российской пропаганде для описания событий в Киеве. И это сразу позволяет выводить за пределы «своих» в сторону «чужих». А по отношению к «чужим» разрешены совершенно иные действия.

Пропаганда в принципе является воспитанием автоматических реакций, которые не разъединяют, а объединяют социум. Однако это не может быть настолько насильственным, чтобы вызывать отторжение. Советская пропаганда не вызывала отторжения только потому, что за долгие годы стала ритуалом. Все понимали, что без нее нельзя, но в то же время никто не воспринимал ее всерьез. Настоящая пропаганда, как и настоящая политика — это уличная политика и пропаганда. То, что может зажечь людей и собрать их на площади. И, как правило, это негативная ситуация.

При этом она не должна была противоречить биологической основе человека, иначе даже ритуальная пропаганда вызывала бы сопротивление. Кстати, современные модели воздействия всегда вносят в свою подготовку и оценку возможного сопротивления целевой аудитории тому, что будут пытаться продвигать в ее среду.

Татьяна Воеводина пишет о базовости: «Любая общественная система прочна, когда опирается на базовые свойства людей, которые её составляют. Чтобы управлять людьми, чтобы они шли за тобой, чтобы считали твои идеи — своими (это высший управленческий пилотаж) — для всего этого надо знать этих людей, понимать их и, в первую очередь, понимать, чего они хотят, что любят, к чему их влечёт. Это вовсе не означает, что людям надо дать именно то, чего они хотят: это и невозможно. Но в каких-то пределах они должны иметь то, что греет их душу, к чему они стремятся. Вся жизнь должна быть организована с учётом этих базовых свойств и устремлений, а не против них. Лучше, если жизнь опирается на базовые душевные и поведенческие паттерны человека».

В любой кампании необходимо четко определиться с целями и инструментарием. Открытие нового канала, газеты и подобного удобно для бюрократического отчета, но совершенно не ориентировано на результат в умах. Это создание информационного потока без внятного понимания, что и как он должен рассказывать. Интуитивно все мы понимаем, что нужно говорить хорошо о наших людях и целях и плохо — о чужих. Но из такого подхода вовсе не следует, что люди, имеющие выбор из двух противоположно настроенных потоков, будут ориентироваться именно на нас. Можно вспомнить советскую пропаганду эпохи застоя, которая была ритуалом, но не убеждала.

Ритуальные коммуникации хороши для поддержки уже имеющегося, но не для синхронной работы с контрмнениями. Она удерживает в своем поле «верующих», но не привлекает «неверующих». А доверие в коммуникации важнее содержания.

Суммарно мы можем сформулировать такие основные точки для построения системы убеждения:

- цели — в когнитивном пространстве,

- инструментарий — нарративный,

- акцент — эмоциональный.

Например, госдепартамент США в одном из первых разговоров с мусульманским миром порождал ролики, в которых рассказывалось, как хорошо живут мусульманские семьи в США. Это из целей, которые ставились в рамках публичной дипломатии. И все это было направлено на группы, которые наиболее уязвимы для экстремистской идеологии: молодежь, женщины и девушки, меньшинства, включая религиозные.

Формулировалось требование использовать в коммуникации личностные примеры. Журналистам рекомендовалось освещать, как программы страны помогали гражданам и их семьям.

И последнее, и очень важное: «"Информационная среда" не является ни нейтральной, ни статичной. Безрассудные культурные и социальные влияния почти гарантируют то, что разнообразные аудитории проинтерпретируют ту же информацию по-разному. Даже при таком пестром ландшафте значение образов, концепций и видений они будут серьезно оспариваться. Почти невозможно интерпретировать информацию объективно, поскольку сам инструментарий, необходимый для интерпретации, в первую очередь порождается субъективным опытом и структурами значений». То есть следовало разрушать негативные стереотипы, уже сложившиеся в голове.

Все это ведет нас к тому, что получило название когнитивных битв. Генерал Винсент Стюарт подчеркивает, что современная война носит когнитивный характер, по этой причине возникает потребность контроля информационных потоков. Он говорит: «Если вы не контролируете информацию, или ваш цикл принятия решений разорван, или ваши когнитивные способности нарушены, вы не сможете победить или воевать эффективно». Он видит современную войну как войну за информацию.

Все это может быть связано также и с тем, что, вернувшись к понятию долгих войн, США пришлось восстановить в прошлых правах роль идеологии и холодную войну. И тут конфликт с Россией также сыграл свою роль, поскольку холодная война как тип конфликта стала медленно возрождаться.

Военные аналитики, вернувшись снова к войне идей, констатируют: «Идеологические войны разрешаются либо огромным физическим событием, таким, каким был коллапс Советского Союза, или другими типами силы. Инквизиция держала людей силой и получала признание, используя снова физическую или эмоциональную силу. Это является правдой и в случае маккартизма, имевшего более секулярный тип инквизиции. Явно очевидно и то, что Гитлер, Сталин и Мао использовали силу в своих идеологических битвах».

Кстати, один из известных французских философов, считающийся маоистом, защищал культурную революцию такими рассуждениями, начинающимися с упоминания китайской революции 1949 года и ведущими к коррумпированной маоистской бюрократии: «Вскоре можно было увидеть, что инструментарий, который дал возможность получить победу, не особо был способен помочь, что делать с этой победой.[...] Поэтому культурная революция была так важна, поскольку она была последней попыткой в рамках этой истории изменить все революционным способом. Можно сказать, что ни атаковали коммунистическое государство, чтобы революционизировать коммунизм. Это был провал, но многие интересные события являются провалами». Это слова Алена Бадью. В качестве провалов он упоминает также парижскую коммуну и немецкую революцию Розы Люксембург и Карла Либкнехта.

