Наявність в очолюваного Сталіним комуністичного керівництва СРСР свідомого наміру знищити частину української національної групи підтверджується наступним:
По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян з Північного Кавказу в інші краї та в’їзд в Україну з Північного Кавказу», а також «масового виїзду з України в інші краї». Ця заборона свідомо позбавляла українських селян, що голодували, можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території, прирікаючи їх на голодну смерть.
По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти селянам, що голодували, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.
По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 р. зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.
По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т — у 1931 р., 1,6 млн. т — у 1932 р. та 1,8 млн. т — у 1933 р.
По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод для знищення українського селянства як частини української нації.
Ты читать умеешь?