Украинские майданы также являются в первую очередь идеологическими. Радикальные мусульмане воюют против США и Израиля также в когнитивном пространстве. Это одновременно и медийная война, поскольку она очень зависима от того, как ее будут понимать и интерпретировать в окружающем мире.

Стюарт Грин следующим образом видит эту когнитивную войну, по сути отделяя ее от других информационных операций: «Когнитивная война должна пониматься не как случайное собрание слабо связанных между собой дисциплин, а как искусство, существующее в "моральной плоскости" войны. Она существует там, как война маневра существует в "физической плоскости". [...] Используемая намеренно или случайно когнитивная война может 1) порождать поддержку конфликта у населения и 2) атаковать когнитивные слабости населения врага, чтобы обойти превосходство в военной силе. По сути когнитивные бойцы стремятся разрушить волю противника, а не его способность к войне».

Из этих слов становится очевидным, что и война на Донбассе является одновременно и когнитивной войной, поскольку она базируется на поддержке / неподдержке ее населением. Кстати, основной закон долгой войны — что она должна быть справедливой. И это снова когнитивное поле, которое все еще недооценивается.

Пока наиболее четко выступают китайцы, говоря о трех типах войн:

психологическая война направлена на подрыв способности врага, с помощью операций, направленных на сдерживание, шок и деморализацию военного персонала и поддерживающих его гражданского населения,
медийная война направлена на влияние на внутреннее и международное общественное мнение для поддержки китайских военных действий и разубеждения противника вести действия против китайских интересов,
легальная война для доказательства правовой основы и утверждения китайских интересов.
За каждым медиасообщением лежат последствия, поскольку в нем есть не только информация, но и отсылка к той или иной картине мира. Когда эта картина мира конфликтует с «нашей», мы считаем такое медиасообщение неправильным и неправдивым.

Евгений Головаха формулирует такую цель, за которую должны бороться медиа: «Люди объединяются на основе идентичности. Когда побеждает гражданская идентичность, побеждает общее, а не разделяющее. Это касается любых групповых различий. Общество интегрируется, когда перестает проводит жесткую границу между разными социальными, демографическими, этническими, гендерными и так далее группами, и жить не по традиции. Конечно, оно может жить с жесточайшим разделением, как Индия, веками живущая с кастовым разделением. Для Украины эта проблема актуальна, этнолингвистическая идентичность (это мой термин), способна сыграть плохую роль, может разрушить хрупкую интеграцию нашего общества».

Украина находится сегодня не только в другом типе войны, полностью отличной от традиционной, но и старается подражать не тому инструментарию войны, не имея на это необходимых ресурсов.

Юрий Костюченко говорит о войне нового типа, которую мы сегодня имеем, что она похожа на «предприятие с общими интересами» и не похожа на типичное для войн нового времени «состязание воль». Это возврат к старым типам войн, которые были в обществах со слабой государственностью. В нынешней войне воюющим сторонам не нужен выигрыш или проигрыш по политическим и экономическим причинам. И такой тип войны, по его мнению, также требует выработки иной идентичности.

Еще одно мнение от Андрея Загородского, считающего, что следует заняться работой по созданию единого понимания: «Конвенции придадут осмысленность там, где сегодня нет общих значений (то есть нулевые или полярные смыслы) — и в борьбе с российской пропагандой, и продвижении реформ, и военной политике, и децентрализации, и реинтеграции, и пр. Сообщества научатся придавать значения непонятным фактам (даже пропагандистским симулякрам), объяснять их и осмысливать, а не лишь критически мыслить. Ведь если что-то непонятно, значит, требует дополнительных значений для понимания. Если примитивные или односложные смысловые единицы (твиты, заголовки, теленовости или посты на ФБ) не приводят к ожидаемому эффекту (пониманию), значит, они должны быть дополнены».

Для всех этих целей нужны не военные, а гражданские действия, которые реализуются с помощью медиа и образования как генераторов иного поведения.

Как видим, медиа работают так, чтобы не допускать ненужных политических последствий. К сожалению, сегодняшние медиа характеризуются отсутствием качественного анализа, они переполнены конфликтующими точками зрения, в которых трудно разобраться, не являясь специалистом. При этом пониманием потребителя руководит справедливая или нет, но все равно обида, а она является генератором модели мира, даже если она и неверна.

Сегодняшний мир потерял свою понятность. Раньше она могла быть искусственной, выстроенной по лекалам религии или идеологии, поэтому более системной. Современные медиа борются не столько за свою правоту, сколько за наше внимание, поэтому телевизионные ток-шоу переполняются криками вместо аргументов, а фейки заменили правду.

Георгій Почепцов

Доктор філологічних наук, професор, експерт з інформаційної політики та комунікаційних технологій. Був завідувачем кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президентові України, заслужений журналіст України. Автор численних книг з питань комунікаційних технологій.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
 
НашаКанада ����


@NashaCanada
1 ч.1 час назад
Женщины.
Хоккей Канада vs OAR(бывшая россия (страна-террорист)) - 5:0.
Наша Канада вышла в финал!

j5egje.jpg
 
Завдяки рішучим діям прикордонників Юлія Тимошенко змогла вийти з-за волохатої спини Саакашвілі! (Але краще б мовчки стояла та не брехала)

 
Навіть крокодилів бісять ці інстаграмщики!:D:D:D

 
Pauk,тобі.ЖАХ! Просто жах!!! Полювання на павука закінчилось катастрофою.
Після цього можна зрозуміти тих, хто боїться павуків...:D:пиво:

 
Назад
Зверху Знизу